Спочатку:
На сторінку книги
Глава 26. Битва серед руїн
Пізніше емір Руслан прибув на місце трагедії. Перед його очима відкрилася страшна картина: село, яке колись славилося своєю красою й гостинністю, лежало в руїнах. Кам’яні будинки були спалені, вулиці вкриті попелом, а вілла Акрама — перлина цього краю — перетворилася на чорний скелет, що стирчав серед диму.
Руслан стиснув кулаки так, що на руках виступили жили. Його голос пролунав, як грім:
— Атакувати сирійців! Брати їх у полон, щоб кожен відповів за кров наших людей!
Воїни Катару підняли зброю. Барабани загриміли, сурми закликали до бою. Руслан виїхав уперед на білому коні, його меч блищав у сонячних променях.
Він звернувся до свого друга Сема й слуги Оскара:
— Дізнайтеся негайно, чи схопили принца Акрама. Якщо він живий — ми повинні його врятувати.
Початок бою. Сирійці вже розташувалися серед руїн, впевнені у своїй перевазі. Але коли війська еміра рушили вперед, земля затремтіла від кроків сотень воїнів. Катарайські лучники випустили перший залп стріл, що впав на ворогів, наче дощ. Сирійці відповіли криками й кинулися в атаку, їхні мечі блищали, а обличчя були сповнені люті. Руслан особисто очолив перший удар, прориваючи ряди ворогів. Його меч розсікав повітря, кожен рух був точним і смертельним.
Бій тривав серед руїн, де ще диміли згарища. Воїни Катару билися відчайдушно, захищаючи честь свого народу. Сирійці намагалися втримати позиції, але їхні ряди розпадалися під натиском. Сем і Оскар пробиралися крізь хаос, шукаючи сліди Акрама серед полонених і поранених.
Руслан, піднявши меч до неба, вигукнув:
— За Катар! За наші сім’ї!
Його голос підняв дух воїнів, і вони з новою силою кинулися вперед.
Сирійці почали відступати, залишаючи за собою тіла й зброю. Декого вдалося взяти в полон, щоб допитати й дізнатися правду про наказ Бесми.
Але головне питання залишалося відкритим: де принц Акрам? Сем і Оскар ще не повернулися з розвідки, і серце Руслана палало від тривоги.
Емір Руслан разом із братами та військом здобув перемогу над сирійцями. Полонених відвезли до бункера, де за його наказом мали допитати й дізнатися правду. Усе відбувалося під наглядом Ібрагіма, який прагнув знати, що сталося з принцом Акрамом. Він розумів: ще один конфлікт із Зубейдою може стати катастрофою, адже вона використає будь‑яку слабкість. Ібрагім не міг допустити цього, хоча знав, що у всьому винен його син Савва. Та остаточне рішення про долю Савви мав прийняти сам Руслан.
Поки емір наказував медикам надавати допомогу воїнам і беззахисним дітям, до нього підбігли Сем і Оскар. Вони говорили голосно, майже кричали від хвилювання:
— Сирійці тримають Акрама в темниці в Сирії! Його збираються стратити за наказом Бесми!
Руслан похмуро знизив голову. Його серце стискалося від гніву й болю. Він знав: якщо дозволить цьому статися, то його син Манао колись почує, що його батько допустив кровопролиття й смерть родича. Це було неприйнятно.
— Ми зупинимо це безглуздя, — твердо сказав він. — За майбутнє наших дітей.
Емір Руслан негайно зібрав братів і наказав вирушити з частиною війська до Сирії. Їхня мета була чіткою: врятувати принца Акрама й заарештувати Бесму.
Потім він зателефонував сестрі Вікторії:
— Приюти Мейрі з дітьми у дворці. Вони мають бути в безпеці.
Руслан сам під’їхав до печери Джинна, де ховалися жінки й діти. Мейрі вся була в сльозах, її плечі тремтіли від страху й відчаю. Емір підійшов, ніжно витер її сльози й промовив:
— Я знайду твого чоловіка. Клянусь тобі, Мейрі, заради наших синів. Поїдь у палац, моя сестра Вікторія чекає на тебе.
