Спочатку:
На сторінку книги
Глава 20. Тінь із Лондона
Ніхто не знав, що саме робила Зубейда в Англії. Вона повернулася несподівано, мовчазна, у своєму зеленому східному платті, з поглядом, який не видавав жодної емоції. Її візит до королеви Єлизавети залишився таємницею, але ті, хто здогадувався, розуміли: вона вела переговори. Переговори про майбутнє Акрама — її улюбленого онука, якого вона мріяла посадити на трон Катара.
Вона увійшла до покоїв старого еміра Анвара, колись свого коханого, якому подарувала двох синів, але так і не стала його дружиною. Її положення не дозволяло. І тепер вона хотіла взяти реванш — через Акрама.
Зубейда сіла на низький диван, вмостилася з грацією, погладила щоки Анвара й прошепотіла:
— Як ви поживаєте, мій емір, у мою відсутність?
Анвар відповів коротко:
— Прекрасно.
Зубейда нахилилася ближче, її голос став шовковим:
— А ваша родина? Все добре?
Анвар подивився на неї з гнівом, що проривався крізь зморшки:
— Дещо трапилось, Зубейдо. Нашого онука Акрама заарештували.
Зубейда здригнулася:
— За що? Що він зробив?
Анвар стиснув зуби:
— Це я маю питати тебе, жінко. Ти незаконно викрала юну Мейрі — їй ще немає сімнадцяти. Ти забрала її з дому в Шотландії, зробила наложницею. А Акраму потрібна дружина, не рабиня. Її честь — це наша відповідальність. Я зв’язався з її батьком, щоб владнати справу. Я обміняв її шлюб на свободу Акрама. Їхній син, Селим, народився нещодавно. Тепер він — законний принц. І я поставив умову: Акрам більше не мріє про трон. Якщо він торкнеться Руслана чи його спадкоємця — він втратить усе.
Зубейда підскочила, почала ходити по кімнаті, мов буря:
— Що ти накоїв, Анвар?! Мейрі — лише наложниця! Вона не з нашої культури! Я вже знайшла йому наречену з нашого краю! Ти все зіпсував!
Анвар підвівся, його голос був твердим:
— Ти хотіла використати невинну дитину? Вона подарувала йому сина, а ти хочеш відібрати в неї життя? Ти уявляєш, щоб Акрам сів на трон з іншою жінкою, а Селім ріс без матері? Це твої амбіції, Зубейдо. Ти переступаєш усі межі.
Зубейда, вся в лютті, дивилася на Анвара, її голос тремтів від образи:
— Ви зобов’язані були зробити принца Акрама еміром, коли я просила! А тепер він осоромлений… Народ Катара знає, що він одружений із чужоземкою, та ще й колишньою наложницею.
Анвар повільно піднявся з дивана, підійшов ближче й заговорив зі злістю, майже шиплячи:
— Не кричи, жінко. Я твій емір, а ти всього лише моя перша наложниця. Думаєш, я такий дурень? Ти використовуєш Акрама й Мейрі, їхнього сина, щоб підняти власні амбіції. Але я пам’ятаю, що ти накоїла три роки тому.
Зубейда не відступала, її очі палали:
— Я захищала нашого внука, принца Акрама! І тепер я захищаю його спадкоємця, який народився на світ. Він може стати еміром Катара, а не твій м’який Руслан, який не здатен підкоряти народ жорстким законам. Він занадто м’який, як його батько Ібрагім і твоя перша дружина Султана.
Вона зробила крок уперед, її голос став ще гострішим:
— Мати Акрама, Киусем, ризикувала всім, щоб врятувати свого сина. Вона знала, що сімейка Ібрагіма й шейхи Султани твоєї дружини знищили її першого сина, мого внука. Я цього не забуду ніколи. Вони мої вороги. Вони забрали також мого сина — її чоловіка, твого сина.
Анвар не витримав, його голос загримів:
— Киусем була божевільна й одержима владою! Через її одержимість я втратив свого сина. Вона навіть за власним первістком не могла доглянути, і правильно, що їй винесли вирок. Навіть Олена, моя невістка, ніколи б так не вчинила зі своїми дітьми. Вона правильно зробила, що вигнала Киусем. Я не терплю матерів, які плюють на своїх дітей.
Анвар стиснув палицю, його очі блищали від гніву:
— А тепер Киусема немає. Але саме вона разом із тобою розлучила мою внучку Луїзу з її дочкою Аврелією. Ви позбавили їх щастя. Це була дочка й онука Олени та Ібрагіма. І все — через вас.
Зубейда застигла, її обличчя перекосилося від люті. Вона зрозуміла: Анвар не забув жодної її інтриги.
