Раді Вас бачити!

Глава 3. Зустріч із Ердоганом 

Египет, Каїр.

Після викрадення Моанни й Брітні, Руслан і Савва вирушили до Єгипту. Вони не були принцом і братом — лише двоє чоловіків, які готові пройти крізь будь-яку пустелю заради тих, кого люблять.

Дорога була виснажливою. Пісок засипав сліди, вітер рвав одяг, а нічні холодні зорі нагадували про тінь минулого, що переслідувала їх. Руслан мовчав, але його мовчання було важчим за слова — він хвилювався за свою улюблену дружину Моанну, яку він поклявся оберігати її. Савва ж ішов поруч, стискаючи кулаки, відчуваючи, що цього разу вони борються не лише за сім’ю, а й за справедливість.

Кожен крок у пустелі був вибором: зупинитися й втратити все чи йти далі, навіть коли сили залишають тіло. І вони йшли — бо знали, що любов варта будь-якої боротьби.

На третій день подорожі вони дісталися до покинутого складу серед руїн. Там, у тіні бетонних стін, на них чекав чоловік у червоному плащі. Спершу він здавався знайомим — борода, постава, усмішка, що нагадувала Санта Клауса. Але коли він заговорив, Руслан здригнувся.

— Ердоган… — прошепотів він, стискаючи зуби. — Я знав, що це ти. Ти з Аль-Захіра. Той бізнесмен, який принижував людей і відбирав їхнє майно. Я ніколи не забув твоїх злочинів.

Ердоган зняв капюшон, його очі блиснули холодом.

— Так, Руслане. Ти саме зруйнував моє життя. Ви забрали мою владу, мої гроші, мою імперію. Тепер я прийшов відплатити».

Савва ступив уперед:

— Де наші жінки? Відпусти їх, вони тут ні до чого!»

Ердоган стиснув зброю в руках — чорний пістолет із гравіюванням.

— Вони — лише приманка. Якщо хочете їх бачити живими, бийтеся зі мною. Тоді я їх відпущу».

Руслан підняв голову, його голос був твердим:

— Добре. Тоді ми сразимося. Але пам’ятай: ми не боїмося тебе».

Ердоган кинувся першим — удар прикладом пістолета, який Руслан ледве відбив. Савва рвонув уперед, збивши ворога з ніг, але той швидко піднявся, його рухи були різкі, відточені ненавистю.

Пісок здіймався навколо, сонце палило, а їхні крики й удари відлунювали серед руїн. Це була не просто сутичка — це було зіткнення минулого й теперішнього, ненависті й любові.

Руслан відчував, як кожен удар Ердогана — це відлуння тих принижень, які він колись бачив у Аль-Захірі. Його руки тремтіли, але він стискав кулаки ще сильніше. Савва прикривав брата, відводив удари, сам отримуючи синці й порізи.

— Ви забрали моє ім’я, мою силу! — кричав Ердоган, замахуючись ножем.

— Ми лише повернули людям їхню свободу! — відповів Савва, блокуючи лезо.

Руслан зібрав усі сили й наніс удар у груди ворога, змусивши його відступити. Ердоган захитався, але знову підняв зброю.

— Ти не розумієш, Руслане. Я не відпущу їх. Вони — твоє слабке місце.

— Ні. Вони — моя сила», — відповів він, і в його голосі була сталь.

Ердоган кинувся на Савву, але Руслан перехопив його руку. Вони зчепилися, падаючи на землю. Пісок засипав їхні обличчя, удари були важкими, кожен міг стати останнім. Савва підбіг і разом із братом вибив зброю з рук ворога.

Ердоган лежав на землі, задихаючись, його очі палали люттю.

— Ви думаєте, перемогли? Це лише початок… — прохрипів він.

Руслан нахилився над ним:

— Твоє минуле закінчилося тут. Ми не дамо тобі зруйнувати наше майбутнє.

Брати обійнялися, відчуваючи, що вижили не завдяки силі, а завдяки довірі. Попереду ще чекала небезпека, але вони знали: разом вони зможуть пройти крізь будь-яку бурю.