Раді Вас бачити!

Гейзел

Кафе "У Тітоньки Роуз" було таким самим, як і завжди: затишним, теплим, сповненим мирного гомону. Але я почувалася в ньому чужою, ніби шпигунка, що принесла з собою небезпечну таємницю.

Сара вже чекала на мене за нашим улюбленим столиком біля вікна. Вона працювала у Бодліанській бібліотеці, і від неї завжди пахло старими книгами й спокоєм. Побачивши моє обличчя, вона одразу посерйознішала.

— Гейзел, ти виглядаєш жахливо, — сказала вона замість привітання. — Що сталося? Це через твою нову пацієнтку?

Ми замовили чай та булочки, і спочатку я намагалася говорити про дрібниці, про її роботу, про погоду. Але стурбований погляд подруги змусив мене здатися, і я почала говорити.

Я розповіла їй усе. Спочатку — загальними фразами, про складний характер Сесілії, про її хворобу. А потім, дивлячись на свої руки, що стискали гарячу чашку, я розповіла про процедури. Про свічки. Про спринцювання. Про те, як її тіло реагує. Я не використовувала відвертих слів, але Сара була розумною й все зрозуміла.

— І ось... вчора... я все побачила, — закінчила я, і мій голос зірвався на шепіт. — Я не знаю, що робити, Саро. Я боюся. Я боюся втратити цю роботу, вона мені так потрібна для медичної школи. Боюся, що мене можуть звинуватити у... у чомусь жахливому. Це ж донька лорда. Я не знаю, що мені робити.

Сара довго мовчала, її обличчя було блідим.

— Боже, Гейзел, — нарешті промовила вона. — Ти впевнена? Впевнена, що ти все правильно зрозуміла? Може, тобі здалося?

— Я медсестра, Саро. Я знаю, як виглядає фізіологічна реакція. Мені не здалося.

Вона закрила очі, ніби намагаючись осягнути те, що я сказала.

— Це небезпечно, — прошепотіла вона. — Дуже небезпечно. Слухай мене уважно. Вона — просто дуже самотня, хвора дівчина, яка чіпляється за єдину людину поруч. Це не про тебе. Це про її хворобу, про її ізоляцію. Вона, мабуть, сама не розуміє, що з нею коїться.

Вона нахилилася до мене через стіл, її голос став твердим і наполегливим.

— Тобі треба звільнятися. Негайно. Ця робота не варта такого ризику. Ти знайдеш іншу. Але якщо ти не можеш піти просто зараз, то слухай: стань уніформою. Жодних особистих розмов. Жодних зайвих дотиків, що не прописані в інструкції. Максимальна дистанція. І починай шукати нове місце. Обіцяй мені, Гейзел.

Я кивнула, неспроможна говорити. Її слова були логічними. Правильними. Єдино можливими у цій ситуації.

Дорога назад до маєтку була як у тумані. Я прокручувала в голові пораду Сари. Звільнятися. Бути холодною. Це був єдиний розумний вихід. Але коли я уявила, як кажу Сесілії, що їду, як пакую свої речі, як востаннє зачиняю за собою двері її кімнати... я відчула дивний, гострий біль у грудях. Це було абсолютно нелогічно, але думка про те, щоб покинути її, здавалася... неправильною. Наче я була єдиною, хто бачив її справжню, а тепер мала просто відвернутися і залишити її саму в цій темряві. Це було б... зрадою. Не пацієнтки, а просто людини.

Сесілія

Коли вона повернулася, коли вже почало сутеніти, я одразу зрозуміла, що щось не так. Вона була тихою, відстороненою, а в її очах, які вона намагалася відводити, була якась нова, холодна тінь. Вона переодягнулася в уніформу і почала готувати все для вечірніх процедур, не промовивши майже ні слова.

Ця нова тиша була гіршою за попередню. Та була сповнена ніяковості та невисловлених питань. Ця ж була порожньою.

Я не витримала.

— Все гаразд? — запитала я. — Ваша подруга... здорова?

Вона на мить завмерла, а потім ледь помітно кивнула.

— Так, все добре. Дякую.

І вона вийшла до своєї кімнати. Вона збрехала. Я це відчула. Що б не сталося у тому місті, воно змусило її закритися від мене. Та крихітна довіра, той зв'язок, що виник між нами, зник. І я раптом з жахом зрозуміла, що тепер боюся не її дотиків, а їхньої відсутності.