Спочатку:
На сторінку книги
Глава 33. Викрадення Гюзель
Доха, Катар
Зубейда сиділа в жахливій тюрмі, заснула й гучно хропіла, чекаючи на визволення. У її думках зріла лише одна ідея — помста королівській родині аль‑Шаф. Навіть її улюблений Анвар відмовився допомогти, і тепер це було на його совісті.
Раптом клацнув ключ, і двері відчинилися. Увійшла велична постать у синьому костюмі — старша дочка Зубейди, незаміжня Фахріє. Вона була не лише принцесою‑шейхою, а й адвокаткою, улюбленицею Анвара, свого батька. Колись вона благала його звільнити матір, але Анвар не прислухався через гріхи Зубейди. Тепер Фахріє вирішила діяти інакше: допомогти матері здійснити помсту еміру Руслану та його сім’ї, особливо Манао.
Фахріє підійшла до ліжка й різко струснула матір. Зубейда прокинулася, сіла рівно й холодно промовила:
— Дочка… я знала, що ти моя кров.
Фахріє нахмурилася:
— Мамо, не варто було висувати Акрама на трон. Аль‑Шафи хитрі, ми повинні діяти інакше.
Зубейда усміхнулася холодно:
— Ти права. Я вже розробила план. Пам’ятаю, як Катя хотіла служити мені, щоб допомогти з помстою. Вона шантажувала Руслана його розбитим коханням, але зрештою відмовилася. Тепер я хочу зламати її морально. У неї є дочки, які виросли серед аль‑Шафів, але залишилися вигнаними. Я використаю одну з них. Вона стане моїм знаряддям: спокусить одного з шейхів, дізнається всі таємниці й уб’є еміра Руслана. Ось чим закінчиться моя помста.
Фахріє здригнулася від жаху, але водночас розуміла силу матері.
— А що з Акрамом? — запитала вона.
Зубейда відповіла холодно:
— Ми його захистимо, навіть якщо він відвернувся від мене. Я мала дозволити йому одружитися з Мейрі, але хотіла, щоб вона лише народила йому сина, а потім він узяв іншу дружину. Як належить мусульманину. У його батька було кілька жінок, а дід Анвар мав безліч наложниць, включно зі мною.
Фахріє перебила поспішно:
— Добре, мамо. Тоді треба знайти одну з прийомних дочок шейха Савви.
Зубейда згадала фотографії в Instagram одну із прекарсних дочок шейха Савви, де вона мило посміхається, і з лукавою усмішкою промовила:
— Я знаю, кого взяти. Готуйся до викрадення. Ми вирушаємо в Англію, мою улюблену країну.
Фахріє ухмильнулася так само, як її мати, й зрозуміла: час для помсти настав.
Кембридж, Англія
У нічному саду прекрасна Гюзель не могла заснути. Вона взяла плед, а її темне волосся розвівав вітер. Дівчина сумувала за сестрою, за батьками… В глибині душі вона відчувала, що ніби не є їхньою рідною дочкою. Вона була більш лагідною, але водночас мала бойовий характер і ніколи не показувала слабкості, навіть якщо хтось її ображав.
Їй було боляче, що вона не знала своєї справжньої матері — Каті. Вона відчувала, що схожа на неї. Але минулі інтриги зруйнували їхню долю: Брітні відібрала Гюзель у Каті, боячись, що та зруйнує сім’ю аль‑Шаф через образу на еміра Руслана, якого колись любила, але відштовхнула. Катя згодом сама злилася на себе, зіпсувавши життя й втративши дочок.
Гюзель дивилася на зоряне небо, коли раптом хтось закрив їй очі теплими чоловічими руками. Вона не злякалася — це був Манао. Він шукав її, щоб зізнатися у своїх почуттях. Гюзель усміхнулася, знаючи, що саме він завжди її захищав і оберігав, навіть попри те, що їхні батьки стали ворогами.
Манао ніжно провів рукою по її волоссю й сказав:
— Не варто тобі гуляти самій. Я хвилююся за тебе. Ще в дитинстві я поклявся любити тебе.
Гюзель, дивлячись на нього з ніжністю, трохи зніяковіла й відповіла:
— Я пам’ятаю того сміливого, красивого й ніжного хлопчика… Це ти, Манао. Я думала про тебе весь цей час.
— І я про тебе, Гюзель, — прошепотів він. — Шкода, що наші батьки стали ворогами. Але я знаю одне: ти не моя двоюрідна сестра. Я відчуваю, що ти інша.
Гюзель полегшено зітхнула й сказала:
— Ти правий. Я хочу дізнатися, хто я насправді. Допоможеш мені?
Манао усміхнувся й ніжно відповів:
— Звичайно, моя принцеса, моя зірка.
Він почав цілувати її губи, а вона обійняла його, притиснувшись до плеча. Пізніше вони домовилися про зустріч наступного дня… але доля вже готувала для Гюзель інший шлях, який міг їх розлучити.
Манао й Гюзель відчули, що їхні стосунки починають новий етап. Вони домовилися про перше справжнє побачення — зустрітися біля берега, так само, як колись його батько гуляв із матір’ю. Манао хотів повторити цей символічний момент і запросив Гюзель.
Вона одягла свій прекрасний біло‑синій наряд — довгу сукню, прикрашену золотим сережками, подарованими матір’ю Бритні, і заколки у волоссі. Стоячи на березі, Гюзель чекала свого коханого, готуючись сказати йому, що любить його й хоче майбутнє поруч із ним.
