Спочатку:
На сторінку книги
Глава 40. Загроза для Каріма
Щаслива Мейрі Хафіза повернулася у свій арабський світ разом із коханим Акрамом, живим і здоровим. Вона нарешті відчула спокій, але раптом отримала тривожне повідомлення: Зубейда знає про її сина Каріма.
У рядках SMS було приховане попередження: якщо Мейрі продовжить бути з Акрамом, життя Каріма буде зруйноване. Серце Мейрі стислося від страху — вона зрозуміла, що мусить діяти негайно.
Вона покликала служанку й наказала:
— Швидко приведи Каріма!
Мейрі вирішила вивести сина з цього місця, перш ніж Зубейда зможе завдати йому шкоди. В її очах палала рішучість: вона готова пожертвувати власним спокоєм, аби врятувати дитину.
Принц Карим, мужній юнак із рудим волоссям, але з гарячим арабським темпераментом, дивився на матір із нерозумінням.
— Мамо, що сталося? Ти ж повернулася… чому?
Мейрі наказала служанкам залишити їх наодинці. Коли двері зачинилися, вона глянула на сина з тривогою:
— З твоїм батьком усе добре. Він живий.
Карим схопився й вигукнув:
— Слава Аллаху!
Але Мейрі продовжила, її голос став суворим:
— Є загроза. Якщо я не піду з дороги твого батька, Зубейда вб’є тебе.
Карим згадав її давні розповіді й нахмурився:
— Та стара Зубейда… вона хотіла розлучити вас, бо ти була занадто доброю для батька.
Мейрі сумно усміхнулася:
— Так, але тепер вона хоче знищити тебе. Вона написала мені: якщо я не відмовлюся від Акрама, вона завдасть удару тобі.
Карим стиснув кулаки:
— Тоді прикажи стратити її!
— Це не так просто, — відповіла Мейрі. — Вона вже багато разів плела інтриги. Вона хотіла, щоб твоїм батьком став емір, але доля обрала твого дядька Руслана.
— Що ж робити тоді, мамо? — запитав Карим.
У цей момент біля дверей стояла принцеса Емілія. Вона почула голос коханого й не втрималася, щоб не підслухати. Її очі наповнилися сльозами.
Мейрі сказала рішуче:
— Синку, ти мусиш поїхати. Будь хоробрим і не розкривай, хто ти насправді. Почни все з початку. Ти мені дорогий.
Карим відповів грізно:
— Ні, мамо. Я не залишу Емілію!
Емілія, почувши це, зі сльозами втекла.
Мейрі продовжила:
— Я придумаю, як вона приїде до тебе. Ви почнете нове життя. Але ти мусиш змінити ім’я. Відтепер ти — Адам. Та ніколи не забувай, що ти принц Катара, спадкоємець династії аль‑Шаф. Твій дід Фарух був сміливим, твій батько — справедливим, і він шанував еміра Руслана, який врятував його з полону.
Карим обійняв матір:
— Я не забуду, хто я, навіть якщо я рудий, як ти.
Мейрі засміялася крізь сльози, люблячи його жарти. Вона віддала йому кільце, яке колись подарував її батько.
— Нехай Емілія носить його, якщо буде з тобою.
Гюзель із Манао проводили час у саду, а тим часом принцеса Емілія лежала у своїй кімнаті, плачучи — її коханий Карим мав виїхати.
До кімнати увійшла мати, шейха Вікторія. Вона усміхнулася й лагідно сказала:
— Доню, ти ж не виходила. Все добре?
Емілія швидко витерла сльози, не бажаючи показувати слабкість, як було прийнято в їхній родині. Вона лише тихо промовила, що болить голова й не зможе приєднатися до сімейного зібрання. Вікторія вирішила поки залишити її, але відчула тривогу й подумала, що треба поговорити з чоловіком Мурадом.
Дем’ян дуже любив свою доньку. Він увійшов до кімнати й побачив Емілію зі сльозами. З тривогою він схопив її за руки й став на коліна:
— Доню, хто тебе образив? Ми покараємо винних, якщо треба.
Емілія глянула на батька й відповіла:
— Батько, все нормально.
Але Мурад наполягав:
— Скажи мені правду. Я твій батько, який любить тебе.
Емілія не витримала й розридалася, обійняла його й зізналася:
— Я підслухала розмову… Карим їде.
У цей момент Вікторія кинулася обійняти доньку й пообіцяла:
— Я поговорю з Мейрі. Ми дізнаємося причину й, можливо, зупинимо його від від’їзду.
Емілія поцілувала матір і подякувала їй. Батько теж підтримав доньку, показавши, що вона улюблена й захищена.
