Спочатку:
На сторінку книги
Глава 11. Кров і амбіції
Вілла наложниці Зубейди, Катар, Доха
Тим часом принц Акрам проводив час із Мейрі, ніжно обіймаючи її й чекаючи на народження свого спадкоємця. Він мріяв, що саме його син одного дня сяде на трон.
— Люби мене, Акрам, люби мене… — шепотіла Мейрі, притискаючись до нього.
Пізніше Акрам скакав на коні, прогулюючись парком і розмірковуючи про своє майбутнє. У його думках Руслан був лише суперником, який роздає золото бідним і шукає любов народу. Акрам бачив владу інакше: як силу, що тримається на страху й амбіціях. Він не пробачав своїй родині того, що його відкинули, і був готовий за допомогою бабусі Зубейди піти на все, щоб узяти трон.
Раптом до нього підійшла тітка Рефет, сестра його матері. Вона суворо глянула на племінника й сказала:
— На жаль, ми програли, принц мій. У еміра Руслана народився син. І скоро вони святкуватимуть.
Акрам стиснув кулаки, сидячи на коні. Він так сподівався, що в Руслана народиться дівчинка… але Бог вирішив інакше. Його плани руйнувалися, і тоді він озвучив новий задум:
— Я поїду в Єгипет і влаштую засідку. Колишня принцеса Єгипту зруйнувала мій план помсти Руслану й Савві, які відкинули мою бабусю. Я доб’юся свого.
Рефет різко заперечила:
— Я категорично проти, Акрам! У колишньої принцеси тепер є захисники. Навіть Руслан, емір, співпрацює з нею.
Акрам, сидячи на коні, відповів холодно:
— І все ж це моє бажання. Подбай, щоб мої стражники охороняли мої скарби — мою Мейрі, яка носить під серцем мого спадкоємця. Ніхто не повинен їм зашкодити.
Він різко пришпорив коня й ускакав, залишивши тітку в тривозі. Рефет боялася наслідків: якщо емір Руслан дізнається, що за цим стоїть Акрам, він не пробачить. Аль-Шаф не залишить зради без відповіді. І тоді ризикуватиме сам Акрам — ризикуватиме всім.
Палац аль-Шаф, Катар, Доха
Королівський сад Аль-Шаф був наповнений ароматом жасмину й троянд. Олена, колишня королева Катара, сиділа на траві серед квітів. Роки не затьмарили її красу — вона залишалася величною й мудрою. Тепер вона допомагала новій королеві, шейхині Моанні, освоїтися у палаці, була їй не лише свекрухою, а й радницею та покровителькою.
Олена гралася з онуками, розповідаючи їм українську дитячу казку:
— Жив-був маленький журавлик, який мріяв літати високо-високо. Але його крила були ще слабкі. І тоді сонце подарувало йому промінчик сили, а вітер — подих свободи. І журавлик злетів, бо повірив у себе.
Діти слухали уважно, сидячи на траві, їхні очі світилися від захоплення.
У цей момент до саду увійшов її син, шейх-принц Тимофій. Він мило спостерігав, як його син і донька слухали бабусю, але на його обличчі було видно тривогу. Він підійшов ближче й тихо промовив, перервавши казку:
— Мамо, у нас тривога. Це важливо.
Олена одразу зрозуміла: справа стосується спадкоємця Руслана. Вона наказала слугам відвести дітей у дитячу кімнату, дати їм папір і фарби, щоб вони малювали, й пообіцяла скоро повернутися.
Вона запросила Тимофія сісти поруч у альтанці, де квіти й жасмин створювали живу стіну. Її погляд був уважним і серйозним.
— Я слухаю, мій сину.
Тимофій заговорив:
— Наш брат Савва побоюється, що стара Зубейда знову готує удар. Вона вже стільки проблем нам створила… Савва найняв шпигуна, щоб стежити за нею.»
Олена перебила:
— Так? І що він дізнався?
Тимофій продовжив:
— Шпигун передав Савві, що Зубейда одержима владою. Вона хоче, щоб її онук Акрам зійшов на трон.
Олена різко підвелася, її голос став твердим:
— Цього не буде! Ніколи!
Тимофій теж піднявся, його очі палали гнівом:
— Слухай, мамо… Вона розмовляла з його юною наложницею. Вона шотландка, їй лише шістнадцять. Вона вже чекає дитину. Зубейда хоче використати її як інструмент.»
Олена подивилася на сина без здивування. Тимофій зрозумів її погляд і вигукнув:
— Ти знала… Ти знала, мамо! Знала її таємницю й не могла нам розповісти раніше?»
Олена відповіла спокійно, але з болем:
— У той час я захищала нашу принцесу Аврелію. Я назавжди закрила рот Зубейді, щоб вона не зруйнувала життя Аврелії, як колись її матері, твоєї сестри Луїзи. Я пожертвувала всім, щоб зберегти таємницю. Так, я зробила помилку. Я знала, що Акрам отримав юних наложниць незаконно. Це справа рук Зубейди. Вона беглуздя, вона грає у шахи людськими долями. Ми повинні викликати її й почути, що вона скаже. Тоді ми складемо план проти неї.
