Спочатку:
На сторінку книги
Глава 35. Вілла на острові
Вілла шейха Савви, Доха, Катар
Тим часом, на густому острові стояла розкішна вілла, де жив шейх Савва зі своєю родиною. Колись він був у змові з Бесмою проти принца Акрама, і тепер повільно готував помсту. Але він не знав, що його брати вже давно відвернулися від нього після його гріхів.
Савва сидів у своїх покоях і думав про сім’ю, про те, як ростуть його діти — троє синів і троє дочок. Серед них була й Гюзель, про яку він навіть не здогадувався, що її викрали.
У дитячій кімнаті панував хаос. Молоді хлопці Ідріс і Зайян билися подушками, не поділивши планшет. Молодший брат стріляв із іграшки й намагався приєднатися до гри. Слуги кинулися їх рознімати, але марно.
Коли покликали шейха Савву, він увійшов і жорстко розняв дітей. Його голос гримів:
— Ви поводитеся як дурні! Ви ж принци! Як ви можете так себе вести? Швидко розходьтеся по кімнатах! Скоро ми з матір’ю вирушаємо, тож поводьтеся гідно.
Брітні, його дружина, лише зітхнула. Вона вже звикла до того, як її чоловік приборкує дітей, і хоч була невдоволена їхньою поведінкою, все ж відчувала полегшення, що він узяв ситуацію під контроль.
Перед від’їздом Брітні покликала своїх дочок Амалін і Саліму. Вона обійняла їх і тихо промовила:
— Будьте слухняними, слухайтеся братів, поводьтеся гідно.
Дівчата схилилися перед матір’ю, поцілували їй руку й торкнулися чолом, як знак пошани й любові. Бритні дивилася на них із сумом і водночас гордістю.
— І ще, — додала вона, — телефонуйте Гюзель. Дізнавайтеся, як у неї справи в Кембриджі, й повідомляйте мені.
Амалін і Саліму кивнули, обіцяючи виконати материнське прохання. Їхні очі світилися довірою й ніжністю. БрІтні відчувала: навіть у розлуці вона залишиться поруч із ними через їхню відданість і любов.
Шейх Савва зібрав своїх синів у просторій залі вілли. Його голос був строгим, але водночас сповненим батьківської сили:
— Ви — принци. Ви повинні поводитися гідно, поважати один одного й берегти честь нашої родини. Не смійте сваритися через дрібниці. Ваше слово й ваша поведінка — це обличчя нашого дому.
Хлопці схилили голови, слухаючи кожне слово. Бритні, їхня мати, зітхнула з полегшенням: їй було приємно бачити, як чоловік приборкує синів і нагадує їм про їхнє призначення.
У цей момент під’їхала машина — родина готувалася вирушити до Оману за запрошенням. Савва ще раз звернувся до синів:
— Обіцяйте мені, що не будете сваритися й принижувати свою сестру. Вона заслуговує на вашу підтримку.
Сини приклонилися перед батьком, поцілували його руки й торкнулися чолом, як знак пошани. Савва дивився на них із задоволеним обличчям, відчуваючи гордість за свою владу над ними.
Коли вони вийшли, хлопці залишилися разом і спостерігали, як їхні сестри грали в саду. Але в їхніх очах була тінь сумніву: вони знали, що ці дівчата не рідні їм сестри. Їхні батьки приховували якусь таємницю, і ця таємниця ставала дедалі важчою для юних принців.
Родина Савви вирушала в дорогу. Біля вілли вже чекала чорна машина з тонованими вікнами, слуги поспіхом вантажили валізи, а діти метушилися, намагаючись не відстати від батьків. Савва, суворий і зосереджений, наказував усім триматися гідно, адже їх чекало запрошення до Оману, де він мав показати себе як шейх, що зберігає честь і силу роду.
Брітні, сидячи поруч із чоловіком, дивилася у вікно. Її думки були далеко від цієї подорожі. Вона згадувала Гюзель — доньку, яка мала бути в Кембриджі. «Чи все добре з нею? Чому вона так рідко дзвонить? Чому серце стискається від тривоги?» — думала мати.
Дорога пролягала крізь пустелю, сонце пекло, а діти тихо перемовлялися між собою. Сини намагалися поводитися гідно, пам’ятаючи батькові слова, а доньки сиділи мовчки, схиливши голови. Савва був задоволений їхньою поведінкою, але Брітні не могла позбутися відчуття, що щось приховується від неї.
