Раді Вас бачити!

Глава 32. Падіння Зубейди

Колишня королева Катару Олена майже не змінилася з юності. Її життя було сповнене слави, процвітання й любові народу. Вона подарувала країні дітей, внуків і правнуків, багато років захищала їх і здобула глибоку повагу громадян. Лише легкі зморшки нагадували про прожиті роки. Та навіть тепер вона була готова ще раз стати на захист майбутнього — свого улюбленого онука Манао.

У руках Олени був компромат на стару наложницю Зубейду. Сидячи у своїх покоях, вона покликала служницю Аміру:

— Аміро, зателефонуй Зубейді. Нехай прийде.

Амира схилилася в поклоні:

— Як скажете, Ваша Величність, — і вийшла.

Невдовзі до покоїв увійшла постаріла Зубейда. Її обличчя майже не змінилося, лише під очима з’явилися зморшки. Вона схилилася перед колишньою королевою. Олена запросила її сісти за стіл із гарячим англійським чаєм та східними солодощами.

Зубейда була зворушена й упевнена, що ніхто не посміє торкнутися її внука Акрама. Але Олена, усміхаючись хитро, почала розмову:

— Мій син, емір Руслан, править мудро, народ його любить. А його син Манао навчається в Кембриджі й показує блискучі результати.

Ці слова боляче зачепили Зубейду. Колись вона мріяла усунути Руслана з трону й посадити на нього Акрама. Та навіть він відвернувся від неї, адже Зубейда не схвалювала його вибір дружини — Мейрі. Вона використовувала людей проти еміра, так само як намагалася використати Катю.

Олена продовжила:

— Одинадцять років тому мені повідомили, що саме ти приховувала Бесму з сином у темниці, і вони мали бути страчені. Це був твій обман.

Після цих слів Олена покликала охорону. На очах служниць Зубейду заарештували. Вона кричала, вириваючись:

— Це ще не кінець! Запам’ятай, хохлушка, ти ще програєш! Мій Анвар зненавидить тебе, коли дізнається, що мене посадили!

Але Олена пам’ятала: саме Анвар колись дав згоду на вигнання Зубейди. Вона більше не була його наложницею, і тепер її амбіції остаточно зруйнувалися.

Колишня королева з полегшенням видихнула. Вона знала: зробила ще один крок, щоб захистити майбутнє Катару й спадкоємця трону — Манао.

У чоловічій залі шейх Саїд сидів разом із братами Алі, Хазаром та Дімою. Їхні обличчя були похмурими, а розмова — небезпечною. Вони знали від матері Олени, що Зубейда більше не має влади й не може шантажувати еміра Руслана. Але це лише підштовхнуло їх до нових дій.

— Руслан помилився, коли зробив Акрама своїм радником, — тихо промовив Саїд. — Його потрібно усунути.

Брати схилилися ближче один до одного, обговорюючи план. Вони вирішили діяти під час війни між Саудівською Аравією та Об’єднаними Арабськими Еміратами. Їхня ідея була підступною: підкупити дубайських воїнів, щоб ті схопили Акрама й тримали його в полоні. А потім поширити чутку, що він загинув.

— Його сім’я нам не важлива, — додав Діма холодно. — Краще, щоб вони зникли з цього палацу. Руслан даремно прийняв Акрама й даремно довірив йому трон.

Хазар кивнув, його голос був ще більш жорстким:

— Ми зробимо це тихо. Королівська сім’я не повинна нічого дізнатися. А слугам — наказати мовчати. Хто заговорить, той втратить життя.

У темряві залу народжувалася змова. Брати були готові піти на все, аби зруйнувати довіру Руслана до Акрама й відкрити собі шлях до влади.

Шейх Діма діяв обережно, але рішуче. Він знав: щоб усунути Акрама, потрібна підтримка ззовні. Його вибір упав на нового еміра Дубая — Халіда аль‑Мактума, людину амбітну й жадібну, яка давно прагнула розширити свої впливи.

У нічній тиші, за закритими дверима, Діма зустрівся з Халідом. На столі лежали скрині із золотом, коштовностями та документи на бізнес‑угоди, яких емір давно вимагав.

— Це лише початок, — промовив Діма холодним голосом. — Якщо ти допоможеш нам схопити Акрама під час війни, усе це стане твоїм.

Халід уважно дивився на блиск золота, його очі палали жадобою.

