Спочатку:
На сторінку книги
Глава 27. Битва сердець і тіней
Вілла наложниці Зубейди, Доха, Катар
Емір Руслан їхав крізь нічну пустелю. Його серце билося важко, наче кожен удар нагадував про минуле, яке він прагнув приховати. Поруч не було ні братів, ні радників — лише тиша й його власні думки. Він знав: ця зустріч може вирішити долю не лише його самого, а й майбутнє Манао.
Вілла Зубейди сяяв у темряві, мов фортеця старої влади. Коли Руслан увійшов, він відчув холодний погляд бабки, що сиділа на троні, оточена слугами й радниками.
— Нарешті ти прийшов, емір, — її голос був низьким і владним. — Чи ти прийшов просити прощення, чи кинути мені виклик?
Руслан зупинився, вдихнув глибоко й, пам’ятаючи слова матері Олени, повільно схилився перед нею.
— Я прийшов як син перед старшою. Я не ворог тобі, Зубейдо. Я хочу миру.
Її очі блиснули недовірою.
— Миру? Після того, як твій брат Савва зруйнував віллу мого онука Акрама й поставив під загрозу мою кров?
Руслан підняв голову, його голос був твердим:
— Савва винен, і він понесе своє покарання. Але я не дозволю, щоб наші діти стали заручниками минулого. Я готовий запропонувати тобі інше — не трон Акрама, але владу й пошану в іншій сфері. Ти матимеш силу, але без війни й крові.
Зубейда довго мовчала, її пальці стискали підлокітник трону. Вона дивилася на Руслана, ніби намагаючись прочитати його душу.
— Ти схилився переді мною, — нарешті сказала вона. — Це мудро. Але чи вистачить тобі сили стримати братів і дружин, які вже зруйнували довіру?
Руслан відповів твердо:
— Я зроблю все, щоб захистити честь нашої родини й майбутнє мого сина Манао. Якщо для цього треба визнати твою владу — я визнаю. Але прошу тебе, не руйнуй наш дім.
Зубейда піднялася зі свого трону, її постать була величною й загрозливою. Вона підійшла ближче й тихо промовила:
— Добре, емір. Я подумаю над твоєю пропозицією. Але пам’ятай: моє прощення — це не дарунок, а випробування.
Руслан схилив голову ще раз, відчуваючи, що зробив перший крок до миру. Але він знав: справжнє рішення ще попереду.
На порозі стояла Катя. Її очі палали гнівом, обличчя було блідим, але сповненим сили. Вона виглядала так, ніби несла на собі тягар усіх років страждань.
Руслан завмер. Його серце зупинилося на мить. Перед ним стояла та, кого він колись любив, та, чиє життя було зруйноване його вибором і амбіціями інших. Він відчув, як у грудях піднімається хвиля сорому й болю.
Катя зробила крок уперед, її голос був різким і тремтячим від емоцій:
— Ти, Руслане… Ти зруйнував моє життя. Ти дозволив своїм братам і їхнім дружинам перетворити мене на тінь. І тепер ти хочеш миру?
Зубейда, сидячи на троні, уважно спостерігала за сценою. Її очі блищали від розуміння: ось починається справжня битва — не за трон, не за владу, а за минуле й майбутнє.
Руслан зробив крок до Кати, його голос був тихим, але сповненим болю:
— Катю… я не забув тебе. Я пам’ятаю кожну мить. І я знаю, що винен у твоїх стражданнях.
Катя підняла руку, зупиняючи його:
— Не наближайся. Твої слова нічого не змінять. Ти маєш відповісти за те, що було.
Зубейда нахилилася вперед і промовила холодно:
— Ось вона, твоя справжня битва, еміре. Не зі мною, а з минулим, яке ти сам створив.
Руслан стояв нерухомо, його очі були прикуті до Кати. Він знав: ця зустріч змінить усе.
Емір Руслан стояв перед Зубейдою, його голос був сповнений гніву:
— Навіщо ви привели її сюди?
Катя зробила крок уперед, її очі палали, а усмішка була холодною й гіркою:
— Ти воюєш зі мною, еміре. Тепер ти одружений із гавайкою, яка зайняла моє місце в житті.
Руслан відповів різко:
— Ти сама відійшла від мене, Катю, коли я хотів урятувати тебе від жорстокого шейха аль‑Масрі. Це був твій вибір.
Катя зухвало всміхнулася:
— Ти прекрасно знав, яка я була зломлена. Я втратила батьків, а ти обіцяв мене берегти. Але ти не стримав слова. Тепер твій син Манао… Я розповім йому, ким ти є насправді.
Руслан схопив її за плече, його голос гримів:
— Не смій! Не нагадуй мені, як ти намагалася вбити Моанну. Не слухай Зубейду — вона хоче трон для Акрама, але я його не віддам!
Катя різко відштовхнула його:
— Тоді чекай. Моя дочка у твоєї невістки, відьми Брітні. Я поверну її, чого б це не коштувало. Бійся, Руслане, бо я розповім усе Манао.
— Не смій! — закричав Руслан. — Мій син ніколи не дізнається від тебе правду! Інакше я розповім, що ти хотіла вбити його матір. Запам’ятай: ти більше не та, кого я кохав.
Зубейда втрутилася, її голос був холодним і владним:
— Вибачте, що втручаюся у вашу драму, але ти сам, еміре, допустив це. Твій брат Савва має понести покарання за шкоду моєму онукові Акраму й його сім’ї.
Руслан підняв голову, його очі палали:
— Не намагайтеся мене залякати. Це битва, і вона тільки починається. Робіть, що хочете, але не торкайтеся мого сина Манао. А ти, Катю… не смій більше втручатися.
