Спочатку:
На сторінку книги
Глава 9.Тінь над Персидським заливом
Вілла наложниці Зубейди, Катар, Доха
У розкішній віллі на узбережжі Персидського заливу, де Катар сяяв як перлина пустелі, сиділа у своєму сріблястому шовковому платті Зубейда — найшанованіша фаворитка й наложниця колишнього еміра Анвара.
Її походження було таємничим: народжена в старовинному іракському роді, вона ще юною покорила серце Анвара. Це викликало гнів його першої дружини, шейхи Султани. Анвар залишався вірним Султані, знаючи, що закон і традиція давали їй більше прав, ніж будь-якій наложниці. Але Зубейда не забула образи. Вона ненавиділа Султану й мріяла зайняти її місце.
Зубейда завжди говорила про себе у множині — «Ми». Вона носила найрозкішніші корони, зберігала крижане спокійне обличчя й вела себе як справжня «господиня імперії». При Анварі та його синові Ібоагімові вона фактично керувала двором і гаремом.
Її вплив виходив далеко за межі Катара: вона листувалася з англійською королевою Єлизаветою ІІ, приймала в подарунок дорогі автомобілі й коштовності, фактично керуючи зовнішньою політикою. Для Зубейди особисті почуття не мали значення. Якщо онук принц не підкорявся їй, вона була готова його замінити.
Принца Руслана вона вважала недосвідченим хлопчиком. Щоб показати його слабкість, Зубейда організувала кілька таємних замахів і фінансувала повстання. Але мати Руслана, королева Олена, зупинила її шантажем: «Торкнешся мого сина — і тебе чекає жорстока розправа.»
Саме Зубейда підбурила Катю позбутися Моанни, переконуючи її, що та краща за неї й відібрала у неї принца Руслана. Через ці інтриги Руслан, захищаючи Моанну, відправив Катю до темниці. І все це було наслідком амбіцій Зубейди, яка не терпіла суперниць і прагнула влади понад усе.
У Зубейди були власні банківські рахунки й величезна мережа шпигунів — «свої люди» в кожному кутку палацу. Вона знала все: хто входить, хто виходить, які слова шепочуться в коридорах.
Коли юний Ібрагім, син колишнього еміра Анвара й першої дружини Султани, зійшов на престол, Зубейда очікувала, що він стане її маріонеткою. Але Ібрагім проявив характер і відмовився від її допомоги. Відтоді вона стала його ворогом.
Коли ж наступним еміром став Руслан, син Ібрагіма, він теж відкинув її вплив. Він знав, що колись у юності Зубейда намагалася зруйнувати союз його батька з матір’ю — українкою Оленою. Для Зубейди іноземка була приниженням, доказом того, що «чужим» немає місця в серці правителя. І тепер, коли в жилах Руслана текла і арабська, і українська кров, і він став еміром, Зубейду це доводило до люті.
Вона мріяла про інше: щоб її улюблений онук Акрам сів на трон. Для неї він був «гідним правителем Катара», навіть попри те, що народжений від наложниці. Анвар ніколи не розглядав його як спадкоємця, а батько Акрама, Фарух, теж не став еміром через свою матір Зубейди, тому що вона лише наложниця. Але Зубейда вірила: Акрам має право на владу.
Вона знала його таємницю: принц Акрам закохався в юну шотландку, рудоволосу Мейрі, яка вже носила під серцем його дитину. Зубейда приховувала цю правду від світу, докладаючи всіх зусиль, щоб захистити майбутнього спадкоємця від загрози роду аль-Шаф і від самого еміра Руслана.
Зубейда, мати Фаруха, ненавиділа Савву. Вона пам’ятала, як він правив Катаром і теж відмовився від її послуг. Його відданість Руслану була непохитною, і її неможливо було купити золотом. Це робило Савву ще одним ворогом у складній грі Зубейди.
Зубейда сиділа у своєму срібному платті, розглядаючи документи й плани. Її голос лунав холодно й урочисто:
— Ми не допустимо, щоб дитина з чужою кров’ю керувала нашим домом. Наш трон належить Акраму. І ми захистимо його спадкоємця, навіть якщо доведеться пролити кров.
Її слова були як крижаний вирок. І в тіні Персидського заливу народжувалася нова змова.
Зубейда покликала служницю й наказала привести Мейрі. Та покірно схилилася й пішла. Минуло десять хвилин — і в залу увійшла юна Мейрі, тримаючи в руках кошик із кошенятами, яких збиралася роздати. Її обличчя світилася наївною добротою, вона навіть вирішила показати їх Зубейді, як шанованій бабусі принца Акрама й першій наложниці колишнього еміра Анвара.
Мейрі усміхалася, демонструючи кошенят, а Зубейда відповіла холодною, але прихильною усмішкою. Вона знала: ця дівчина ще дитина, їй доведеться навчитися всьому, якщо Акрам стане правителем. Її вагітність могла стати ключем у великій грі, і Зубейда була готова оберігати її навіть від роду аль-Шаф.
— Дорога моя, я рада, що він тебе обрав. У тебе стільки подарунків, і навіть спеціальні речі для догляду під час твоїх пологів, — промовила Зубейда.
— Звісно, я вдячна принцу Акраму, — відповіла Мейрі, гладячи кошенят.
Зубейда нахилилася ближче, її голос був тихим, але гострим:
— Тобі треба відпочивати. Ми не можемо допустити, щоб емір Руслан зачав спадкоємця. Я чула, що його дружина Моанна вагітна… Сподіваюся, що це дівчинка. Тоді у тебе буде шанс народити сина, моя дорога.
Мейрі опустила голову, сором’язливо відповідаючи:
— Як скажете…
Раптом двері відчинилися, і слуга схилився перед Зубейдою:
— Госпожа… у нас радісна новина. У еміра Руслана народився син. Він скоро повернеться до Катара, щоб провести обряд обрізання.
Зубейда стиснула кулаки. Її розрахунки зруйнувалися: тепер у Руслана був спадкоємець.
Мейрі сіла, трохи засмучена, поки кошенята бігали по килиму. Зубейда глянула на неї й промовила холодно, але з ніжністю:
— Не переймайся, дорога. Це лише початок. Ми будемо грати за нашими правилами. Ти не повинна виходити назовні — ніхто не має знати, що ти кохана принца Акрама. аль-Шаф здатні на все. Відпочивай, моя дорога, я привезу тобі все, що обіцяла. Чекай Акрама. Ти — його свобода.
Мейрі поклонилася, взяла кошенят і вже виходила, коли Зубейда сказала:
— Залиш мені білого.
Мейрі усміхнулася, віддала їй кошеня, поцілувала руку й пішла.
Зубейда погладила білого котика, її очі блиснули холодним вогнем.
— Отже, зробимо так… Це станеться скоро. Мій онук Акрам буде правителем Катару.
