Раді Вас бачити!

Глава 28. Роки йдуть

 Единбург, Шотландія

У затишній кав’ярні Единбурга пахло свіжозмеленою кавою, теплими булочками з корицею й ваніллю. За великим вікном виднілися старовинні кам’яні будівлі, вкриті мохом, і вузькі вулички, де гуляли туристи під парасолями. Легкий дощ стукав по склу, створюючи мелодію, що ніби відділяла їх від світу інтриг і небезпек.

Вікторія й Мейрі сиділи за дерев’яним столиком, прикрашеним маленькою вазою з польовими квітами. Їхні доньки гралися поруч із іграшками, сміючись і складаючи кубики, немов будували власний світ — світ без страху й темних тіней.

Мейрі, тримаючи чашку капучино, тихо промовила, її голос тремтів:

— Я досі не можу повірити, що ми врятувалися. Коли я думала, що Акрама вже немає, моє серце зупинилося.

Вікторія поклала руку на її долоню, її голос був теплий і підтримуючий:

— Тепер він живий, і ви знову разом. Але ми всі заплатили високу ціну. Савва й Бритні… їхні інтриги розбудили в Каті звіра. І тепер Руслан мусить боротися не лише з ворогами, а й із тінями минулого.

Мейрі зітхнула, її очі наповнилися сльозами:

— Я боюся за дітей. Зубейда не зупиниться, а Катя… вона небезпечна.

Вікторія глянула на доньок, які сміялися й складали кубики, їхні маленькі руки були зайняті грою, а очі світилися безтурботністю.

— Саме тому ми тут, у Шотландії. Щоб вони мали спокій, хоча б на якийсь час. Ми повинні берегти їхнє дитинство, навіть якщо навколо нас війна й інтриги.

Мейрі усміхнулася крізь сльози, її голос був тихим, але щирим:

— Ти завжди була сильною, Вікторіє. І я вдячна тобі за те, що ти поруч.

Вікторія відповіла твердо, але ніжно: — Ми — сім’я. І ми вистоїмо. Навіть якщо доведеться знову повернутися в саму бурю.

За вікном дощ посилився, але всередині кав’ярні панувала тепла атмосфера. Світло від ламп відбивалося у чашках, створюючи золоті відблиски. Дівчатка сміялися, їхній сміх лунав дзвінко й чисто, мов музика, що розвіювала темряву.

І в ту мить Вікторія й Мейрі зрозуміли: попри всі інтриги й небезпеки, життя продовжується, а їхня сила — у єдності й любові.

Після кави вони вирушили на прогулянку вузькими вуличками Единбурга. Дощ ущух, і місто сяяло свіжістю — кам’яні стіни блищали від вологи, а повітря було наповнене ароматом мокрого моху й квітів.

Мейрі йшла поруч із доньками, коли раптом зупинилася. На іншому боці площі вона побачила постать літнього чоловіка. Її серце завмерло: це був її батько, який важав що вкрали її доньку і стала полонянкою.

— Тату… — прошепотіла вона, і сльози блиснули в її очах.

Чоловік теж упізнав її. Він кинувся назустріч, і вони обійнялися міцно, так, ніби хотіли надолужити всі втрачені роки.

Вікторія стояла поруч із дітьми й мовчки спостерігала за цим воссоєднанням. Дівчатка, не зовсім розуміючи, що відбувається, дивилися широко розкритими очима, а потім усміхнулися, відчувши тепло моменту.

— Ми знову разом, — сказала Мейрі крізь сльози. — І тепер мі будемо бачитись постійно.

Вікторія поклала руку їй на плече й тихо додала:

— Це знак. Навіть після темряви завжди приходить світло.

І вулиці Единбурга стали свідками не лише їхньої розмови, а й великого повернення — зустрічі, що дарувала надію на майбутнє.

Вілла наложниці Зубейди, Доха, Катар

Двері до покоїв Зубейди відчинилися різко, і в них увійшла Бесма. Її обличчя було спокійним, навіть невинним, але очі приховували тривогу.

