Раді Вас бачити!

Гейзел

День видався похмурим і важким. З самого ранку небо затягло сірими хмарами, і до обіду почалася затяжна осіння злива. Стіни маєтку, здавалося, тиснули ще сильніше. Можливо, через погоду, а може, через гнітючу тишу, що оселилася між нами, Сесілія була ще більш апатичною, ніж зазвичай. Вона відмовилася від усього: не хотіла ані розминки, ані чаю, ані книг. Просто лежала і дивилася в стелю.

Бачачи її пригнічений стан, я зважилася на пропозицію.

— Хочете, я підвезу вас до вікна? Можна буде подивитися на зливу.

Сесілія довго мовчала, і я вже подумала, що вона відмовить. Але потім вона ледь чутно прошепотіла:

— Добре.

У кутку кімнати стояло крісло на колесах. Ми ще жодного разу ним не користувалися, адже не покидали меж цієї спальні та ванної кімнати. Це був наш перший "вихід у світ" за весь час моєї роботи тут.

— В кінці коридору є велике вікно, звідти кращий вигляд, — запропонувала я.

Вона мовчки кивнула.

Я обережно допомогла їй перейти з ліжка у крісло і повільно покотила його по м'якому килиму коридору. Ми зупинилися біля величезного вікна, що виходило в сад. Я поставила крісло на гальма і сіла поруч на широке кам'яне підвіконня, яке слугувало лавкою. Звідси було добре видно, як важкі краплі розбиваються об поруччя тераси, як вітер хитає голі, чорні гілки дерев.

Картина була меланхолійною, але водночас сповненою якоїсь дикої, неприборканої сили. Це видовище заворожувало. Вперше за довгий час тиша між нами не була незручною чи напруженою. Вона була... спільною.

— Я колись любила дощ, — раптом тихо промовила вона, не відводячи погляду від вікна.

— Я теж, — так само тихо відповіла я.

— Мені подобалося під ним танцювати.

Ми помовчали ще трохи. А потім вона повернула до мене голову, і в її очах я вперше за багато днів побачила не апатію чи страх, а щось схоже на прохання.

— Гейзел, принесіть, будь ласка, "Буремний перевал". Він стоїть на другій полиці. Я хочу його перечитати.

Сесілія

Дощ. Його монотонний стукіт по склу ідеально пасував до порожнечі всередині мене. Мені нічого не хотілося. Кожне слово, кожен рух вимагали зусиль, яких у мене не було. Коли Гейзел запропонувала подивитися на зливу, я погодилася лише тому, що це було легше, ніж сперечатися.

Але коли ми сиділи біля вікна, щось змінилося. Я дивилася на те, як вода стікає по склу, змиваючи пил і бруд, і мені здалося, що вона змиває щось і з моєї душі. Спільне мовчання, спільне споглядання природи — це створило між нами дивний, невидимий зв'язок.

Я раптом згадала, як у дитинстві, всупереч заборонам няні, тікала з дому, щоб бігати босоніж по калюжах під час літньої грози. Це було відчуття абсолютної свободи.

І в цю мить я зрозуміла, чого мені хочеться. Не просто дивитися на бурю за вікном. Я хотіла зануритися в неї. Я хотіла пристрасті, болю, дикого кохання і вересових пустищ.

— Гейзел, принесіть, будь ласка, "Буремний перевал", — попросила я.

Коли вона принесла мені книгу, я не стала читати її сама. Я простягнула її їй.

— Почитайте ви. Будь ласка.

Вона здивувалася, але нічого не сказала. Просто сіла поруч і почала читати. І під її голос, що змішувався зі стукотом дощу, я заплющила очі й дозволила історії про Кетрін та Гіткліффа поглинути мене.