Вікторія наказала служанкам принести Емілії її улюблений десерт, щоб трохи розрадити. А сама вирушила до Мейрі — на важливу розмову, яка могла змінити долю їхніх дітей.
У просторій залі палацу зустрілися дві жінки — шейха Вікторія й Мейрі Хафіза. Атмосфера була напружена, але водночас сповнена глибокої жіночої сили.
Вікторія почала першою, її голос був спокійним, але рішучим:
— Мейрі, я бачу, що моя донька Емілія страждає. Вона кохає Каріма. І якщо він поїде, вона не витримає розлуки.
Мейрі глянула на Вікторію з сумом і ніжністю:
— Я знаю, Вікторіє. Карім — мій син, і я мушу його захистити. Зубейда загрожує йому, і я хотіла вивести його подалі від небезпеки. Але тепер я бачу: він не може без Емілії.
Вікторія підійшла ближче, поклала руку на плече Мейрі:
— Наші діти вже зробили свій вибір серцем. Ми, матері, можемо лише підтримати їх.
Мейрі зітхнула й промовила:
— Тоді нехай Емілія поїде з Каримом. Вона стане його силою, його захистом. Я не можу розлучити їх.
Очі Вікторії засвітилися теплом.
— Це буде їхня нова дорога. Ми подбаємо, щоб вони були в безпеці.
Дві матері обійнялися, відчуваючи, що саме зараз вони вирішили долю своїх дітей. І в цій єдності народжувалася нова надія — любов Карима й Емілії стане тим світлом, яке переможе темряву інтриг.
У вечірній тиші палацу Вікторія й Дем'ян залишилися наодинці. Вони знали: незабаром їхні діти вирушать у дорогу, і це рішення змінить усе.
Дем'ян ходив по кімнаті, стискаючи кулаки.
— Я не хочу відпускати Емілію, — сказав він із болем. — Вона моя улюблена донька. Як я зможу жити без неї?
Вікторія підійшла до чоловіка, обійняла його й ніжно поцілувала.
— Любий, ми повинні дати дітям свободу. Нехай вони самі знайдуть своє щастя. Ми не можемо тримати їх у золотій клітці.
Дем'ян глянув на дружину, його очі були повні тривоги.
— Але ж вона така юна…
— Вона сильна, — відповіла Вікторія. — І вона любить Каріма. Її серце вже зробило вибір. Якщо ми справді любимо нашу доньку, ми мусимо дозволити їй піти за своїм коханням.
Дем'ян замовк. Він знав, що Емілія — його найдорожча дитина, і бачив, як вона сяє поруч із Карімом. Нарешті він зітхнув і промовив:
— Добре. Якщо вона щаслива з ним, я погоджуюся.
Вікторія усміхнулася крізь сльози й ще раз обійняла чоловіка.
— Ми зробили правильно. Ми подарували дітям свободу.
Ніч опустилася на палац, і в саду, де ще вдень сміялися Гюзель та Манао, тепер панувала тиша. Карим стояв біля воріт, його очі палали рішучістю. Поруч із ним була Емілія — ніжна, але сильна, готова йти за ним у будь-яку невідомість.
Їхні матері, Мейрі та Вікторія, вийшли разом. У руках Мейрі сяяло старовинне кільце, яке вона передала синові, а Вікторія тримала хустку, щоб укрити доньку від нічної прохолоди.
— Діти, — промовила Вікторія, — ви обрали свій шлях. І ми благословляємо вас. Нехай ваша любов буде вашим світлом.
Мейрі додала, її голос тремтів від емоцій:
— Каріме, Еміліє… пам’ятайте, що свобода завжди має ціну. Але якщо ви разом, то жодна буря не зламає вас.
Карім узяв Емілію за руку. Вона глянула на нього крізь сльози й усміхнулася. Їхні серця билися в унісон.
Вони схилилися перед матерями, прийнявши їхнє благословення, і рушили в нічну дорогу. Попереду була невідомість, але й нове життя, яке вони починали разом.
Мейрі й Вікторія довго стояли біля воріт, дивлячись услід дітям. У їхніх очах було і тривога, і гордість. Вони знали: ця втеча — не кінець, а початок великої історії любові.
Дорога привела Каріима й Емілію далеко від палацу — до Шотландії, де мешкали родичі Карима. Там, серед зелених пагорбів і старовинних замків, вони знайшли прихисток і нову надію.
Саме там, у колі близьких, закохані вирішили поєднати свої долі. Весілля стало символом їхньої свободи й перемоги над інтригами. Карім і Емілія стояли поруч, тримаючи одне одного за руки, і знали: відтепер їхня любов — їхня фортеця.
