Спочатку:
На сторінку книги
Глава 18. Арешт принца Акрама
Минуло лише тиждень після величного святкування народження Селіма. Народ ще пам’ятав радість, співи й молитви, що лунали по всьому Катару. Але в тіні вже визрівала небезпека.
У дощову ніч Мейрі сиділа поруч із колискою, де спав маленький Селім. Біля неї — тітка Рефет, яка намагалася заспокоїти племінницю, відчуваючи тривогу.
Раптом двері розчинилися. Увійшли офіцери поліції, їхні обличчя були суворими, а кроки — рішучими.
— Принц Акрам, — промовив старший поліцейський, — ви заарештовані за незаконне утримання фаворитки й порушення законів династії.
Акрам, який саме стояв біля Мейрі, застиг. Його очі спалахнули гнівом.
— Ви смієте? На моїй землі?
Поліцейські схопили його за руки. Мейрі закричала, притискаючи до себе сина.
— Ні! Він мій чоловік! Він батько моєї дитини!
Рефет кинулася вперед, але її відштовхнули. Її очі наповнилися сльозами: вона знала, що цей момент може стати початком катастрофи.
Акрам, дивлячись на Мейрі й Селіма, прошепотів:
— Це Руслан… Він наказав.
Але правда була іншою: емір Руслан навіть не знав про цей арешт. Інтриги Олени, Ібрагіма, їх синів шейхів, вже діяли, використовуючи ім’я еміра як прикриття.
Мейрі впала на коліна, обіймаючи дитину й кричачи:
— Відпустіть його! Він ні в чому не винен!
Акрам, відчуваючи кайдани на руках, підняв голову й вигукнув:
— Я повернуся! Ніхто не зламає мене!
Його вивели з вілли під дощем, прямо на очах у Мейрі, її сина й тітки Рефет. Атмосфера була сповнена розпачу й страху.
Рефет стояла в тіні, стискаючи руки. Вона розуміла: це лише початок. Арешт принца стане хвилею, яка накриє всю династію. Жорстокі наслідки неминучі — і вони торкнуться кожного.
У палаці аль‑Шаф проходив суд. Емір Руслан сидів на троні й уважно слухав справу чоловіка, який відмовився дати своїй дружині належне придане. Його голос був суворим, але справедливим:
— Закон один для всіх. Ти зганьбив свою сім’ю й порушив традицію. Я виношу вирок: відшкодувати придане й публічно вибачитися.
Зала стихла, коли Руслан завершив промову. Але саме в цей момент до нього підійшов охоронець Бурак, його найближчий телохранитель. Він нахилився й тихо прошепотів:
— Мій емір… принца Акрама заарештували.
Руслан різко підняв голову. Його очі розширилися від шоку.
— Що? За що? Він же щойно став батьком! Його син Селим народився лише тиждень тому…
Судді й слуги переглянулися, відчуваючи напруження. Руслан відчув, як у його серці піднімається гнів і тривога. Він подумки сказав собі: «Це не випадковість. Хтось підставив його. Чиї це руки? Олена? Ібрагім? Савва?»
Руслан піднявся з трону, його голос був твердим:
— Суд завершено.
Він швидко покинув залу, а Бурак ішов поруч, намагаючись пояснити подробиці. Але Руслан уже знав: він мусить з’ясувати правду.
Зустріч із родиною
У коридорах палацу він ішов рішучим кроком до покоїв своєї матері Олени. Його серце билося швидко, він відчував, що саме вона могла бути причетна.
— Мати, — сказав він, увірвавшись до її покоїв, — що ви зробили? Чиїм наказом арештували Акрама?
Олена підняла голову, її очі блищали холодним спокоєм.
— Сину, не все так просто. Він порушив закони. Він утримує наложницю незаконно. Народ має знати правду.
Емір Руслан, почувши новину про арешт Акрама, був приголомшений. Він негайно зібрав раду, щоб з’ясувати правду.
— Ви помиляєтеся, — твердо сказав Руслан, дивлячись на суддів і радників. — Акрам не утримує Мейрі незаконно. Він її любить. І він одружився на ній. Це його дружина, а не рабиня.
У залі запала тиша. Але Тимофій, який завжди стояв поруч із Оленою та Ібрагімом, піднявся й холодно відповів:
— Без згоди її родини цей шлюб не має сили. Ти знаєш, що її бабуся Зубейда найняла людей, щоб привезти її сюди. Вона з Шотландії. Її викрали й змусили стати наложницею.
Руслан стиснув кулаки, його голос загримів:
— Це наклеп! Я бачив їх разом. Вона щаслива з ним. Вона сама назвала його своїм чоловіком.
Тимофій лише усміхнувся холодною усмішкою:
— Щастя може бути оманою, мій брат, ми поклялися захистити тебе, ти не тільки наш емір і наша сім'я. Народ має знати правду. Якщо ми відкриємо, що вона була викрадена, то Акрам втратить довіру.
Руслан відчув, як у його серці піднімається буря. Він розумів: це не просто суперечка про закони — це змова, яка може зруйнувати його брата й розколоти всю династію.
У залі ради панувала напружена тиша. Емір Руслан увірвався, його очі палали гнівом. Він гримнув кулаком по столу й вигукнув:
— Ви несправедливо вчинили! Ви діяли за моєю спиною, без мого дозволу. Як ви могли арештувати Акрама, коли він щойно став батьком?
Ібрагім піднявся, його голос був спокійним, але твердим:
— Ти наш син. Ми захищаємо тебе й твого спадкоємця. Ми не можемо дозволити, щоб Акрам загрожував трону.
