Раді Вас бачити!

Я рішуче штовхнула двері — і ми з Редом опинилися в порожньому приміщенні, що тягнулося вперед щонайменше на десять метрів, а далі розчинялося в проваллі — у темряві без форми й меж. Повітря було важким, в'язким, із металевим присмаком, домішкою пилу й чогось глухо тривожного. Голі бетоні стіни подекуди вкривала дивна плівка, яку неможливо було ідентифікувати: чи то бруд, чи пліснява, чи мастило. Проте я була тут не вперше, тому впевненою ходою прошкувала вперед, знаючи, що найцікавіше чекає попереду.

Ред ‌чвалав за мною, тримаючи дистанцію. Звісно, він не знав, і навіть не здогадувався, що над нами височів комплекс Будівель Адміністрації. І що в одній з них захований архів «міс Піґґі» — її центр контролю, сховище секретів. Можливо, саме це він і шукав у Колонії. Втім, я не сказала йому, бо злилася. Бо він знову легко з’їхав із теми.

А от якби він розповів мені те, що мав… я б, можливо, допомогла. Я ж знала про Колонію більше, ніж будь-хто. Знала її зсередини, знала всі її таємні проходи, всіх мешканців... Я могла багато чого. Я була здатна на більше, ніж він думав. Проте…

Поки я занурювалась у власні думки, ми вже перетнули половину підвалу. Мовчання між нами стало щільнішим за повітря. Я різко струснула головою, щоб витурити зайві думки, а тоді різко звернула праворуч і хутко попрямувала до широких сходів, що здіймалися вгору, мов хребет древньої істоти.

Біля підніжжя я на мить зупинилася й озирнулася на свого мовчазного супутника. Він рухався обережно, ніби пересувався по мінному полю. Це виглядало трішки кумедно, бо я знала, що тут немає жодної реальної загрози. Подумки посміхнулася, продовжуючи спостерігати за ним.

Зате потім ми майже бігом подолали сходи, стрімко піднявшись на верхній поверх. Я знала, що ввечері охорона тут слабшає, тому простувала впевнено, не озираючись, лише коротким жестом наказала Реду триматися поруч. Він мовчав, та його напруга була надто відчутною — наче електричний струм, що проходить крізь шкіру.

Я зупинилася перед масивними дверима, вкритими темно-зеленим лаком, що місцями вже потріскався й злущився.

— Що там? — Ред зупинився поруч, трохи захеканий, і кивнув у бік дверей.

— Боїшся? — пирснула я, не стримавшись.

Чесно кажучи, мені хотілося його злегка подражнити. Він це заслужив — за всі ті уривчасті відповіді, за мовчання, за погляди, які нічого не пояснювали.

— Я нещодавно усвідомив, — озвався він сухим тоном, — що ти абсолютно непередбачувана. А якщо врахувати, що тепер ти — Помічник Тренера… — Ред нервово ковтнув повітря. — І ти ж бачила, що я робив у Кабінеті Історії...

Я повернулась до нього, примружившись, з хитрою посмішкою на вустах, але вона миттєво згасла, щойно в його зелених очах ковзнула тінь недовіри. Овва.

— Думаєш, я навмисно привела тебе сюди? — з'єхидничала я.

— А що — у нас справжнє побачення? — він усміхнувся м’яко, злегка розгублено. І раптом його погляд прояснів, наче вода під сонцем.

Я мовчки стенула плечима, а затим витягнула з кишені «ключ» — тонку металеву пластину — й, повернувшись до нього спиною, приклала її до панелі. Роздалося негучне клацання.

Нехай трохи понервує.

— Хвилина істини, — прошепотів Ред, затамувавши подих.

Я лукаво всміхнулася, не озираючись — передчуття вже розливалося в мені зухвалим імпульсом. Долоня торкнулася холодної поверхні — і двері, наче підкорені моїй волі, повільно піддалися з легким, шорстким скрипом, що ковзнув уздовж спини, мов чужий дотик.

Те, що відкрилося за ними, не просто вражало — воно ламало звичне, розривало реальність. Межа між уявним і справжнім зникла, розчинилася, мов туман на світанку.

«Дивовижна оаза серед металевого пекла... Рай, що проріс крізь іржу...», — блиснуло в голові, коли я ступила всередину.