— І що ви хочете від мене?

— Коли почнеться битва між Саудівською Аравією та Об’єднаними Арабськими Еміратами, твої люди повинні схопити Акрама. Тримайте його в полоні, ламайте його волю. А потім поширіть чутку, що він загинув. Руслан повірить, і трон стане вразливим.

Халід нахилився вперед, його голос був тихим, але рішучим:

— За таку ціну я згоден. Гроші, золото й бізнес — це те, чого я давно чекав. Акрам буде вашим полоненим.

Діма задоволено усміхнувся. Угода була укладена. У темряві народжувався план, який міг змінити долю всієї королівської сім’ї.

На наступний день у саду прогуливались принцеси — шейха Вікторія разом із Хафізою та Саріною. Вони сміялися, сидячи в затишній альтанці, а сама Вікторія запросила їх до своєї вілли, прикрашеної трояндами й квітами. Сад був величний і наповнений ароматами літа.

Вікторія запросила подруг не лише для приємної бесіди, а й щоб обговорити майбутню поїздку — як вони супроводжуватимуть своїх чоловіків, братів‑шейхів та еміра Руслана на війну проти Дубая на боці Саудівської Аравії. Хафіза погодилася, але її серце було сповнене тривоги: вона знала, що Акрам теж вирушає на війну.

Вікторія, помітивши її хвилювання, ніжно промовила:

— Не бійся, він повернеться. Мій брат, емір Руслан, подбає про нього.

Розмова перейшла у спогади. Вікторія згадала, як їхні діти були ще маленькими. Хафіза усміхнулася й сказала, що її син Карим — її улюбленець, адже він дуже схожий на неї й зовсім не схожий на інших арабів: руде волосся робило його особливим.

— Він увесь у мого брата, — сміючись сказала Хафіза. — Його точна копія.

Вікторія теж засміялася й пригадала давні часи, коли вони супроводжували чоловіків у поїздках. Вона пам’ятала, як Хафіза годувала маленького Карима грудьми й відмовилася від кормилиці, захищаючи свого сина, немов тигриця. Вона також згадала, як Карим грався з її молодшою дочкою Емілією — красунею, яка була точним відображенням матері.

Тепер вони виросли. І між Каримом та Емілією розквітла справжня любов — юна, гаряча й щира.

Емілія, юна красуня, схожа на Афродіту, була точним відображенням своєї матері Вікторії. Вона була улюбленою дочкою Дем'яна, чоловіка Вікторії, і нагадувала йому його кохану в юності.

Емілія гуляла садом разом із Каримом. Вони сміялися, раділи й давно знали, що між ними існує справжня любов. Їхні матері вже здогадувалися про ці почуття, але батьки залишалися в невіданні. Їхня любов була настільки сильною, що ніщо не могло їх розлучити.

Раптом Емілія впала на траву, а перед нею схилився Карим — рудоволосий юнак, не схожий на інших арабів, але для неї він був особливим. Він був лагідним, добрим, ніжним і водночас сміливим, хоч і син Акрама.

Карим поцілував Емілію й прошепотів:

— Я ніколи тебе не відпущу. Ніхто й ніколи не зможе нас розлучити.

Емілія дивилася на нього ніжно, майже материнським поглядом, і відповіла:

— Я теж ніколи тебе не відпущу, Кариме. Ти для мене найдорожчий.

— Я дуже кохаю тебе, — сказав він.

— І я кохаю тебе, — відповіла вона.

Між ними відбувся пристрасний поцілунок, який закріпив їхню клятву. Їхні матері, спостерігаючи здалеку, раділи й знали: Карим серйозно налаштований одружитися з Емілією. Залишалося лише отримати згоду від батьків і відкрити їм свої почуття.

Колишній емір Ібрагім стояв на балконі й споглядав свій город Доха — творіння, яке він разом із коханою дружиною Оленою будував багато років. Вони досягли всього: слави, процвітання, поваги народу. Тепер влада була передана тому, хто гідний — молодшому синові Руслану.

Ібрагім наказав слузі покликати Руслана. Емір увійшов із тривогою:

— Батьку, щось сталося?

