Спочатку:
На сторінку книги
Глава 25. Розкриття таємниці
Тим часом у розкішному залі емір Руслан зібрав своїх братів для важливого зібрання. Його дружина Моанна сиділа поруч у морському кольорі східного плаття, волосся було зібране й прикрашене сапфіром. На руках вона тримала маленького сина Манао, щоб він бачив, як його батько проводить раду з братами.
Присутні були також Ібрагім, їхній батько, і мати Олена, яка прийшла разом із дітьми Вікторії. Атмосфера була урочистою, але раптом її порушив Дем'ян. Він увірвався до зали, дихаючи важко, і всі здивовано підняли голови. Олена й Моанна одразу зрозуміли: він приніс тривожну новину.
Емір Руслан схопив його за плече й серйозно запитав:
— Що сталося, мій брат? Де наша сестра Вікторія?
Султан Мурад, ледве стримуючи хвилювання, відповів:
— Вона поїхала повідомити Мейрі й зараз прямує сюди. По наказу Бесми, мачухи Акрама, сирійці хочуть зруйнувати його віллу й убити його сім’ю. Бесма прагне зламати Зубейду, щоб розлютити її ще більше.
Усі присутні були шоковані. Савва стояв осторонь, намагаючись виглядати невинним, але Тимофій уважно дивився на нього й розумів: саме Савва міг бути причетним до цього. Доказів не було, але підозра вже оселилася в серцях братів.
Емір Руслан стиснув кулаки й повернувся на трон:
— Тоді готуємося до війни. Збираємо війська негайно!
Ібрагім перебив його:
— Але ж Джафар кудись зник… Це дивно.
У цей момент до зали надійшло повідомлення: сирійці вже атакують. Руслан піднявся й вигукнув:
— Негайно готуємося до бою!
Моанна, притискаючи до себе маленького Манао, прошепотіла:
— Все буде добре. Наш батько захистить нас…
Тим часом Ібрагім і Тимофій відійшли вбік і почали шепотітися. Вони зрозуміли, що це справа рук Савви. Вони поспішили до його кімнати для арбітражу.
— Навіщо ти це зробив? — суворо запитав Ібрагім у сина. — Ти лише погіршив ситуацію. Тепер Зубейда знищить Руслана, і тобі цього не пробачать.
Тимофій додав:
— Савво, у кращому випадку тебе з Брітні доведеться відіслати подалі, як раніше. Ти знову за старе.
Савва, блідний, але впертий, відповів:
— Я намагався захистити нас… еміра Руслана, мого брата. Якщо Зубейда дізнається, що мої дочки насправді діти Каті, ми всі загинемо. Ви не розумієте, що я хотів зламати її силу.
Ібрагім гримнув:
— Мовчати! Тепер Зубейда ніколи не забуде твій злочин. Її зуб тепер на тебе.
У кімнаті запанувала важка тиша. Ібрагім дивився на Савву з гнівом, а Тимофій, схрестивши руки, промовив холодно й безжально:
— Савво, готуйся. Емір Руслан тобі цього не пробачить.
Слова впали, як вирок. Савва відчув, як земля йде з‑під ніг. Його очі метнулися від батька до брата, але він не знайшов там ані співчуття, ані підтримки. Лише осуд і страх за майбутнє.
Він різко відвернувся й, не сказавши більше ні слова, вийшов із кімнати. Його кроки луною відбивалися в коридорі палацу, немов удари молота по його власній долі.
За дверима залишилися Ібрагім і Тимофій, які мовчки переглянулися. Вони знали: тепер Савва став сам собі ворогом. І Зубейда ніколи не забуде його зради.
У палаці панувала тривожна атмосфера. Емір Руслан сидів на троні, його обличчя було суворим, а кулаки стиснуті від гніву. Він знав: напад уже почався, і зволікати не можна.
— Збирайте воїнів, — наказав він. — Кожен чоловік, здатний тримати зброю, має бути готовий. Ми не дозволимо сирійцям зруйнувати наш дім.
Моанна, тримаючи маленького Манао на руках, дивилася на чоловіка з тривогою, але її голос був сповнений віри:
— Все буде добре. Ти захистиш нас, як завжди.
У цей час до палацу увірвалася Вікторія. Її обличчя було втомленим від дороги, але очі палали рішучістю. Вона впала на коліна перед братом:
— Мій брат Руслане! Я бачила їх. Сирійці вже тут. Вони хочуть знищити віллу Акрама й схопити його сім’ю. Це наказ Бесми.
Руслан підняв її й міцно обійняв:
— Ти зробила правильно, сестро. Тепер ми знаємо правду.
Ібрагім, їхній батько, піднявся й промовив:
— Ми повинні діяти негайно. Джафар уже відправив повідомлення, що битва почалася. Наші люди стримують ворога, але їм потрібна допомога.
Руслан підняв меч і вигукнув:
— Тоді ми йдемо на війну!
Усі брати піднялися разом із ним. У цей момент у палаці не було страху — лише рішучість. Вони знали: ця битва вирішить долю не лише Акрама, а й усієї їхньої родини.