Ред, як і очікувалося, завмер на порозі. Наче вирізаний із кадру, де раптом вимкнули звук. А очі… ті очі, завше живі й неспокійні — тепер були нерухомі, як у того, хто щойно побачив диво й боїться кліпнути, щоб воно не зникло.

— Не зависай, — буркнула я, глипнувши на нього через плече. Голос прозвучав буденно, навіть трохи роздратовано, проте насправді в ньому ховалася тривога, що ця прекрасна мить вислизне. — За кілька хвилин коридором пройде Охоронець. Треба чимшвидше закрити двері.

Ред обережно ступив уперед, немов боявся порушити щось священне. А я приклала пластину до панелі — двері м’яко зімкнулися за нами. Тоді я обернулася, і все всередині мене розчинилося в захопленні.

Так, це те, про що я мріяла. Те, що жило у снах...

Усе навколо ніби дихало ніжним світлом — квітучі дерева, різнобарвні клумби, дивовижні трави та кущі різної висоти й форми. І вся ця краса зливалася в єдиний глибокий подих, напоєний ароматом, який здавався голосом самої природи. Голосом, що шепотів мені найніжнішу зі своїх казок.

Я всередині сну. Однак цього разу — наяву.

Над нами височів величезний прозорий купол, і крізь нього ніч розсипала мільярди зірок.

— Ходімо… — прошепотіла я. Голос здався чужим у цій тиші, що була глибшою за мовчання. Ноги самі рушили вперед, підхоплені ритмом серця, що раптом почало битися в унісон із цим місцем. Алея, викладена білою плиткою, вела нас крізь мерехтливе світло й м’які тіні, мов крізь чарівний сон, що не хотів закінчуватись.

Ред ішов позаду. Я не озиралася — не було потреби. Його присутність була досить відчутною — я чула його подих, рівний, злегка стриманий.

Відтоді як ми ступили в Оранжерею, він мовчав. І я не питала чому. Бо іноді мовчання — це найщиріша форма захоплення. І, можливо, він, як і я, боявся: варто сказати бодай слово — і ця крихка гармонія між нами й небом розсиплеться.

Я милувалася деревами, кущами, квітами… Їхні химерні вигини, витонченість листя й пелюсток, сліпуча барвистість і нескінченна палітра зеленого — усе це захоплювало. Природа навколо дихала й співала. Її аромат огортав мене, проникав у саму сутність, торкаючись найпотаємніших куточків душі.

Глибоко вдихнувши, я підняла голову й усміхнулася зоряному небу. І на мить здалося, що зорі усміхаються у відповідь.

— Що ти робиш? — тихо запитав Ред, не зводячи з мене уважного погляду.

Бетті колись питала те саме…

— Ти не зрозумієш… — неквапливо провела поглядом по ньому. У цьому магічному сяйві, серед квітучих дерев, під зоряним склепінням, він виглядав майже нереальним… як герой казки. Неймовірно вродливим… близьким і водночас недосяжний, як зірка, що світить саме тобі, але ніколи не впаде в долоні.

— А ти спробуй пояснити, — вельми обережно підохочував він.

Ми дивилися одне на одного, і його смарагдовий погляд огортав мене, мов теплий вітер. І щось усередині раптом зрушилося... Душа рвалася вгору — літати, ширяти серед зірок. Хотілося розчинитися в небесній безмежності, стати частиною цієї квітучої оази, цієї миті, яка здавалася нереально прекрасною.

Та попри весь цей спокій, щось у мені болісно стиснулося — ніби я міцно обхопила пальцями уламок скла.

 Я прийшла сюди не за красою, тишею чи зірками. Я знаю, навіщо ми тут.

— Може, спершу ти! — різко вихопилося в мене. Голос, наче гострий ніж, прорізав чарівну атмосферу, що огортала нас. Здавалося, навіть листя завмерло, а зорі на мить потьмяніли, втративши свою лагідність.

Ред зупинився. Його погляд, ще секунду тому теплий і м'який, миттєво змінився: зібрався, потемнів, став настороженим.

Я дивилася на нього й відчувала, як усередині мене зіштовхуються два голоси: один благав залишитися в цій красі, заховатися в ній, не руйнувати крихку гармонію між нами; інший — вимагав правди, без жодних прикрас і напівтонів.

