Раді Вас бачити!

Глава 14. Маска примирення

Вілла наложниці Зубейди, Катар, Доха

Принц Акрам, весь охоплений злістю, приїхав до своєї вілли. Там його вже чекала рудоволоса красуня Мейрі з привітною усмішкою. Вона знала, що його серце сповнене гніву, й одразу наказала слугам приготувати ванну для принца.

Акрам ішов коридором і думав: «Ці аль-Шафи не промахи… Вони принизили мене перед бабусею. А якби ще й перед дідом Анваром — це була б ганьба. Я їм ще покажу…»

Він освіжився у ванні, а після цього Мейрі вирішила зробити йому масаж. Акрам буркнув із тривогою:

— Тобі не треба втомлюватися, хай слуги роблять.

Але Мейрі відповіла ніжно:

— Ні, мій принц. Мені не важко. Розкажи, що сталося?

Акрам, не стримуючи емоцій, вигукнув:

— Емір Руслан принизив мене перед бабусею! Він здогадується, що я хочу його трон. Тепер я його ворог. Як же я його ненавиджу… Хоч він і мій зведений двоюрідний брат, але ненавиджу все, що нас пов’язує.

Мейрі підійшла ближче, ніжно поцілувала його, щоб утихомирити його гнів, і прошепотіла:

— Дорогий, чи не розумніше було б утихомирити самого еміра? Він тепер батько, у нього радість від народження сина. Якщо ти будеш ворогом, його усмішка зникне, але всередині він кипітиме від ненависті. Чи не мудріше зробити вигляд, що ви брати? Піди до нього, поговори, покажи дружбу — хоча б для виду.

Акрам глянув на неї й зрозумів, наскільки вона розумна в політичних ходах. Він обійняв її й сказав:

— Ти така мудра… Я поїду до нього найближчими днями й спробую налагодити стосунки. Але все буде по-хитрому.

Мейрі усміхнулася, знаючи, що її слова вже змінили хід думок принца.

Палац аль-Шаф, Катар, Доха

Покої еміра Руслана

Після величного святкування гості поступово розходилися, дякуючи за таке особливе й урочисте дійство. Усі були вражені промовою молодого еміра Руслана, його щирістю й гордістю за народження сина.

Навіть колишній емір Ібрагім був задоволений словами свого сина. Він пишався Русланом і молився Аллаху, щоб той виріс сильним і добрим правителем. Та водночас його непокоїла поведінка мачухи Зубейди. Він помітив, як вона дивилася на дітей Савви й Брітні — занадто пильно, занадто підозріло. Ібрагім вирішив поговорити про це спершу зі своєю дружиною, а потім із сином Саввою.

Тим часом емір Руслан ще не роздягнувся після свята. Він сидів біля колиски й гордився тим, що має такого чудового сина. Він ніжно гладив маленьку ручку Манао, витер її й усміхнувся, дивлячись, як дитя солодко спить.

Позаду підійшла Моанна. Вона обняла чоловіка за плечі й поцілувала його. У цю мить Руслан відчув справжнє щастя — але в глибині серця його все ж тривожила присутність Акрама й його бабусі Зубейди. Він знав: вони не пробачили приниження й не відмовилися від своїх задумів.

Руслан подумки сказав собі: «Я закрию їм рота. Вони не мають права втручатися в моє спадкоємство й у мою сім’ю. Мій син буде захищений від їхніх інтриг».

Моанна, відчуваючи його напруження, ще міцніше пригорнулася до нього, ніби хотіла розвіяти всі його тривоги.

Моанна відчула, що Руслан неспокійний. Вона глянула йому в очі й тихо запитала:

— Що тебе турбує, мій повелитель?

Руслан замовк на мить, а потім у пам’яті спливла картина: він стоїть біля фонтану, пригнічений і сумний, а вона підходить ззаду, обіймає його й розділяє його біль. Тоді він зрозумів, що її ніжність завжди була його порятунком.

Він усміхнувся, взяв її руку й повів до постелі, стежачи, щоб їхній малюк спокійно спав у колисці. Лежачи поруч, він почав розповідати:

— Акрам… він зрадник. Разом зі своєю бабкою Зубейдою він домовлявся з Ердоганом, щоб нашкодити нам. Він хоче трон. І тепер він приховує, що його наложниця чекає дитину. Ніхто про це не знає.

