Спочатку:
На сторінку книги
Куратор першого курсу ВАМіТ напівлежав у глибокому кріслі біля каміна, тримаючи в одній руці старовинний фоліант, а в іншій — келих медової настоянки. Вогонь лагідно потріскував, за вікном гуляв холодний жовтневий вітер, а вечір обіцяв бути саме таким, яким і мав бути вечір розумної людини: спокійним, затишним і позбавленим необхідності спілкуватися з тими, хто не здатен відрізнити заклинання від вибухівки. Студенти роз’їхалися на канікули, доповідні були підписані, а останнього відвідувача Рован випровадив ще до заходу сонця, пообіцявши особисту консультацію з практичної некромантії, якщо той повернеться.
На ньому була домашня сорочка з тонкого чорного шовку, темні штани й незмінні чорні рукавички. Рован неквапливо перегорнув сторінку, затримався на примітці, залишеній давно забутою мовою, і потягнувся до зошита на столику. Зошит не піддався. На ньому лежав Скреґ — чорний девон-рекс із величезними вухами, короткою хвилястою шерстю й цілковитою впевненістю у власному праві на будь-яку горизонтальну поверхню. Довгий хвіст звисав зі столика, а зелені очі примружилися, щойно господар спробував витягти з-під нього свої записи.
— Трясця, нестерпне котисько, — пробурмотів Рован, обережно піднімаючи край зошита. — Я ж просив не вмощуватися на моїх паперах.
— Тут зручно. Мрр, — повідомив Скреґ, потягнувся й поклав голову господареві на зап’ясток, остаточно перекривши доступ до записів.
Рован подивився на порожню подушку поруч, потім на кота. Скреґ примружив зелені очі й трохи повернув голову, підставляючи вухо під пальці. Куратор зітхнув, відклав фоліант на коліна й виконав мовчазну вимогу. За кілька секунд муркотіння стало таким гучним, що майже заглушило потріскування дров.
— Безсовісний шантажист, — пробурмотів він, нарешті витягнувши зошит і звіряючи два символи. Скреґ у відповідь міцніше притиснувся до його руки, вочевидь сприйнявши зауваження як заслужену похвалу.
Спалах магічного вісника просто перед Ровановим носом зруйнував ідилію. Куратор завмер із келихом біля губ, кілька секунд дивився на мерехтливу печатку міської варти, а тоді повільно поставив настоянку на столик. Скреґ невдоволено підняв голову: рука, яка щойно так вдало влаштувалася за його вухом, завмерла.
— Трясця, — неголосно промовив Рован, і кіт завбачливо прибрав лапи з його рукава.
У повітрі розгорнувся сувій із печаткою поліцейського відділку Кліфтона.
НЕГАЙНИЙ ВИКЛИК. ПРИЧИНА: ГРУПОВЕ ЗАТРИМАННЯ СТУДЕНТІВ ВАМіТ.
Рован перечитав повідомлення. Потім перевернув сувій, наче сподівався знайти на звороті пояснення, яке зробило б цю новину менш образливою для його вечора. Пояснення не знайшлося. Натомість печатка нетерпляче блимнула, вимагаючи підтвердити отримання.
— Групове затримання, — задумливо повторив куратор. — Як зворушливо. Діти нарешті навчилися працювати в команді. Шкода, що винятково в напрямку власної криміналізації.
— Ти ж хотів, щоб вони потоваришували, — нагадав Скреґ, зацікавлено потягнувшись носом до мерехтливого краю сувою. Рован повільно повернув до нього голову, і кіт одразу взявся вмивати лапу, залишивши господареві можливість самостійно осмислити результати своєї виховної роботи.
Під печаткою проступив новий рядок:
ОБСТАВИНИ ЗАТРИМАННЯ З’ЯСОВУЮТЬСЯ.
— Звичайно, з’ясовуються, — Рован відкинувся на спинку крісла, не зводячи погляду з повідомлення. — Як і причини займання лабораторії минулого семестру. Як і походження трьох додаткових кінцівок у декана природничої магії. Як і те, чому в академічному ставку досі живе істота, яка вимагає юридичного представництва. Мені вже починає здаватися, що єдиною стабільною величиною в цій академії залишаюся я.