Катя усміхнулася з викликом:
— Побачимо. Колись він дізнається, хто ти був насправді.
Руслан не очікував такого повороту. Його серце стискалося від болю й гніву.
Зубейда піднялася й промовила:
— Якщо ви ще раз торкнетеся Акрама, тоді Катя діятиме.
Руслан різко розвернувся й вийшов із зали разом із охороною. Його наказ був коротким і безжальним:
— Стежити за кожним кроком Каті. Якщо вона наблизиться до палацу — негайно в темницю. І Зубейду також.
Палац аль-Шаф, Доха, Катар
Емір Руслан зібрав королівську сім’ю у великій залі. Його голос був твердим, але в ньому відчувалася втома:
— Якщо Катя наблизиться до палацу, її негайно відправити в темницю. Те саме стосується й Зубейди. Але до того часу — не чіпати. Інакше я відкрию правду: дочки Савви й Бритні не є їхніми рідними.
Сім’я була приголомшена цим оголошенням. Принци й принцеси схилили голови, відчуваючи тягар таємниці.
Акрам, почувши це, не стримався:
— У всьому винен Савва! Через нього все пішло прахом. Його дружина розбудила в Каті звіра, і тепер ми всі страждаємо.
Руслан мовчав, але його рішення було остаточним. Савва з Брітні й дітьми вирушили у вигнання — до пустої вілли, як покарання за їхні дії.
Вікторія разом із Мейрі та дітьми поїхала до Шотландії, щоб відпочити й оговтатися від пережитого.
У тиші палацу Руслан залишився з Моанною. Він дивився на її щоки, ніжно торкаючись їх, і промовив:
— Ми відправимо нашого сина на Гаваї. Він не повинен знати про моє минуле.
Моанна глянула на чоловіка з розумінням. Її голос був м’яким, але рішучим:
— Я обіцяю. Я одразу відправлю його туди. Він має бути захищений від інтриг і таємниць, які ти приховуєш. Минуле твоєї любові може зруйнувати все.
Руслан схилив голову, його очі блищали від болю. Він знав: це рішення розриває його серце, але водночас рятує майбутнє Манао.
острів Нііхау, Гаваї
Маленький Манао летів далеко від палацу, від тіней минулого, які нависли над його батьком. Вертоліт приземлився серед зелених пагорбів і океанських хвиль Гаваїв. Повітря було наповнене запахом квітів і морської солі, а сонце лагідно торкалося його щічок.
На березі вже чекали бабуся й дідусь — батьки Моанни. Їхні обличчя світилися радістю, коли вони побачили хлопчика.
— Наш Манао! — вигукнула бабуся, простягаючи руки. Вона притиснула його до себе, немов хотіла захистити від усього світу. — Тут ти будеш у безпеці, — додав дідусь, поклавши руку йому на плече. — Тут немає інтриг і темних таємниць. Лише океан, пісок і любов.
Манао, ще зовсім маленький, сміявся, дивлячись на хвилі, що накочувалися на берег. Йому дали в руки маленький вінок із квітів, і він, не розуміючи всієї ваги подій, просто радів новому дому.
Моанна, стоячи поруч із Русланом, тихо прошепотіла:
— Тут він виросте вільним. Він не повинен знати про твоє минуле, про Катю, про ті інтриги. Його дитинство буде чистим.
Руслан дивився на сина, і в його очах блищали сльози. Він знав: це рішення розриває його серце, але водночас рятує майбутнє.
— Манао, — промовив він тихо, — ти моє світло. І я зроблю все, щоб тіні минулого ніколи не торкнулися тебе.
Бабуся й дідусь взяли хлопчика за руки й повели до дому, що стояв серед пальм. Там на нього чекали нові іграшки, нові друзі й нове життя — далеко від палацових інтриг.
А Руслан і Моанна стояли на березі, дивлячись, як їхній син зникає за дверима гавайського дому. Вони знали: тепер він у безпеці.
острів Аль-Сафлію, Катар
На пустельному острові, серед тиші й руїн старої вілли, оселилися Савва з Брітні та дітьми. Їхнє вигнання було суворим покаранням від еміра Руслана, але навіть тут вони не знаходили спокою.
Брітні сиділа біля вікна, гойдаючи маленьку Гюзель, її очі були сповнені тривоги й гніву. Савва ходив по кімнаті, немов лев у клітці, його голос лунав різко:
— Руслан думає, що вигнання зламає нас. Але він помиляється. Ми ще повернемося.
Брітні глянула на нього, її голос був тихим, але сповненим отрути:
— Зубейда теж винна. Вона завжди дивилася на нас згори, як на чужих. Ми повинні зламати її, так само, як хотіли зламати Акрама.
Савва зупинився, його очі блиснули рішучістю:
— Так. Ми помстимося. І почнемо з Акрама. Він став причиною всіх наших бід. Його сім’я — слабкість Руслана. Якщо ми знову торкнемося їх, Зубейда втратить контроль.
Брітні притиснула дитину до грудей і прошепотіла:
— Ми зробимо це дуже тихо. Руслан не повинен знати, що ми готуємо.
Савва підійшов до дружини, поклав руку їй на плече й промовив:
— Ми ще повернемо собі владу. І тоді всі, хто нас принизив, заплатять.
У темряві пустельної вілли народжувалася нова змова. Савва й Брітні, навіть у вигнанні, не відмовилися від своїх амбіцій. Їхня ненависть до Зубейди й Акрама ставала ще сильнішою, і вони готувалися до нової битви.