Мейрі схилилася перед еміром, поцілувала йому руку й прошепотіла крізь сльози:
— Дякую вам, Ваша Величність. Я ніколи не забуду вашої доброти — заради Акрама, заради мене й моїх дітей.
Руслан дивився на неї з рішучістю. Його клятва була не просто словами — це була обіцянка, що він виконає, навіть якщо доведеться заплатити власною кров’ю.
Палац аль-Шаф, Доха, Катар
Коли Мейрі з дітьми прибули до палацу, їх зустріла сама шейха Вікторія. Вона вийшла назустріч у світлій шейхській сукні, її обличчя світилася добротою й спокоєм. Діти, ще налякані пережитим, трималися за матір, але теплий погляд Вікторії одразу розвіяв їхній страх.
— Ласкаво просимо, — сказала вона, обіймаючи Мейрі. — Тут ви будете в безпеці.
Вікторія провела їх до затишних покоїв у глибині дворця, де не було шуму й небезпеки. Це місце було спеціально підготовлене для відпочинку й відновлення сил: м’які килими, світлі стіни, ароматні лампи з жасмином.
— Тут ви зможете відпочити, — промовила Вікторія, — і діти знову відчують спокій.
Вона наказала слугам принести частування: фрукти, медові солодощі, теплий хліб і молоко для дітей. Малеча з радістю взялася за їжу, їхні очі вперше за довгий час засвітилися щирою усмішкою.
Мейрі, дивлячись на них, зітхнула з полегшенням.
— Дякую тобі, Вікторіє. Ти врятувала нас від страху.
Вікторія ніжно відповіла:
— Ми — сім’я. І ми мусимо підтримувати одне одного. Тепер відпочиньте. У цьому дворці ви знайдете мир після всього, що довелося пережити.
Діти заснули на м’яких подушках, а Мейрі сиділа поруч, відчуваючи, як тривога поступово відходить. Вікторія залишилася з ними, щоб переконатися: ніч пройде спокійно.
Темниця Седная, Сирія, біля Дамаск
У сирійській темниці Седная, що стоїть серед гір неподалік Дамаска, сидів принц Акрам. Стіни цієї в’язниці бачили тисячі страждань, і тепер вони стали його власною тюрмою. Він був блідий, зломлений, переконаний у загибелі своєї сім’ї і це брехливе повідомлення зламало його дух. Він більше не бачив сенсу жити — без Мейрі та дітей життя втратило будь‑яку цінність. Він навіть не противився думці про власну смерть.
Та раптом у темниці пролунали постріли. Воїни еміра Руслана проривалися крізь охорону. Сам емір увійшов у камеру, стиснувши зброю, з арафаткою на голові. Його голос гримів, наче грім:
— Схопіть їх! Перевезіть у бункер, буде допит!
Акрам, сидячи на холодній підлозі, підняв голову й побачив Руслана. Його серце стиснулося від гніву й відчаю. Він кинувся до еміра, але Саїд відштовхнув його, захищаючи брата.
— Ти з глузду з’їхав! — вигукнув Саїд. — Він врятував життя твоєї сім’ї. Ти повинен бути вдячний, щеня!
Акрам завмер, не вірячи почутому.
— Моя сім’я… жива? — прошепотів він, очі наповнилися сльозами.
Руслан підійшов ближче, його голос був твердим, але сповненим співчуття:
— Тебе брехали. Це все рук Бесми. Я обіцяю як емір: у всьому розберуся. Твоя сім’я в безпеці. Вони у моєму дворці, під захистом моєї сестри, принцеси Вікторії. Так, ваша вілла зруйнована, але Мейрі й діти врятовані.
Сльози радості виступили на очах Акрама. Він упав на коліна й обійняв еміра. Йому було соромно за те, що колись хотів відібрати трон у Руслана й використати його сестру. Тепер усе змінилося — сила любові перемогла.
