Спочатку:
На сторінку книги
Глава 4. Голос із далеку
Після виснажливої битви Руслан і Савва стояли серед руїн складу. Пісок ще кружляв у повітрі, а тиша була важчою за будь-який крик. Вони шукали — але ніде не було ні Моанни, ні Бритні.
Руслан опустив голову, його руки тремтіли.
— Ми запізнилися… — прошепотів він, і в його голосі було відчайдушне безсилля. Савва поклав руку на плече брата:
— Не здавайся. Ми пройшли крізь пустелю не для того, щоб втратити віру».
І саме тоді з далекого проходу пролунав голос — чистий, сильний, мов дзвін у тиші:
— Руслане! Савво! Ідіть сюди!
Це була Нефрет Саар. Вона стояла на світлі, її постать вирізнялася серед темних стін. Брати кинулися вперед і, вийшовши з нутрощів складу, побачили те, чого вже не сподівалися: їхні дружини були живі. Моанна й Бритні стояли поруч, очі повні сліз, але це були сльози радості.
Руслан кинувся до Моанни, обійняв її так, ніби боявся відпустити. Савва пригорнув Бритні, і їхні голоси злилися в один — слова вдячності й любові.
— Ми думали, що втратили вас назавжди… — сказав Руслан, притискаючи дружину до себе.
— Але ти прийшов. Ти завжди приходиш — відповіла Моанна, її голос тремтів від емоцій. Савва прошепотів Брітні:
— Я більше ніколи не дозволю, щоб тебе забрали від мене».
Вони обернулися до Нефрет Саар. Руслан схилив голову, його слова були урочистими:
— Ти врятувала їх. Ми ніколи не забудемо цього.
Савва додав:
— Ти дала нам другий шанс. І ми вдячні тобі за нього.
Нефрет Саар усміхнулася, її очі світилися теплом:
— Я зробила те, що мала. Тепер ви — вільні. А я запрошую вас у нашу колишню королівську резеденцію. Там ви знайдете прихисток і відпочинок після всіх випробувань.
Брати переглянулися, їхні серця нарешті відчули спокій. Вони знали: попереду ще буде боротьба, але зараз — це була перемога. Перемога любові, довіри й вдячності. Нарешті вони вірушають з дружинами в Україну, додому.