Скреґ припинив умиватися й глянув на нього, але від коментарів утримався. Куратор зважував варіанти. Можна було вдати, що вісник адресований комусь іншому, проте міська варта мала неприємну звичку перевіряти доставлення повідомлень. А потім надсилати повторні. І доповідати ректорові, якщо адресат виявлявся недостатньо чуйним до потреб міста.
— Хоча є й позитивний бік, — додав він, знову беручи келих. — Якщо вони всі сидять у камері, принаймні ніхто не намагається відкрити портал у моєму кабінеті.
Він зробив останній ковток і торкнувся печатки пальцем у чорній рукавичці. Сувій згорнувся, розсипавшись блідими іскрами; Скреґ провів їх поглядом і спробував упіймати одну лапою. Рован тим часом закрив зошит, вклав його у фоліант і підвівся. Перш ніж прибрати книгу, ще раз розгорнув її на потрібному місці й затримав погляд на примітці. Потім відніс до письмового столу, поклав у нижню шухляду та провів долонею над замком. На дереві на мить проступив тонкий візерунок і згас.
— Чорний сюртук, Оресте. Той, зі срібною вишивкою, — розпорядився він, поправляючи манжети. — Якщо вже доведеться мати справу з міською владою, я не збираюся дозволяти їй псувати мені не лише вечір, а й репутацію.
З темного кутка кімнати долинуло сухе клацання кісток. Скелет, який досі нерухомо стояв біля книжкової шафи з порожньою тацею, поставив її на стіл, уклонився й попрямував до гардероба. Скреґ провів його поглядом, потягнувся та зіскочив на підлогу, явно розраховуючи загубитися серед приготувань.
— А ти залишаєшся тут, — попередив Рован, навіть не повернувши голови.
— Я ще нічого не сказав, — зауважив кіт, зупинившись на півдорозі до господаря й обгортаючи лапи хвостом.
— Ти й минулого разу мовчав, — куратор прийняв від Ореста сюртук і просунув руки в рукави. — Потім мені довелося пояснювати ректорові, як його печатка опинилася в тебе під лежанкою.
— Вона котилася, — повідомив Скреґ із таким невинним виглядом, що Рован мимоволі глянув на нього через плече.
— Просто до моїх покоїв. Двома сходовими прольотами вгору, — уточнив він, застібаючи сюртук. Скреґ позіхнув і відвернувся до каміна, вочевидь вважаючи тему вичерпаною.
Рован перевірив своє відображення в дзеркалі. Темне волосся лежало як слід, комір не потребував уваги, а вираз обличчя вже цілком відповідав майбутній розмові з міською владою. Залишалося прибрати з рукава котячу шерсть. Він зняв її двома пальцями, кинув докірливий погляд на Скреґа й відійшов на середину кімнати.
— Сподіваюся, вони хоча б нікого не вбили, — промовив куратор, перевіряючи застібку рукавички. — Некромантія — мистецтво тонке, а я сьогодні налаштований винятково на відпочинок.
Під його ногами спалахнуло зеленкувате коло. Полум’я в каміні пригнулося, по підлозі потягло холодом. Скреґ гидливо струснув лапою й перебрався у звільнене крісло, де ще зберігалося господареве тепло.
— Оресте, підготуй настоянку й чистий келих. Великий, — додав Рован після короткого роздуму. Скелет уклонився, а куратор ступив у холодне зелене полум’я й зник, залишивши по собі легкий запах попелу.
Орест прибрав зі столика порожній келих, склав залишені аркуші й потягнувся до письмового приладдя. Ручки бракувало. Скелет повернув череп до крісла: з-під Скреґового живота стирчав знайомий срібний ковпачок. Кістлява рука повільно простягнулася до нього.
— Моє, — сонно повідомив Скреґ, накриваючи ковпачок лапою й навіть не розплющуючи очей.
Орест постояв, подивився на місце, де щойно зник господар, і пішов по великий келих.