І я знала: ми обоє стоїмо на межі. На тій самій межі, після якої вже нічого не залишиться колишнім.

А затим Ред неквапливо кивнув.

— Я дав слово. Відповім на все, що ти хочеш знати, — в голосі не було ні вагань, ні захисту. Лише тиха, вперта рішучість.

Серце схвильовано тенькнуло, а горло пересохло, наче слова, які я мала вимовити, застрягли десь між страхом і надією.

Невже… він справді готовий говорити?

Я зглитнула.

— Тоді розповідай, — ‌глибоко вдихнула, стараюся зберігати спокій, відтак продовжила: — З самого початку. Хто ви? Як опинилися тут? І чому саме тут?

Секунда тиші. А тоді…

— Мене звати…

— Я знаю, як тебе звати! — урвала я різко, вже не в змозі приховати роздратування. — Ти вже казав. Забув? Розповідай те, чого я не знаю.

Ред замовк. Потім в його очах спалахнуло щось лихе, і він грізно вигукнув:

— А що саме ти ще не знаєш, Ріко?

Я здригнулася. Серце рвучко вдарилося об груди. Цей тон… я ніколи не чула його таким.

— Може, ти не знаєш, що наш батько сам відправив мене й брата до Колонії? — продовжив він суворим тоном. — Чи що він заплатив «міс Піґґі» шалені гроші, аби ми потрапили сюди? Чи що ми — не звичайні? Чи що нам не стерли пам’ять? Чи що шукаємо таких, як ми?

Я застигла, мов закам’яніла, не зводячи з нього погляду. В горлі наче щось застрягло — важке, нерухоме — і я змогла лише прошепотіти:

— Звідки ти…

— Я ж не ідіот, — різко обірвав він. — Чудово знаю, яка Берттіна — язиката. Вона ж наче подарунок для будь-якого шпигуна. І я добре знаю Пата. Йому страшно. Він самотній. Тому й тягнеться до всіх, хто поруч. Шукає друзів.

— Але ж… — почала я, намагаючись заперечити. Хотіла захистити Пата. Хотіла сказати, що Бетті — не така. Що вони чудові. Що вони не заслуговують на осуд.

— Не треба, Ріко. Я все знаю, — знову перебив Ред, але вже тихіше. У його голосі бриніло щось надломлене. — Пат сам зізнався. А Берттіна… — він на дещицю секунди затнувся, а тоді додав м’якше: — О, я знаю її краще, ніж хотів би. Її емоції завжди беруть гору — і вона це прекрасно розуміє. Проте навіть не намагається їх опанувати.

Кутики його вуст ледве сіпнулися — перша усмішка за весь час, відколи ми тут. Проте в ній було більше гіркоти, ніж тепла.

Я вдихнула глибше, збираючи себе по шматках, наче перед стрибком у темряву.

— Тоді скажи… — мій голос став тихішим, але й твердішим. — Навіщо ваш батько відправив вас сюди? Чому йому потрібні діти з надздібностями? І що насправді за Стіною?

Ред мовчав; смарагдові очі пронизували мене наскрізь, мовби старалися дістати до самого серця.

— Ти впевнена, що хочеш це почути?

— Так, чорт забирай! — вирвалося в мене, і голос розсипався луною серед дерев, квітів і зірок, розрізаючи ніч.

Він усміхнувся вдруге — цього разу з тією сумною ніжністю, яка змушує серце стискатися.

— Може, пройдемося? Ми ж, здається, на побаченні…

Я глибоко зітхнула, силкуючись втримати вир емоцій, що рвався назовні. Потім коротко кивнула.

І ми повільно рушили вперед алеєю, де обабіч розквітали біло-рожеві деревоподібні півонії.

***

— Я знаю, що саме розповідав тобі Патрік, — тихо озвався Ред, повільно простуючи поруч. — Тепер моя черга. Я розкажу свою історію. Якщо щось буде незрозуміло — просто скажи. Домовилися?

Я мигцем глянула на нього. Він дивився вперед, не шукаючи мого погляду, не чекаючи підтвердження — ніби йшов шляхом, який давно проклав у собі.

— Добре, — прошепотіла я, ледве торкнувшись повітря голосом.

