Раді Вас бачити!

Зі щоденника Сесілії

12 червня 1963 року. Оксфордшир.

Джуліан — найкращий чоловік у світі!

Вчора ввечері, після того, як він застав нас, я була впевнена, що все скінчено. Що попереду — скандал, ганьба, розлучення. Я не спала всю ніч, чекаючи на вирок.

Вранці він зайшов до мене. Спокійний, як завжди. Він сів на край ліжка і просто сказав:

— Нам треба поговорити, — а потім додав, — я здогадувався, Сесіліє. Вже давно. Саме тому я й знайшов Гейзел. Я бачив, як ти згасаєш, і знав, що єдина людина, яка може повернути тобі світло — це вона.

Я не могла вимовити й слова.

— Я хочу, щоб ти була щасливою, — продовжував він. — По-справжньому щасливою. І якщо твоє щастя — це вона, то так тому й бути. У мене є ідея. План, як це можна влаштувати. Подумай про це.

І він залишив мене одну в кімнаті, приголомшену його благородством, його розумінням, його любов'ю, яка виявилася набагато глибшою і справжнішою, ніж я могла собі уявити.

Гейзел

Я вийшла на ґанок, почувши звук машини. Джуліан обережно допомагав Сесілії вийти. Вона трохи шкутильгала — наслідок вивихнутого пальця, — але її обличчя сяяло.

Щойно її нога торкнулася землі, вона, не звертаючи уваги на Джуліана, що стояв поруч, підійшла до мене, обхопила за шию і міцно поцілувала. Прямо у дворі, під яскравим серпневим сонцем.

— Я так скучила, — прошепотіла вона мені на вухо.

Я відчула, як мої щоки спалахнули.

— Сесіліє, сусіди, — ледь чутно промовила я, намагаючись відсторонитися.

Джуліан, що спостерігав за нами з веселою посмішкою, лише засміявся.

— Гейзел, розслабся. У Корнуоллі в кожному домі є своя таємниця, повір мені. Наш маленький секрет — найнудніший на цьому узбережжі.

За обідом Сесілія поводилася, як королева, що повернулася до свого замку.

— Гейзел, люба, передай, будь ласка, сіль. Ні, не цю, ту, що в красивій сільничці. І чи не могла б ти налити мені ще трохи лимонаду? У лікарні він був просто жахливим.

Емілі, яка сиділа поруч, уважно спостерігала за нею, а потім поважно сказала:

— Мама, ти командуєш, як капітан на кораблі.

Сесілія розсміялася, а потім серйозно подивилася на доньку.

— Тому що я і є капітан, люба. Це — мій вірний перший помічник, — вона кивнула на мене. — А тато — наш добрий адмірал, який приїжджає з перевіркою.

Ми всі розсміялися. І в цю мить, дивлячись на них, я відчула такий спокій, таке просте, незамутнене щастя, що всі мої тривоги здалися далекими й неважливими. Вона повернулася. Наш капітан повернувся. І наш дивний, незвичайний корабель знову був готовий пливти далі.