Її серце боліло: вона відчувала, що Гюзель не там, де мала бути. І ця тривога не відпускала її навіть тоді, коли машина мчала дорогою до Оману, а навколо розстелялися золоті піски й далекі гори.
Сини шейха Савви й Брітні сиділи у своїх кімнатах, граючи в приставку. Хоч вони й були принцами, які могли б стати спадкоємцями Катару, доля їхнього батька вирішилася інакше — він був вигнаний і не спілкувався з родиною. Принци були трохи нахабними, але водночас добрими.
У розпал гри до кімнати несподівано зайшов Манао. Він проскочив повз слуг, тихо кашлянув, і хлопці одразу обернулися, перервавши гру. Їхні очі спалахнули недовірою.
— Ти хто? — суворо запитав принц Ідріс. — Ти чого ввалився у нашу віллу? Ти знаєш, хто наші батьки? Ми — аль‑Шаф!
Манао стояв мужньо й відповів твердо:
— Я теж аль‑Шаф.
Брати переглянулися, не вірячи, що якийсь незнайомий хлопець може називати себе їхнім родичем.
— Чого ти від нас хочеш? — різко кинув Ідрис. — Ми тебе не знаємо, ніколи не зустрічалися.
— Я знаю, — відповів Манао. — Але я знайомий із вашою сестрою Гюзель.
Ідрис, розлючений, схопив його за сорочку:
— Ти що, зустрічаєшся з нашою сестрою? Ти її використав?!
Манао вирвався з його рук і вигукнув:
— Я її кохаю! Між нами справжні почуття. Ми навчаємося разом, і сьогодні мали вперше зустрітися. Але я не можу до неї додзвонитися, вона не прийшла. Я думав, вона у вас. Ви не знаєте, де вона?
Ідрис скривив обличчя й відрубав:
— Це не твоє діло!
Та втрутився Зайян, який бачив, що Манао не бреше. Його голос був м’яким:
— Зачекай, Ідрис. Думаю, він правду каже. Але тобі, Манао, слід поговорити з нашими сестрами. Вони напевно знають більше. Ми самі ще не спілкувалися з Гюзель, нам теж цікаво.
— Ти що, повірив йому? — розлютився Ідрис.
Зайян штовхнув брата й відповів:
— А тобі не все одно на нашу сестру? Хай він дізнається більше, вони ж разом навчаються. Давай дамо йому шанс, навіть якщо ми не впевнені, хто він.
Ідрис подивився на суворого Манао, а потім, скривившись, сказав:
— Гаразд. Ходімо в сад. Там якраз наші сестри милуються квітами.
Манао вперше зустрівся з сестрами Амалін і Салімою. Їм було вже по двадцять років, і вони були прекрасні, мов сама Гюзель. Та вони не знали, що всі троє мали одну матір по крові, хоч і різних батьків.
Манао, зібравшись із силами, почав розпитувати про Гюзель. Сестри відповіли спокійно:
— Вона поїхала з подругами на екскурсію до Єгипту, для навчання.
Манао застиг, не приймаючи цієї новини. Він знав: Гюзель не говорила йому ні про яку екскурсію, лише про їхню зустріч. «Невже вона справді не хотіла прийти? Чи це брехня?» — думав він. Але вирішив не здаватися.
У цей момент Ідріс увірвався до саду й різко вигнав Манао:
— Забирайся! Ти чого тоді шукаєш нашу сестру? Ти дурень! Вона можливо не хоче бути з тобой раз не захотіла зустртися з тобой! Ахаха!
Сестри стояли розгублені, не розуміючи, чому цей юнак так наполегливо шукає Гюзель. Ідрис насмішкувато кинув:
— Схоже, він закохався й з глузду з’їхав. Називає себе аль‑Шаф, ніби ми маємо його визнавати.
Амалін і Саліма переглянулися — їхні очі світилися сумнівом. А Зайян, який спостерігав за всім, думав інакше. Його серце підказувало: «А раптом Гюзель справді потрапила в біду? А раптом він каже правду? Може, Манао й справді наш двоюрідний брат… Адже батько й мати давно не згадували про родину й навіть не спілкувалися з ними.»
У саду запала тиша. Манао стояв гордо, не відступаючи, а сестри дивилися на нього з нерозумінням. І тільки Зайян відчував: ця зустріч може стати початком розкриття великої таємниці.