Моанна слухала уважно, спокійно лежачи в його обіймах. Вона намагалася його втішити:

— Треба бути обережним. Але, можливо, ще можна налагодити стосунки з Акрамом, якщо він не під впливом своєї бабусі. Спробуй поговорити з ним як із братом. Якщо він має злі наміри — тоді краще відрізати його шлях до тебе й забути про нього.

Руслан глянув на неї й зрозумів: вона надто добра, надто чиста душею. Він знав, що Акрам не такий простий. Але ніжність Моанни змусила його хоч на мить відчути спокій.

Він погладив її щоки, поцілував і прошепотів:

— Ти моє диво, моя шейха.

Вони пристрасно поцілувалися, але раптом почули плач малюка. Обоє підвелися, взяли його на руки й почали співати колискову, тихо й ніжно. Маленький Манао заспокоївся й заснув у колисці.

Руслан обійняв Моанну за талію й сказав твердо:

— Я хочу його захистити. Найголовніше — щоб він ніколи не був зраджений.

Покої еміра Ібрагіма

У своїх покоях колишній емір Ібрагім сидів поруч із прекрасною дружиною Оленою. Вона була в ніжному шовковому сріблястому білеті, її постать сяяла величчю навіть у тиші після гучного свята. 

Вони говорили про урочистість, про промову Руслана, яка зворушила серця гостей. Ібрагім пишався сином, але його думки були неспокійні. 

— Я бачив, — сказав він тихо, — як Зубейда дивилася на дочок Савви й Брітні. Занадто пильно. Вона намагається зрозуміти, чи вони справді їхні рідні діти. 

Олена стиснула кулаки, її очі спалахнули гнівом: 

— Ця гадина хоче розкрити секрет. Але цього разу ми не можемо допустити, щоб хтось дізнався правду. Ніхто не повинен знати, що дочки Савви й Брітні не їхні рідні. 

Ібрагім глянув на дружину й уже розумів: Зубейда не просто так дивиться. Вона плете нову інтригу. 

— Вона хоче захопити трон, — промовив він суворо. — Для свого онука. Але йому не судилося стати еміром. 

Олена підняла голову, її голос був холодним і рішучим: 

— Якщо вона спробує розкрити таємницю, ми повинні бути готові. Руслан і Савва мають знати, що Зубейда небезпечна. 

Ібрагім узяв її руку й додав: 

— Я поговорив з Саввою. Він повинен бути насторожі. А Руслан… він ще молодий, але вже сильний. Йому треба знати, що ворог поруч. 

У тиші їхніх покоїв народжувався новий план — план захисту сім’ї від старої інтриганки, яка не зупиниться перед нічим. 

Олена сиділа поруч із Ібрагімом у сріблястому шовковому білеті, її очі світилися рішучістю. Вона нарешті вирішила розкрити чоловікові те, що довго приховувала: 

— Зубейда має таємницю. Її онук Акрам закоханий у наложницю зі Шотландії. Вона носить його дитину. І Зубейда хоче використати їх, щоб здійснити свої амбіції. 

Ібрагім різко приподнявся з постелі, де щойно лежав в обіймах дружини. Його голос був сповнений ярості: 

— Це вже загроза! Я не дозволю, щоб Акрам сів на трон і передав його синові, який навіть зачатий від наложниці. Це ганьба! Зубейда приховувала це, бо знає — виставити його неможливо. 

Олена глянула на чоловіка холодно й твердо: 

— Ради нашої онучки Аврелії та її матери Луїзи я нарешті змусила її замовкнути. Вона не посміє висунути свого онука кандидатом. Але якщо вона захоче дізнатися правду про дочок Савви й Брітні — треба бути готовими. Я вже говорила з Русланом. 

Ібрагім узяв її руку, вони знову лягли поруч. Його голос був глибоким і рішучим: 

— Ми переможемо. Мій батько вже розчарований у ній. Вона — змія, яка хоче вивідати наші секрети. А її онук зі своєю наложницею, вагітною від нього, хай тримаються подалі від нас. Якщо знадобиться — мій син, емір Руслан, знищить їх і їхнього спадкоємця. 