І він, ніби тільки цього й чекав, одразу продовжив:

— Моя мама померла дуже давно.

Ці слова впали між нами, немов камінь у глибоку воду, що не здіймає бризок, але породжує кола, які розходяться далеко, торкаючись берегів мовчання. Я відчула, як щось у ньому стиснулося... і як щось у мені відгукнулося — тілом прокотилося тремтіння.

Я не знала, як правильно реагувати, тому просто обережно запитала:

— Що сталося?

— Вона хворіла, — коротко відказав він.

І цього вистачило, щоб зрозуміти: далі — межа, яку краще не переходити. Проте Ред сам пішов далі:

— Батько важко пережив її смерть… Згодом ти зрозумієш це, — він замовк і зупинився. Його погляд ковзнув убік — до дерева з густими бардовими квітами.

Райська яблуня.

Вона завжди заворожувала мене своєю красою. І хоч збоку могло здатися, ніби Ред просто розглядає темне листя й тендітні пелюстки, я відчула: думками він зараз далеко. Не тут. Не поруч зі мною.

— Я її зовсім не пам’ятаю… — відсторонено додав він і рушив далі, навіть не озирнувшись.

Я тихо ступала поруч, не порушуючи нашого повільного ритму.

На мить запала гнітюча тиша, і я крадькома глянула на нього. Обличчя не виказувало ніяких емоцій. Очі — зазвичай такі виразні, живі — тепер були порожніми. Це виглядало… незвично. І чомусь — моторошно.

Та за мить він ніби виринув із власних думок і знову заговорив:

— Деякий час ми жили самі. А потім з’явилася Уріела, — його голос уже не був таким холодним. — Молодша за батька на сімнадцять років. Вродлива. Незалежна. Впливова... — Ред ненадовго замовк, і я знову побачила, як його погляд провалюється кудись углиб — туди, де ще боліло. — Вона не була поганою. — тихо додав він. — Просто... зі своїми «тарганами».

Я мовчала. Він говорив, і кожне його слово звучало так, ніби ми ступали по тонкому льоду, що може тріснути від найменшого необережного руху. Тому я боялася навіть дихати занадто голосно.

— Мачуха добре до мене ставилася. Навіть… занадто добре. Іноді гралася зі мною. Іноді… — він похитав головою, видно, відганяючи спогади. — Та це вже не має значення.

— Але ж це хороші спогади… Чому ти їх відштовхуєш? — обережно спитала я, наче торкалася старого шраму.

— Вони вже давно втратили сенс… — відповів Ред, в його голосі була така втома, така тиха безнадія, як у людини, що навчилася не озиратися назад, бо знає: минуле все одно не зміниться.

Мені це було знайомо.

Утім, я не відступила. Щось усередині вперто тягнулося до його правди — навіть якщо вона здатна обпалити. Тому я просто запитала:

— Чому?

Ред на секунду заплющив очі. І ця коротка мить розтягнулася, мов тріщина між тим, що він міг би сказати, і тим, на що досі не наважувався.

— Ріко… — хрипко видихнув він і прочистив горло. — Є речі, які поки що не вписуються у твоє бачення світу. Я хочу підвести тебе до них поступово. Підготувати… або… — він урвав себе на півслові. Його голос став крихким, немов скло, що вже вкривається павутинням тріщин. — Але я не впевнений, що ти зможеш це прийняти… правильно.

— Правильно — для тебе? — уточнила я, відчуваючи, як у шлунку щось неприємно замлоїло.

— Ні! — вигукнув він, рвучко провівши рукою по шиї, мовби силуючись зірвати невидимий зашморг. — Ні, Ріко... Ти не розумієш... — він затнувся, і його напруга буквально відчувалася в повітрі.

— Я не зможу зрозуміти, якщо ти не поясниш! — голос злетів — не з гніву, а з болю. З бажання бути поруч, навіть якщо це «поруч» — як край леза.

Ред підвів очі до неба, глибоко вдихнув, імовірно, збирався з думками... А затим розповів мені, що у його батька був друг — Фрідберт Старлайт. Вони з дитинства були нерозлийвода: двоє хлопчаків, що бігали берегами, ділилися мріями, будували човники з кори… А потім вони виросли. У кожного з’явилася своя родина.. Еммеріх Вінґард одружився з Кірою, Фрідберт — з Тіціаною. Згодом народилися діти: у Вінґардів — Ред, у Старлайтів — Кайлліан і Берттіна.