— Дякую… дякую тобі, мій емір… — шепотів він, не стримуючи сліз.
Руслан підняв його й наказав:
— Оскаре! Відведи Акрама до лікаря. Нехай оглянуть його й відправлять у Катар.
А сам Руслан разом із Саїдом вирушив до бункера, де вже чекали полонені сирійці.
— Ми повинні допитати їх, — сказав він. — Я хочу знати, хто ще, крім Бесми, стоїть за цим.
Саїд здивовано глянув на брата:
— Ти думаєш, є хтось ще?
Руслан стиснув кулаки й відповів:
— Я хочу знати все. Хочу знайти винних, хто торкнувся моєї королівської сім’ї, хто хотів знищити Акрама й його дітей. Як емір я поклявся захищати сім’ю й честь. І я виконаю цю клятву.
Палац аль-Шаф, Доха, Катар
Після обстеження Акрама його під охороною Бураком, Семом та Оскаром відправили до Катару. Вертоліт приземлився біля палацу, і сходи ще не встигли опуститися, як по мармурових сходах спускалася Мейрі. Вона побачила свого чоловіка, який виходив із вертольота, і завмерла на місці. Їхні очі зустрілися, і час ніби зупинився.
За мить вони кинулися в обійми одне одного. Акрам зі сльозами на очах прошепотів:
— Моя Мейрі… коли я подумав, що більше ніколи не побачу тебе, моє серце померло.
Він нахилився й пристрасно поцілував її. Мейрі відповіла з такою ж силою, і крізь сльози сказала:
— Я вдячна емиру й його сестрі, що вони врятували нас. Я боялася, що Бесма тебе вб’є…
Акрам ніжно притиснув її до себе:
— Не хвилюйся, кохана. Емір уже готує вирок для неї. Її час наближається.
Вікторія разом із Ібрагімом та матір’ю Оленою спостерігали за цією сценою. Вони поспішили обійняти Акрама й Мейрі, вибачаючись за те, що так сталося, й пообіцяли:
— Бесма буде покарана. А щодо Зубейди… ми постараємося владнати з нею стосунки, щоб уникнути нової війни.
Вікторія ніжно взяла Мейрі та Акрама за руки й повела їх у їхню кімнату, щоб вони могли провести час наодинці, відновити сили й відчути спокій після пережитого.
Тим часом Ібрагім дивився на свою дружину Олену й тихо промовив:
— Я боюся, що Зубейда може зробити щось жорстоке. Я хвилююся за долю нашого еміра Руслана й його сина Манао.
Олена глянула на нього серйозно й відповіла:
— Значить, будемо готуватися до гіршого.
Їхні слова повисли в повітрі, як передчуття нової бурі, що ще не розпочалася, але вже насувалася на їхню родину.
У бункері панувала гнітюча атмосфера. Принци аль‑Шафи сиділи мовчки, спостерігаючи за катуванням сирійських полонених. Емір Руслан, з холодним поглядом, нарешті підняв руку й наказав припинити удари.
— Досить, — його голос пролунав, як удар меча. — Ви вже відповіли за свої злодіяння. Ви спалили віллу принца, намагалися вбити його сім’ю. Вас чекає кара — разом із вашою господинею Бесмою. Для неї вже готується вирок. Але перш ніж це станеться, скажіть: хто ще стоїть за цим?
Сирієць, побитий і знесилений, мовчав. Його губи були розбиті, а очі повні страху. Тиша в залі була важкою, мов камінь, і кожен відчував, що правда ось‑ось пролунає.
У цей момент двері відчинилися, і до зали увійшов емір Ібрагім. Його обличчя було суворим, а кроки рішучими. Він хотів поговорити з сином, але Руслан відмахнувся:
— Батьку, я зараз зайнятий.
Ібрагім підняв голос, його слова пролунали, як грім серед тиші:
— Сину мій! Це твій брат Савва!
Руслан застиг. Його очі розширилися від шоку, він повільно піднявся зі свого місця. Його голос був глухий, але сповнений гніву й болю:
— Що? Мій брат Савва?..