Вона дивилася на Анвара з нерозумінням, її голос тремтів від образи:
— Якщо ви мій емір так думаєте, то чому не позбавили мене життя чи не вигнали в Ірак?
Анвар підняв голову, його погляд був сповнений презирства:
— Принцу Акраму потрібна була бабуся. У нього й так нікого немає, лише молодша Саріна, і він би не зміг про неї подбати. А ти — їхня сім’я. Якби я позбавив його тебе, я б зрадив самого себе. На щастя, тоді все обійшлося: Аврелія повернулася, стала принцесою й возз’єдналася з мамою, батьком і сестрою. Тобі пощастило… Але те, що ти робиш зараз, — це отрута. Ти налаштовуєш Акрама проти сім’ї Руслана. Я цього не дозволю. Руслан гідний трону. Через тебе Акрама посадили й він опинився в такій ситуації.
Зубейда поспішила перебити, її голос був різким:
— А все через твого сина Ібрагіма й його нахабну дружину! Це їхні руки дізналися про таємницю з наложницею й використали проти Акрама. Вони заплатять за те, що зробили з моїм онуком. На щастя, ти допоміг йому… Але я не схвалю, щоб Руслан правив Катаром. Йому не бути еміром! Мій Акрам гідний цього, як і його син. Так хотіла його мати Киусем, а ви позбавили його всього. О Аллах…
Анвар ударив по столу, його голос загримів:
— Досить! Тепер я сам стежу за Акрамом і захищу його, якщо ти нашкодиш йому. Навіть емір Руслан знає, що ти замислюєш. Він готовий дружити навіть із тими, хто хоче встромити йому ніж у спину. Не намагайся зруйнувати їхню дружбу. Емір Руслан мудрий, і я пишаюся ним. Саме він просив звільнити Акрама, йому треба дякувати моєму емірові. Він схвалив шлюб Акрама з Мейрі. Тепер вони одружені — подобається тобі чи ні. Це ти сама заварила цю кашу.
Анвар важко зітхнув, ліг у ліжко й закрив очі.
— Акраму лише треба триматися подалі від трону. Йому не бачити влади. Запам’ятай це, Зубейдо. Я втомився.
Зубейда поблідніла від злості. Її руки тремтіли, вона відчувала, як серце стискається від образи. Не сказавши більше ні слова, вона різко розвернулася й вийшла з покоїв. Її кроки луною відбивалися в коридорах палацу.
Вона йшла розчарована, але в її очах уже народжувався новий план. Наступною метою стали Олена й Ібрагім. Зубейда знала: якщо не зможе переконати Анвара, то знайде союзників серед тих, хто теж не бажає бачити Руслана на троні.
Олена разом з Ібрагімом готувалися до важливої зустрічі. Вони були вбрані урочисто, слуги метушилися навколо, поправляючи одяг і прикраси. Атмосфера була сповнена очікування й величі.
Та раптом у коридорі з’явилася Зубейда. Її погляд був холодним, а кроки рішучими. Вона зупинилася перед Оленою й Ібрагімом, і між ними спалахнула суперечка.
— Ви зруйнували життя мого внука! — вигукнула Зубейда, її голос луною рознісся по залі. — Ви винні в його приниженні!
Олена підняла голову, її очі блищали від гніву:
— Досить твоїх інтриг, Зубейдо. Ти сама довела Акрама до цього.
Слуги й охоронці поспішили втрутитися, розділяючи жінок, бо їхня суперечка переростала в небезпечний конфлікт. Зубейда кричала, намагаючись вирватися, а Олена стояла гордо, не відводячи погляду.
Нарешті Олена підняла руку й наказала охоронцям:
— Відтепер її більше не пускати до палацу. Якщо вона ще раз переступить поріг — її голову зітнуть.
Олена, ще роздратована після сварки, різко відповіла:
— Не забувайте, що саме через нього наша династія опинилася під загрозою. Його амбіції небезпечні.
Зубейда, яку не випускали з зали, кричала крізь охоронців:
— Ви хочете знищити мого внука! Він гідний трону більше, ніж ваш Руслан!
Усі завмерли. Зубейда поблідніла, її руки тремтіли від люті, але вона зрозуміла: Олена сказала це не як жінка, а як владарка, чий голос у дворці був законом.
Охоронці силою вивели її, але слова вже розлетілися коридорами палацу. Усі знали: тепер справа Акраму не стане еміром Катара.
Зубейда розвернулася й пішла, її кроки були швидкими й різкими. Вона відчувала, що втратила доступ до серця палацу, але в її очах горів вогонь — вона не збиралася здаватися.