— Не можу зрозуміти, моя господиня, чим я заслужила таке ставлення? — почала вона тихо, намагаючись виглядати беззахисною.

Зубейда повільно повернулася до неї, її погляд був холодним і пронизливим.

— Твій план провалився. Савва, твій союзник аль‑Шаф, не зміг знищити сім’ю Акрама. Вони живі й у безпеці.

Бесма смертельно поблідніла, але швидко зібралася й відповіла з удаваним здивуванням:

— А хіба з ними щось мало статися?

Зубейда рикнула, її голос був сповнений ненависті:

— Не прикидайся, Бесма! Мені відомо, що ти задумала проти них. Твої головорізи‑сирійці вже викриті. Аль‑Шаф переміг їх і дізнався, хто стоїть за цим.

Бесма підняла голову, її голос зірвався на крик:

— Хто сміє мене звинувачувати?

— Вбивця! — прошипіла Зубейда, не звертаючи уваги на її слова. — Я занадто довго терпіла твої гнусні витівки лише тому, що ти була матір’ю Мехмета мого онука. Але йому не стати еміром. Я поклялася його матері, що саме Акрам стане правителем Катара.

Зубейда зробила паузу й додала з холодною усмішкою:

— До речі, я чула, що твій дорогоцінний син учора вночі таємно втік із палацу. Вважай, він уже приречений.

Бесма втратила контроль, її голос зірвався на істерику:

— Ти цього не зробиш! Мій син Мехмет — справжній спадкоємець! Мій! А не твій самовдоволений Акрам!

Зубейда піднялася з трону, її постать була величною й загрозливою.

— Ти програла, Бесмо. Твої інтриги закінчилися. І тепер ти заплатиш за кожну краплю крові, яку хотіла пролити.

У кімнаті запанувала гнітюча тиша. Бесма стояла, тремтячи від гніву й страху, а Зубейда вже вирішила її долю.

Зубейда побагровіла, її очі палали гнівом, і вона нависла над Бесмою, мов сама кара небесна.

— Ти ще смієш учити мене нашим законам, гидка тварюко?! — її голос гримів, наче гроза. — Чи забула, як ти намагалася принизити мого сина, як наставляла Мехмета бути слабким, і хотіла розповісти Луїзі, що ми з Киусем відібрали в неї щастя з донькою?

Бесма закричала, її голос зривався на істерику:

— Ти не можеш відібрати трон у мого сина! Я стільки сил поклала на те, щоб він одного дня став еміром!

Зубейда холодно усміхнулася, її слова були як удари кинджала:

— Це правда. Спершу ти вбила Киусем — матір Акрама, розбила серце хлопчика, якого треба було берегти від тебе. Вона боялася, що ти його знищиш. А тепер ти задумала вирізати тринадцять невинних дітей, чотирьох красунь‑дружин Акрама і понад двісті його вірних слуг! І все це лише для того, щоб посадити на трон свого сина?! Мехмет — безнадійний, він твій син, а не мій Акрам.

Бесма, осліплена гнівом, кинулася на Зубейду, намагаючись убити стару жінку. Але раптом сильні руки зімкнулися на її горлі. Зубейда, незважаючи на свій вік, мала силу, що йшла від ненависті та влади. Вона стискала горло Бесми з такою люттю, що та захрипіла й спробувала віддерти її руки, але було вже пізно.

У дверях з’явився слуга. Він кинувся вперед, і Зубейда, не відводячи погляду від Бесми, наказала:

— Посадіть її! Побийїї, але не вбивайте. А Мехмета — замкніть. Хай знає, що його мати більше не владна над ним.

Бесма закричала, її голос був сповнений відчаю й ненависті:

— Ти не посмієш! Мій син усе одно стане еміром!

Зубейда холодно відповіла:

— Ні. Його доля вирішена. А твоя таємниця тепер у моїх руках.

За дверима хтось підслухував. Тінь невідомого свідка застигла в темряві коридору. Це означало, що таємниця Зубейди не буде похована назавжди. Хтось знав, що вона тримає Бесму в ув’язненні, і цей хтось міг використати знання у потрібний момент.