Вілла шейха-прицна Савви, Доха, Катар.
Шейх‑принц Савва метушливо збирав речі, його голос лунав різко й нервово:
— Нам пора тікати! Мій брат уже все розкрив. Зря я довірив війська Бесмі — тепер Зубейда розлютиться ще більше, коли дізнається, що ми намагалися вбити принца Акрама й його сім’ю!
Брітні стояла посеред кімнати, притискаючи до грудей новонароджену дівчинку Гюзель. Її очі були сповнені шоку й болю.
— Савво… що ти накоїв? Ти знову за старе? — її голос тремтів.
Савва, не зупиняючись, кричав:
— Я захищав тебе й наших дочок! Якби брати підтримали мене, цього б не сталося. А Руслан… він занадто слабкий, щоб бути еміром!
Брітні з гнівом відповіла:
— І що тепер? Ми знову в вигнанні? У нас усе налагоджувалося, а ти зруйнував!
Савва раптом помітив дитину в її руках. Його очі розширилися:
— Звідки в тебе немовля? Ти удочерила без мого відома?!
Брітні ніжно поклала Гюзель у колиску, де інші дочки вже гралися з новою сестричкою. Вона глянула на чоловіка, який кипів від злості:
— Я теж зробила свій крок. Але я нікого не вбила. Я поїхала до Марокко… і знайшла Катю.
Ім’я «Катя» прозвучало, як удар. Савва завмер, його руки стиснулися в кулаки.
— Навіщо ти знову втягнула її? Вона ж більше не намагалася вбити Моанну!
Бритні відповіла тихо, але твердо:
— Я боялася, що Катя може розповісти Зубейді правду. Тому вирішила домовитися. І мені вдалося. Але її новонароджена дочка жила в жахливих умовах. Я не могла залишити її там. Тому я взяла Гюзель.
Савва рвав на собі волосся, кричав:
— Ти божевільна! Тобі мало наших дочок? Ти взяла дитину тієї, що колись розбила серце Руслана! Через нас він не став чоловіком Кати! Ти це забула?
Брітні теж підвищила голос:
— Я пам’ятаю все! Але Зубейда могла використати Катю проти нас. Я врятувала дитину, бо вона не винна в гріхах матері.
Вона впала на коліна перед Саввою, сльози текли по її щоках:
— Прошу тебе, мій шейх… дозволь мені бути матір’ю Гюзель.
Савва, вже не в силах відмовити коханій, підняв її й прошепотів:
— Добре. Нехай ця дитина росте з нами. Але ми повинні прийняти покарання. Руслан не простить наших помилок…
І саме в цей момент двері розчахнулися. У кімнату увірвався емір Руслан. Його обличчя було сповнене гніву, очі палали.
Савва й Брітні стояли, дивлячись у гнівні очі еміра Руслана. Атмосфера була напружена, мов струна, що ось‑ось розірветься. Руслан довго мовчав, не знаючи, з чого почати після того, що щойно почув і побачив.
— Слуги, залиште нас, — наказав він холодним голосом. — Дітей відведіть у дитячу кімнату.
Коли кімната спорожніла, Руслан раптом помітив немовля. Він підійшов і погладив маленьку Гюзель по щічці. Дівчинка засміялася, і щось болісно екнуло в його серці.
— Вона… дочка Кати? — прошепотів він, і в його голосі прозвучав біль минулого. — Катя… моя колишня наречена…
Руслан різко обернувся до Савви, його голос зірвався на крик:
— Ви знову мучили Катю? Вам мало того, що ви зламали її життя, що вона намагалася вбити мою Моанну? А тепер ви ще й забрали її дитину! Як це зрозуміти?! Відведіть дитину в дитячу! — наказав він, але в його голосі було більше розпачу, ніж жорстокості.
Брітні впала на коліна, сльози текли по її обличчю:
— Благаю, мій емір! Це моя вина. Я можу все пояснити…
Савва підняв її, поцілував у губи й прошепотів:
— Дорога, я сам скажу. Я винесу все сам. Іди до дітей. Це буде наша розмова з еміром.