— Кейл і Бетті? — перепитала я, не приховуючи здивування.

Ред кивнув, і на обличчі з’явився легкий задоволений усміх, наче відлуння старого жарту, що досі живе десь у глибині.

— То він — Кайлліан Старлайт? — уточнила я з усмішкою.

— Тільки не кажи йому це вголос, — весело порадив Ред. — Він мене прокляне. Бо терпіти не може своє повне ім’я.

— Добре, добре… не переконуй, — тихо засміялася я. — Це залишиться між нами.

І в ту мить між нами промайнуло щось легке. Як подих. Як спогад про дитинство, що на секунду повертає віру в прості речі.

— Мій батько ніколи не знав нестачі в грошах, — продовжив Ред рівно. — У нас було все, що тільки можна уявити. — Він зітхнув. — У Старлайтів теж. Ми росли в достатку… — друге зітхання вийшло глухим, важчим, і я мимоволі напружилась. — Ріко, я жив у розкоші, не замислюючись ні про що. Звідки береться одяг. Хто готує їжу. Хто прибирає будинок, пере речі. Я не питав, звідки батько бере гроші, скільки витрачає, на кого… — його голос сповільнився, ніби втрачаючи опору. — Якщо чесно, я взагалі не замислювався про такі речі. Просто… жив. Кілька років — ніби в раю. А потім… — він затнувся. — Я не знаю, як це сказати, Ріко. Справді не знаю…

Він раптом зупинився. Погляд шпарко ковзнув по мені, не затримуючись, і зірвався кудись убік. Наступної миті він опустився навпочіпки, втупившись у землю, і стиснув кулаки так, що на руках проступили жили.

Спершу я просто мовчки дивилася на нього, а потім і сама присіла поруч. Намагаючись зловити його погляд, тихо запитала:

— Я все одно дізнаюся про це, правда?

— Рано чи пізно — так, — кивнув він, повільно розтискаючи пальці й зустрічаючись зі мною поглядом.

Співчуття, що майоріло в його очах, було як удар під дих: шлунок судомно стиснувся, подих перехопило. Я насилу змогла опанувати себе, а потім хрипко прошепотіла:

— Тоді, гадаю, краще, щоб правду мені відкрила не «міс Піґґі»... що мене ненавидить, а хтось... кому я не байдужа... хто дбає про мене...

 Редів погляд наповнився таким болем, такою тугою. Я відчула, як щось у мені стискається, поки у ньому щось ламається.

— Вважаєш, що я дбаю про тебе? — трохи розгублено запитав він.

— А хіба ні?.. — ледве чутно відказала я, і голос зрадницьки здригнувся.

Ред неквапливо підвівся. Я теж. На його вустах з'явився сумний усміх..

— Ходімо туди, — він кивнув у бік розкішної павловнії з велетенським листям і ніжними біло-ліловими квітами. — Здається, там якось… спокійніше.

— Чудова ідея, — я лагідно всміхнулася й кивнула.

Це було моє найулюбленіше місце в Оранжереї.

***

Ми вмостилися на м’якій, оксамитовій траві, що ніжно пружинила під тілом. Над нами розлогим шатром здіймалася павловнія — з велетенським листям, під яким, здавалося, можна було сховати цілий світ, і квітами, чий аромат заспокоював і наповнював тихою радістю.

Ред сперся спиною на стовбур і заплющив очі. Плечі ледь опустилися — так виглядає людина, яка вперше за довгий час дозволяє собі розслабитися.

— Тут так добре. Дякую тобі, — раптом промовив він глибоким, оксамитовим голосом.

— За що? — не зрозуміла я, опускаючись поруч. Теж сперлась на стовбур. Відстань між нами була майже нульова.

Наші погляди зустрілися, і він тихо відповів:

— За те, що привела мене сюди. Я думав… у Колонії немає місця, яке було б тебе варте. Помилявся. Це — ніби створене для тебе. Тут… красиво. І спокійно, — він потягнувся рукою до моєї руки, яку я похапцем відсмикнула.

Він відвертає мою увагу? Чи справді говорить те, що думає?