Олена пристрасно поцілувала його й прошепотіла: 

— Ми будемо боротися. І цього разу — грати жорстоко. 

Вілла шейха-принца Савви, Катар, Доха

Брітні, у своєму фіолетовому платті, розмахувала руками й кричала: 

— Ця відьма не повинна дізнатися, що ми не батьки наших дочок! 

Савва підійшов ближче, схопив її за плечі й прошепотів: 

— Тихіше… тут можуть бути шпигуни. 

Але Брітні не стримувалася: 

— Я знищу її! Якщо народ дізнається, що ми удочерили дівчаток від тієї жалюгідної Каті, яка зруйнувала своє життя, наша репутація впаде. Гірше — я втрачу своїх дівчаток, які дали мені сенс жити! 

Савва обійняв її, намагаючись заспокоїти: 

— Вона зі своїм сосунком Акрамом не посміє. Я дав йому зрозуміти: якщо він зв’яжеться з нами, буде гірше. Тим більше він сам приховує, що його наложниця чекає первістка. Ми повинні бити саме по ній. 

Брітні глянула на чоловіка з жахом: 

— Що ти задумав, Савва? 

В саду запанувала тиша, але в повітрі вже відчувалася нова змова, яка могла змінити долю всієї родини аль-Шаф. 

Бахрейн, Манама

Через кілька днів емір Руслан прибув до Бахрейну на важливі переговори з королем Мансуром ібн Іса аль-Шериф. Перед офіційною зустріччю він запросив свого двоюрідного брата Акрама випити турецької кави. 

У затишному залі, де пахло кардамоном і димом кальяну, Руслан закурив трубку й глянув на Акрама серйозно, але з теплом: 

— Пробач за те, що сталося. Думаю, нам треба почати все спочатку. Я роблю це заради нашої спадщини й процвітання Катара. Ми колись були як справжні брати. Я хочу, щоб ти іноді давав мені поради, як візир. Я щиро цінуватиму твою допомогу. 

Акрам не очікував такого жесту від еміра. Його серце здригнулося — він згадав слова Мейрі, яка радила йому бути мудрішим і не ворогувати відкрито. Він підвівся, поклонився й тихо промовив: 

— Вибач, що мені довелося зробити погане. Я не подумав… 

Руслан кивнув, його очі світилися рішучістю: 

— Головне, щоб ми пам’ятали: ми — одна кров. І якщо ми будемо разом, ніхто не зможе зруйнувати наш дім. 

Акрам, відчуваючи несподівану теплоту від слів Руслана, продовжив урочисто: 

— Я ніколи не зможу відплатити за вашу величайшу порядність і мудрість, мій емір. Я хочу, щоб наша дружба продовжилася. І дозвольте мені принести вашому синові дорогий подарунок. 

Він кивнув слузі, і той виніс невеликий футляр. Руслан, сидячи схрестивши ноги по-турецьки й випускаючи дим кальяну, уважно спостерігав. Слуга відкрив футляр, і всередині блиснув кинджал із сапфіровим руків’ям. 

Руслан був здивований таким дарунком і навіть трохи усміхнувся. Акрам із натягнутою усмішкою промовив: 

— Це для справжнього чоловіка. Коли він виросте, він стане захисником країни й своєї королівської сім’ї. Прийміть цей подарунок. 

Руслан кивнув слузі Оскару, взяв кинджал і відповів: 

— Дякую. Коли виросте мій Манао, він пам’ятатиме твою доброту. 

Але в глибині душі Руслан уважно вивчав Акрама, намагаючись зрозуміти — чи він щирий, чи це лише маска. «Нехай Аллах розсудить у майбутньому», подумав він, вирішивши пильно стежити за кожним його кроком, знаючи, що брат приховує свою наложницю, вагітну від усіх очей. 

Акрам кивнув, і вони мовчки продовжили пити каву. Між ними панувала маска й притворство, але зовні — примирення. 

Акрам сів назад, відчуваючи дивне змішання емоцій: гнів, сором і несподівану надію. Він розумів, що ця розмова може стати початком нової гри — гри, де кожен приховує свої справжні наміри. 

Невдовзі вони разом вирушили до короля Бахрейна, щоб обговорити питання торгівлі, кожен із них приховуючи власні плани й справжні наміри.