Руслан стиснув кулаки ще сильніше.
— Це мені вирішувати, як налагодити справи в нашій родині. Я сам вирішу, хто винен, а хто ні. Я звільню його.
У цей момент уперед виступив Тимофій, його брат. Його слова були холодними й рішучими:
— Перш ніж ти зробиш крок, пам’ятай: дід Анвар уже знає про все. Він теж був проти Акрама. Його слово — закон. Ти не підеш проти нього, бо навіть ти мусиш коритися його рішенню.
Руслан застиг. Його серце билося швидко, він відчував, як у ньому борються гнів і обов’язок. Він хотів кинути виклик, але розумів: слова Анвара мають вагу, яку не можна ігнорувати.
Він стиснув кулаки так, що побіліли пальці, й нарешті промовив крізь зуби:
— Добре… але пам’ятайте: це ще не кінець.
Емір різко розвернувся й покинув залу, залишивши позаду тишу й напружені погляди. У його душі вирувала буря: він знав, що боротьба тільки починається.
Емір Руслан поспішив до покоїв свого діда Анвара. Колишній емір Катара вже ледве ходив із палицею, його обличчя було зморшкуватим, але очі світилися мудрістю й силою. Руслан упав перед ним на коліна й поцілував руку.
Анвар усміхнувся, дивлячись на улюбленого внука:
— Рад тебе бачити, мій дорогий онуку, мій емір.
Руслан схилив голову й промовив щиро:
— Дідусю, я тебе глибоко поважаю. Прошу тебе: звільни Акрама, мого двоюрідного брата. Він не винен. У нього щойно народився син.
Анвар зітхнув і відповів суворо:
— Від наложниці, юної й невинної, яку незаконно утримували. Я не можу допустити такого в нашій династії.
Руслан ніжно стиснув його руку й заговорив мудро:
— Я прошу небагато. Як емір я хочу відновити мир у нашій родині. Я знаю, що Акрам під впливом Зубейди, твоєї наложниці. Вона може нашкодити, якщо дізнається, що він виступив проти нас і показав світові Мейрі. Але прошу тебе: дай йому захист, дай Мейрі й дитині шанс. Змилуйся, мій емір, як ти колись милував інших. Зроби це ради мого сина Манао, ради його майбутнього, щоб він не жив у біді.
Руслан опустився на коліна перед дідом. Анвар завжди пишався ним і саме його хотів бачити еміром. Він підняв руку й торкнувся підборіддя внука, а Руслан допоміг йому присісти. Вони довго мовчали, дивлячись у сад, де грали маленькі принци й принцеси.
Нарешті Анвар промовив:
— Я не можу закрити очі на те, що Акрам хотів трон. Навіть якщо він має спадкоємця, його амбіції небезпечні. Я боюся, що й його син може колись стати загрозою для твого Манао. Але так, Зубейда занадто багато дозволила собі влади, вона використала Мейрі для своїх цілей. А Мейрі — невинна дитина.
Анвар замислився й додав:
— Лише ради твого сина Манао й ради майбутнього я дам захист Акраму й його сім’ї. Я звільню його, але з умовою: якщо він нападе на тебе чи твого сина, він втратить усе. І ще — він повинен одружитися з Мейрі, щоб їхній син став законним принцем, а не просто дитям наложниці.
Анвар підняв руку й урочисто сказав:
— Передай мій указ: нехай звільнять Акрама. І нехай я побачу Мейрі та мого правнука Селіма. Я хочу його обійняти.
Руслан схилився й поцілував руку діда, прошепотівши:
— Дякую, мій дідусю.
Акрам щойно вийшов із темниці. Його обличчя було сповнене гніву, очі палали, кулаки стискалися так, що побіліли пальці. Він ледве стримував себе, щоб не кинутися на першого, хто трапиться йому на шляху.
— Це все руки Руслана, — бурмотів він сам до себе. — Він хотів принизити мене.
Та раптом перед ним з’явився сам емір Руслан. Він підійшов упевнено, але в його очах світилася щирість. Він дивився прямо в очі братові й сказав:
— Я шкодую, Акраме. Це не мої руки. Я не давав наказу.
Акрам зупинився, його голос був різким:
— А хто тоді? Твоя сім’я? Мені все одно.
Руслан глибоко вдихнув і відповів твердо:
— Подякуй нашому дідові Анвару. Саме він вирішив дати тобі свободу, та захист надавати. Але він поставив умову: ти повинен укласти шлюб із Мейрі, щоб твій син став законним принцом. Ти маєш узаконити її й показати всьому світу, що вона твоя дружина, а не наложниця.
Акрам раптом здригнувся. Його серце стиснулося: він зрозумів, що це може зруйнувати плани його бабусі Зубейди. Якщо вона дізнається, що Мейрі стане його законною дружиною, а Селім — принцом, її інтриги втратять силу.
Він ледь стримав емоції, кивнув і сказав тихо, майже крізь зуби:
— Передам… Дякую, мій емір.
Акрам розвернувся й пішов. Поліція, яка супроводжувала його, бачила, як він стискає кулаки. Його думки вирували: «Отже, так вирішили аль‑Шаф. Через вас моя бабуся все дізнається. Вона не схвалить, що Мейрі стане моєю дружиною. З одного боку — я вдячний дідові Анвару, з іншого — знаю, що Зубейда буде в люті. Все через сім’ю Руслана… Але це ще не кінець. Я буду боротися.»