Але її думки раптово обірвалися. Хтось підійшов ззаду й змусив її вдихнути запах, від якого вона втратила свідомість. Гюзель таємно викрали й перевезли до вілли Зубейди.
Вілла наложниці Зубейди, Катар, Доха
Вона прокинулася слабкою, блідою, вже переодягненою у просту сукню, як у селянських дівчат. Голова боліла — це був наслідок транквілізатора, який ввела їй Фахріє, щоб стерти пам’ять про того, кого вона любила.
Гюзель дивилася у дзеркало й не впізнавала себе. Вона не знала, хто вона тепер. І саме в цей момент у кімнату увійшла Зубейда — у східному, багатому вбранні. Її погляд був холодним і переможним. Вона дивилася на Гюзель не як на людину, а як на своє майбутнє знаряддя помсти.
Гюзель дивилася на цю жінку й стояла нерухомо. Вона не кричала, не тікала — лише чекала, що та скаже. Зубейда, холодно усміхаючись, розглядала струнку й красиву дівчину з темним довгим волоссям, так схожу на Катю, яка колись зрадила.
— Ти прекрасна, дівчина, — промовила Зубейда.
Гюзель спокійно запитала:
— Хто ви?
— Мене звати Зубейда, я наложниця колишнього еміра Анвара… А ти моя служниця, яка прийшла за відповідями, — збрехала вона.
Гюзель відчула біль у голові. Зубейда наказала слугам принести води й самсу, сама ж сіла на східну подушку. Дівчина нічого не могла пригадати.
— Тобі краще, моя дорога? — продовжила Зубейда, знову плетучи павутину брехні. — Ти втратила свідомість, тому нічого не пам’ятаєш.
— Про що ви говорите? — тихо запитала Гюзель.
— Ти хотіла знати, хто твої справжні батьки. Я знаю твою матір, — відповіла Зубейда.
— Ви мені не брешете? — з надією запитала Гюзель.
— Ні, мила. Твоя мати далеко, вона тебе шукає, — маніпулювала Зубейда.
Гюзель трохи заспокоїлася й запитала:
— А хто мої прийомні батьки?
— Прості торговці. Твоя мати залишила тебе ще немовлям, бо була бідна й не могла утримувати, — безсоромно збрехала Зубейда.
Гюзель напружила пам’ять, але нічого не збігалося.
— Правда? Чому я їх не пам’ятаю?
Зубейда підійшла й підняла її підборіддя:
— Бо ти втратила пам’ять. А життя твоєї матері зруйнували.
— Хто? Хто нас розлучив? — запитала Гюзель.
— Емір Руслан аль‑Шаф, — відповіла Зубейда, не моргнувши. — Він наказав посадити твою матір у темницю, і вона не могла залишити тебе поруч. Тому віддала торговцям.
— А чому я прийшла саме до вас? — не розуміла Гюзель.
— Бо ти дізналася від торговців, з ким дружила твоя мати. І знайшла мене, — пояснила Зубейда.
Очі Гюзель блищали, вона кліпала довгими віями, намагаючись зрозуміти. Зубейда продовжила: — Хочеш побачити свою матір?
Гюзель кивнула — у неї не було вибору, пам’ять була розбита. Зубейда взяла її за руку, вони сіли в розкішну машину. Фахріє мовчки слухала.
— Якщо хочеш зустрітися з матір’ю, — сказала Зубейда, — ти повинна стати наложницею одного з шейхів чи принців.
— Наложницею? Навіщо? — злякано запитала Гюзель.
— Бо родина еміра Руслана зруйнувала твоє життя й життя Каті. Ти мусиш спокусити одного з принців, отримати доступ до грошей і розкоші. А потім — вбити еміра Руслана й його спадкоємця, — холодно промовила Зубейда.
Гюзель сиділа в жаху:
— А без цього ніяк?
Зубейда глянула на Фахріє й відповіла:
— Вирішуй. Крім мене й Фахріє, у тебе нікого немає.
Гюзель мовчала, розгублена, й думала, що робити далі…
Англія
А тим часом Манао стояв із розгубленістю, тримаючи в руках розкішні квіти. У коробочці він приготував для Гюзель ожерелье з сердечком, на якому було вигравірувано арабською: أحبك («Я люблю тебе»).
Він стояв на березі з подарунками й не озираючись чекав… але Гюзель не було на місці. Манао навіть не знав, що її викрала інтриганка Зубейда заради власних цілей.
У його голові крутилися думки: «Невже вона не прийшла? Може, я її сполохав? Або вона передумала?..»
Він почав телефонувати їй на свій айфон, але у відповідь почув: «Абонент тимчасово недоступний».
Манао з тривогою подумав: «Це не схоже на неї…»
Він швидко залишив набережну й вирушив до університету Кембридж. Там подруги Гюзель сказали, що вона й її батьки забрали документи й виїхали до якоїсь країни, але не до Катару. Насправді все це було підлаштовано Фахріє: вона зробила вигляд, що за Гюзель приїхали родичі, хоча насправді її викрали.
Манао стояв, і його душа боліла. Він говорив сам до себе:
— Я не вірю, що вона так поїхала й нічого не сказала. Я зобов’язаний її знайти. Я зв’яжусь із її братами — вони допоможуть мені.