Зубейда ж сиділа велично, дивлячись на зламану Бесму, і відчувала: битва ще не закінчена, але тепер вона тримає нитки у своїх руках.

Палац аль-Шаф, Доха, Катар

У глибині палацу, в кімнаті зі старовинними килимами й важкими портьєрами, сиділи Олена та Ібрагім. Їхні обличчя були похмурими, а мовчання — важким, мов камінь.

Олена нарешті порушила тишу, її голос був сповнений гніву:

— Ми не знаємо, що робити. Але одне я знаю точно: якщо Катя посміє з’явитися тут знову, я її знищу. Я шкодую, що не зробила цього раніше, коли вона намагалася вбити Моанну.

Ібрагім повільно кивнув, його погляд був задумливим:

— Тоді ми вагалися. Ми думали, що вона лише жертва Зубейди, що її можна врятувати. Але тепер ясно: вона сама обрала шлях ненависті.

Олена стиснула кулаки, її очі палали:

— Вона небезпечна. Її гнів може зруйнувати все, що ми будували. Руслан занадто м’який до неї, він бачить у ній минуле, а не теперішнє.

Ібрагім зітхнув, його голос був низьким і рішучим:

— Ми будемо мовчати й чекати. Але якщо вона наблизиться — ми не дамо їй другого шансу.

Олена підняла голову, її слова звучали як клятва:

— Цього разу ми не допустимо помилки. Катя більше не зруйнує наш дім.

Вілла наложниці Зубейди, Доха, Катар

У кімнаті знову запанувала тиша. Але це була вже не тиша розгубленості, а тиша перед бурею, коли рішення прийнято й залишилося лише чекати моменту дії.

У темній залі, де світло падало лише крізь вузькі вікна, сиділи Акрам і Зубейда. Атмосфера була важкою, мов перед грозою.

Акрам говорив різко, його голос був сповнений невдоволення:

— Я не схвалюю твоїх методів, бабко. Ти хочеш зламати еміра Руслана, але це лише розпалить нову війну.

Зубейда підняла голову, її очі блищали холодним вогнем:

— Руслан слабшає. Його позиція вже не така міцна, як раніше. Скоро він втратить владу, і тоді або ти, Акраме, сядеш на трон, або твій син Селім. Це неминуче.

Акрам стиснув кулаки, його голос був глухий:

— Я не впевнений. Я не хочу влади ціною крові. Моє серце прагне іншого — помсти Савві й Брітні. Вони зруйнували наш дім, і я не забуду цього.

Зубейда глянула на онука, її голос став тихим, але сповненим отрути:

— Помста прийде з часом. Але головне — влада. Без неї ти нічого не зможеш зробити. Савва й Бритні самі впадуть, якщо ми дочекаємося слушного моменту.

Акрам відвернувся, його погляд був сповнений сумніву. Він відчував, що між ним і Зубейдою зростає прірва. Її прагнення влади було безмежним, а його серце ще пам’ятало біль і втрати.

Зубейда нахилилася ближче й прошепотіла:

— Час працює на нас. Ми будемо чекати. І коли Руслан остаточно ослабне, тоді прийде наш день.

Акрам мовчав. Він знав: ця розмова лише початок великого розколу між ним і бабкою.

Покої колишнього еміра Анвара, Доха, Катар

Після всіх подій Ібрагім не витримав і розповів своєму батькові, старому Анвару, що Зубейда погрожувала емиру Руслану. Вона натякала, що Катя може розкрити правду його синові Манао, аби підірвати довіру й зруйнувати майбутнє спадкоємця.

Анвар, почувши це, похмуро звівся на ноги. Його голос був суворим і владним:

— Приведіть Зубейду до мене.

Слуга негайно виконав наказ. Незабаром двері відчинилися, і Зубейда увійшла до покоїв. Вона була в ліловому шовковому платті, її постать велична, а погляд — грізний.