Руслан глянув на них, і його серце розривалося між гнівом і братньою любов’ю. Він не міг бути настільки жорстоким, щоб відібрати дитину від матері. Тому лише кивнув:
— Нехай Брітні буде з дітьми.
Бритні взяла малятко й дочок, тихо вийшла з кімнати.
Тепер залишилися лише двоє братів. Руслан ходив колом, мов лев у клітці, його очі палали, а Савва стояв нерухомо, очікуючи вироку.
— Ти зрадив мене, Савво, — нарешті промовив Руслан. — Ти зрадив наш дім, нашу честь. І тепер я мушу вирішити твою долю.
Савва дивився прямо в очі братові, його голос тремтів, але він намагався звучати переконливо:
— Прошу, я зробив це заради тебе, брате. Акрам справді наш ворог. Хіба ти не бачиш? Він тоді замишляв проти тебе разом із бабкою Зубейдою. Тому він заслужив свою долю.
Руслан стиснув кулаки, його голос був холодним, як сталь:
— І саме тому ти уклав союз із Бесмою, яка ненавиділа Акрама й Зубейду? Навіть якщо вони були проти мене, я не можу опуститися так низько — до вбивства дітей Мейрі. Ти думав, перш ніж діяти? У тебе немає співчуття.
Савва різко відповів:
— А твій син Манао? Ти думав, що буде з ним, якщо тебе знищать? Ти глупий, Руслане!
Руслан підняв голову, його очі палали:
— Я роблю все саме заради свого сина. А ти? Ти десять років тому завоював Санторіні, знищив сотні людей, узяв у рабство навіть сім’ю Дем’яна. Ти це забув?
Савва вибухнув:
— Досить! Це все в минулому! Я робив це заради тебе, заради твого сина. Тепер, коли ти знаєш правду, я готовий прийняти твій вирок.
Руслан зробив паузу, його голос став тихішим, але ще більш небезпечним:
— Дозволь запитати, брате… Це правда, що дитя — донька Кати?
Савва опустив очі. Його пам’ять повернула його в минуле: він бачив, як Руслан колись кохав українську дівчину з простої сім’ї — Катю. Він пам’ятав, як його власна дружина Бритні зруйнувала ту любов через свої амбіції. Савва відчував провину за це.
— Моя Брітні ні в чому не винна, — прошепотів він.
Руслан вибухнув:
— Відповідай! Вона донька Кати?
Савва нарешті зізнався:
— Так. Але Бритні забрала її, бо Катя жила в жахливих умовах.
Руслан важко зітхнув, він не міг уявити, як Катя жила всі ці роки.
— Як вона жила? — запитав він.
Савва перебив:
— Ти забув, брате, що вона хотіла вбити твою дружину Моанну? Вона ж вбивця!
Руслан відповів твердо:
— Вона була під впливом Зубейди. А тепер ви обоє винні, що Зубейда може використати це проти нас. Вона не пробачить вам Акрама й спалення його вілли. Ти мене підвів. Ви з Брітні повинні поїхати звідси. Я відправлю вас у ту саму віллу на якийсь час. А дитину треба повернути Каті. І Катю привести сюди.
Савва кинувся вперед, його голос був сповнений відчаю:
— Ні! Інакше буде скандал. Повір мені, краще, якщо дівчинка виросте з нами. Ти б бачив, як Брітні змінилася. Прошу тебе, мій емір, не позбавляй Гюзель нормального життя. А з Катею ти можеш поговорити сам, якщо захочеш. Вона зараз у Марокко.
Руслан стояв мовчки. Його серце стискалося від спогадів. Він згадав, як Катя страждала через нього, як її життя було зруйноване. І раптом сльози виступили на його очах.
Він розповів про це Моанні й Вікторії. Обидві були шоковані. Вікторія, не витримавши, вирішила піти до Брітні, щоб подивитися на маленьку Гюзель і зрозуміти правду.