— Гей, ти ж обіцяв усе розповісти! Не ухиляйся! — спромоглася вигукнути я, проте вже за мить голос стишився. — Звісно, я дякую за твої слова… це було… приємно… але… — я почувалася водночас і спантеличеною, і зосередженою. Його слова перевернули мені душу.

Ред відповів м’якою усмішкою, що торкалася лише очей:

— Я просто сказав правду, Ріко. Ти заслуговуєш на більше.

Я витримала його погляд, не кліпаючи.

Облесник!

— Це стратегія така? — примружилася, напружено вдивляючись в нього. — Щоб я розслабилася й втратила пильність?

І відразу ж пошкодувала, що це сказала.

Це було зайвим. Тепер він може образитися…

— Що? Ні, — він щиро здивувався, навіть трохи розгубився. — Я сказав це, бо справді так думаю.

— Ага, добре. Вважай, що повірила, — схрестила руки на грудях, хоча кутики губ уже зрадницьки тягнулися до усмішки.

— Ну й характер у тебе, красуне, — глузливо кинув він. Його вуста теж здригнулися в посміху.

Я задерикувато закотила очі та пробуркотіла:

— Не ухиляйся. Ти ж пообіцяв. Розповідай.

Ред тихо засміявся, проте сміх швидко згас. Він важко зітхнув. У глибоких зелених очах знову з’явилася тінь.

Кілька секунд він мовчав, вочевидь, збирався з силами, а потім, наче сам до себе, прошепотів:

— Батьки Кейла й Беттіни… загинули... — проковтнув і подивився в темряву, туди, де не було нічого — лише порожнеча. — Нещодавно. І… дуже дивно. Нам сказали, що була аварія десь у пустелі. Вони зникли... Безвісти. Тіл не знайшли... Пустеля просто… забрала їх.

Я повільно видихнула, намагаючись втримати голос рівним, але він усе одно зрадницьки здригнувся:

— Мені шкода… Це, мабуть... дуже боляче.

Між нами запала незручна тиша. Ред якось дивно глипнув на мене — не з подивом і не з образою. У його погляді було щось інше, невловне, чого я не змогла одразу зрозуміти. Можливо, його вразила сама моя реакція.

Я пробувала пояснити, хоч слова здавалися чужими:

— Я не знаю, як це — втрачати рідних. Я — сирота.

Це прозвучало сухо, майже безбарвно. Як констатація факту.

І саме тоді він торкнувся моєї руки. Обережно. Наче перевіряючи, чи має права.

Я не заперечила.

Його пальці м'яко зімкнулися навколо моїх — і цей дотик пройшов крізь мене, мов електричний розряд, до самих кісток.

Я здригнулася. Наче всередині раптом прокинулося щось дивне й неконтрольоване — не ніжність, не спокій, а щось дике, суперечливе. Страх переплівся з теплом, радість — із тривогою, і всі ці почуття змішалися в одному рваному подиху. У животі запурхали метелики, проте вони не літали — вони билися, мов у пастці.

— Тобі холодно? — тихо спитав він, нахиляючись ближче. — Чи… страшно? Ти тремтиш.

Я різко похитала головою, мовби силкуючись скинути з себе цей стан. Спробувала висмикнути руку, та вона не слухалась. Тремтіння не відступало. Воно володіло мною, мов щось первісне, що не піддається контролю.

Я не могла розслабитися. І не була певна, що хочу.

— Дозволь мені… просто потримати твою руку, — тихо попросив він. — Поки я скажу те, що маю сказати.

Редів голос був незвично м'яким і обережним. Я ніколи не чула, щоб він говорив так — наче кожне слово було загорнуте в оксамит, ніби він боявся зламати щось невидиме між нами. І, чесно кажучи, це обеззброювало.

Він дивився на мене своїм м'яким, глибоким поглядом, який не вимагав нічого. Лише просив дозволу бути поруч.

Я проковтнула клубок у горлі, а тоді невпевнено кивнула, відчуваючи, як серце скажено бухає в грудях.

Ми сиділи майже впритул, притулившись до стовбура павловнії, що рясніла квітами. Над нами розсипалося зоряне небо, мов мовчазне благословення. Його рука огортала мою. Тепло. Тиша. І щось нове, ще безіменне, але вже живе — пульсувало між нами.