— Ти більше не смієш погрожувати емиру Руслану й моєму онукові Манао, — грізно промовив Анвар, його голос лунав, наче вирок.

Зубейда не стрималася й вибухнула:

— Чому ти не призначив Акрама еміром? Чому не підтримав його? Він твій онук так само, як і Руслан!

Анвар підняв руку, зупинивши її слова.

— Акрам піде шляхом свого батька — шляхом амбіцій і війни. Він жадає влади й крові. Я не міг назвати його емиром, бо той, хто прагне війни, принесе лише руїну.

Він зробив паузу й додав твердо:

— Емиром став Руслан, бо він жадає миру. І саме мир потрібен нашому народу.

Зубейда стиснула губи, її очі палали ненавистю, але вона мовчала.

Анвар нахилився вперед, його голос став ще суворішим:

— Якщо ти ще раз використаєш Катю як інструмент для своїх інтриг, я сам знищу тебе.

У кімнаті запанувала гнітюча тиша. Зубейда стояла, мовчки ковтаючи гнів, а Анвар дивився на неї так, ніби його слова вже стали вироком.

Покої Олени, Доха, Катар

Пізніше слуга, блідий і схвильований, увійшов до покоїв Олени. Він низько схилив голову й тихо промовив:

— Госпожа… я бачив те, що зробила Зубейда. Вона тримає Бесму в ув’язненні й наказала бити її. А Мехмета замкнула, щоб він не мав влади.

Олена повільно підняла очі від свого нового кальяну, дим клубочився в повітрі, створюючи відчуття таємничості. Вона вдихнула аромат і промовила з холодною рішучістю:

— Є надія. Ми відплатимо Зубейді. Тепер у нас є її таємниця.

Вона зробила паузу, її голос став ще твердішим:

— І ми врятуємо майбутнє нашого Манао, мого онука.

Слуга схилив голову ще нижче, розуміючи, що став свідком народження нового плану. Олена сиділа велично, її очі блищали рішучістю. Вона знала: тепер у її руках ключ до помсти й до захисту спадкоємця.

Дим кальяну здіймався вгору, мов символ нової змови, що народжувалася в тиші палацу.

П'ять років минуло, острів Нііхау, Гаваї

Минуло п’ять років. Маленький Манао виріс сильним і життєрадісним хлопчиком. Його кучеряве волосся розліталося на вітрі, коли він бігав босоніж по піску разом із гавайськими дітьми. Вони змагалися, хто швидше добіжить до хвиль, хто збудує більший замок із піску, а потім разом пірнали у воду, ловлячи сонячні відблиски.

Манао був улюбленцем серед дітей — відкритий, добрий, завжди готовий допомогти. Його очі світилися життям, а кучеряві пасма робили його схожим на маленьке сонце серед друзів.

І ось одного дня на острів приїхав його батько, емір Руслан. Він стояв на березі, дивлячись, як син грається, і відчував гордість. Коли Манао підбіг до нього, Руслан підняв його на руки й міцно обійняв, відчуваючи тепло цих кучерявих голівок.

— Сину мій, — промовив він, сідаючи поруч із ним на піску, — настав час, щоб ти почав учитися. Ти маєш бути сильним і мудрим, бо одного дня тобі доведеться стати еміром.

Манао слухав уважно, його очі світилися цікавістю. Руслан почав розповідати йому історії про Катар: про величні палаци, про битви й перемоги, про честь і силу, що завжди була основою їхнього роду.

— Ти повинен знати наше минуле, — сказав він, — щоб будувати майбутнє.

Манао усміхнувся, його голос був дзвінким і впевненим:

— Я хочу бути сильним, як ти, батьку. І мудрим, щоб захищати наш дім.

Руслан глянув на нього, і в його очах блиснули сльози гордості. Він знав: цей хлопчик — його світло, його спадкоємець, його майбутнє.

На горизонті сонце заходило в океан, фарбуючи хвилі золотом. І в цій миті батько й син сиділи поруч, знаючи, що попереду їх чекає велика дорога — дорога до трону й до нового життя.