Ібрагім обернувся. Його волосся вже торкнулася сивина, але постава залишалася твердою. Він схрестив руки за спиною й кивком наказав слугам залишити їх наодинці. Коли вони вийшли, Руслан очікував почути слова про війну, про те, що не варто йти разом із Саудівською Аравією проти Дубая. Але Ібрагім заговорив про інше:

— Я хочу поговорити про твого сина, Манао. Зі мною все добре, синку, але я хвилююся за майбутнє нашої династії. У нас надто багато заздрісників і ворогів. Ти зобов’язаний зробити з Манао спадкоємця.

Руслан із захопленням відповів:

— Батьку, саме для цього я й стараюся.

Ібрагім підійшов ближче, поклав руку йому на плече:

— Ти повинен підготувати його так, як я готував тебе. Я пам’ятаю, яким ти був юним і безстрашним, як я сам. Ти не боявся спілкуватися з простими людьми, пізнавати їхній світ. Твій син пішов нашими стопами — він уже допомагав емігрантам влаштуватися на роботу. Це наша гордість. Але зараз, поки вороги не настигли, ти зобов’язаний утвердити його спадкоємцем.

Руслан поцілував руку батька й приклав її до чола:

— Я виконаю, як ти велиш.

Ібрагім усміхнувся:

— Народ тебе любить, багатство процвітає. Нехай твій син не підведе. Підготуй його до всього. Але є ще одне прохання.

— Так, батьку, слухаю, — сказав Руслан.

Ібрагім почав ходити по покою:

— Ти зобов’язаний запропонувати йому наречену. Він повинен продовжити рід.

Руслан насупився:

— Але Манао всього вісімнадцять…

Ібрагім перебив:

— А ти в сімнадцять уже закохався.

Руслан замовк, згадавши свою юність, як він любив Катю й втратив її. Ібрагім м’яко додав:

— Пробач, я знаю, як тобі було боляче. Тому ти не поспішаєш із вибором для сина. Але доля у кожного своя. Ти знайшов свою любов у Моанні, вона зцілила тебе. А Манао повинен пройти свій шлях. Підготуй йому наречену. Я можу порадити двох: принцесу з Японії — норовливу красуню, і принцесу з Бахрейну — двоюрідну сестру короля, мудру й прекрасну жінку.

Руслан відповів твердо:

— Батьку, коли повернуся з війни, я цим займуся.

Ібрагім обійняв сина:

— Робіть зараз, поки не пізно, син мій.

Руслан уклонився й вийшов. А Ібрагім залишився на балконі, слухаючи молитву з мечеті й споглядаючи свій город, який був для нього гордістю та спадком.

Ввечері, на розкішному балконі палацу, де м’які подушки були розкладені під зоряним небом, емір Руслан сидів поруч зі своєю дружиною Моанною. Їхня розмова була таємною, сокровенною — про долю сина Манао.

— Він повинен стати нашим спадкоємцем, — тихо промовив Руслан, дивлячись у далечінь. — Батько велів мені вже подумати про його наречену, щоб продовжити рід.

Моанна повернулася до нього, її очі сяяли у світлі ламп:

— Чия це ідея?

— Батька, — відповів Руслан із важким зітханням.

Моанна поклала долоню на його руку й лагідно сказала:

— Але хіба не краще, щоб Манао сам обрав собі наречену? Адже й ти знайшов мене сам, по любові. Хіба не це зробило тебе щасливим?

Руслан довго дивився на дружину, згадуючи їхню зустріч, її силу й ніжність, те, як вона зцілила його серце після втрат. Він зрозумів, що вона має рацію.

— Ти мудра, Моанно, — промовив він із усмішкою. — Я не повинен нав’язувати йому долю. Нехай він сам вирішить, кого любити.

Моанна схилила голову на його плече, і в тиші ночі їхній союз здавався ще міцнішим. Вони знали: майбутнє Манао має будуватися на свободі вибору, а не на наказах.

Моанна додала тихо, але рішуче:

— Я супроводжуватиму тебе на війну й молитимуся, щоб ти повернувся цілим. Твої сестри, доньки й мати теж хочуть поїхати, щоб підтримати тебе. Навіть Хафіза з Акрамом готові бути поруч.

Руслан подивився на дружину з ніжністю, міцно обійняв її й сказав:

— Я не проти. Я буду правити й захищати нашого спадкоємця Манао. Нікому не дам його скривдити.

У тиші ночі їхній союз здавався ще міцнішим. Вони знали: доля Манао вирішуватиметься не лише на полі битви, а й у серцях тих, хто його любить.