Тимофій нахилився ближче:
— А якщо запропонувати тій дівчині перейти на нашу сторону?
Олена задумалася й відповіла:
— Можна… хоча це ризиковано. Спершу треба вивчити всі плани Зубейди. Потім ми звернемося до слабкої ланки — до Мейрі. Ми повинні врятувати її від інтриг. Я не дозволю, щоб це зруйнувало життя мого сина Руслана й його спадкоємця.
Вона додала:
— Через кілька днів буде свято. Ми розішлемо запрошення. І тоді побачимо, хто прийде й що замислив.
Тимофій поцілував руку матері:
— Дякую, матінко. Тепер ми знаємо, що робити.
Він глянув на своїх дітей, які малювали в дитячій кімнаті, й усміхнувся. Олена теж засміялася, і її краса знову засяяла — так, що весь світ помітив би.
Єгипет, Каїр
Переулок Каїра був вузьким, темним, з кам’яними стінами, що зберігали спеку дня. Ліхтарі кидали жовте світло на старі двері кав’ярні, де пахло арабською кавою з кардамоном. Вузькі сходи вели до маленького залу, де завжди сиділи незнайомі люди — мовчазні, з поглядами, що пронизували наскрізь.
Принц Акрам увійшов, знявши піджак. Йому здалося, що навколо — чужі обличчя, непевні й небезпечні. Він відчув: це люди аль-Шаф. Хтось із його власної вілли зрадив його. Його охоронців уже відправили геть, і тепер він залишився сам.
До нього приєднався Савва — у сучасному костюмі, з арафаткою на голові й темними окулярами. Він зняв їх і глянув прямо в очі ворогу.
Акрам з усмішкою промовив:
— Що за шоу, Савва? Навіщо ти влаштував мені засідку? Чого тобі треба?
Савва спокійно сів навпроти, його люди стояли поруч, готові діяти.
— Слухай… Я не дозволю тобі сісти на трон. Трон належить за законом нашому братові, емірові Руслану. Тобі його не здолати. І я не дозволю, щоб ти нашкодив його сину, принцу Манао. Він — майбутній спадкоємець Катара. Ти мене зрозумів?
Акрам нахилився ближче, його голос став жорстким:
— І що ти зробиш? Вб’єш мене? Моя бабуся й мій дід цього не пробачать. У нас спільний дід, Савва. Не йди проти свого брата.
Савва перебив грубо:
— Ти мені не брат. Ти ведеш себе як ворог. Тобі потрібен лише трон. Я знаю, що ти хотів позбутися колишньої принцеси Єгипту, але тобі не вдалося — вона допомогла нам. Я знаю, що саме ти підмовив Ердогана викрасти мою дружину й дружину еміра, щоб відвезти їх до Єгипту. За це я б тебе стратив… але краще змусити тебе страждати.
Він кивнув охоронцям:
— Приготуйте клеймо.
Телоохоронець підійшов із розпеченим залізом. Акрама схопили й притиснули. Клеймо впеклося в його спину. Він стримував біль, не кричав, але очі його палали ненавистю. Савва дивився холодно, згадуючи, як його дружина Брітні та Моанні колись пережили викрадення.
Акрам нарешті закричав:
— Ти божевільний! Знай — війна почалася!
Савва нахилився ближче й тихо промовив:
— Якщо ще раз наблизишся до моєї родини — наступного разу буде гірше.
Він піднявся й пішов разом зі своїми людьми.
Акрам залишився сидіти, стискаючи зуби від болю. У його думках звучало лише одне:
— Мерзавець… Значить, буде по-іншому. Буде по-поганому.
Вілла наложниці Зубейди, Катар, Доха
Вечір у віллі був тихим, лише світильники кидали м’яке світло на мармурові стіни. Акрам сидів, поки Мейрі ніжно обробляла його рани. Її руки були легкі, мов крило птаха, і він відчував у них тепло, якого йому бракувало серед змов та ненависті.
Зубейда увійшла велично, у сріблястій короні, її очі палали гнівом. Вона бачила сліди приниження на спині онука й не могла стримати люті.
— Ми помстимося, Акрам. Ми дамо тобі трон. Руслан і його брат Савва заплатять за це. — її голос лунав, як крижаний вирок.
Мейрі, юна й наївна, підняла очі до нього й промовила тихо, але твердо:
— Я ніколи не зраджу тебе.
Акрам схопив її у пристрасних обіймах, його губи палко торкнулися її. Він поклав руку на її живіт і прошепотів:
— Скоро ти народиш правителя. Мій син… він буде володарем.
Зубейда дивилася на них, і в її серці народжувався новий план. Вона бачила у Мейрі не лише наложницю, а й ключ до майбутнього. Її гнів перетворювався на холодну рішучість: будь-якою ціною вона зробить так, щоб Акрам і його дитина стали центром нової імперії.
Зубейда ще довго дивилася на онука, який стискав у руках живіт Мейрі, шепочучи про майбутнього правителя. Її гнів не вщухав, але в серці вже народжувався новий план.
Наступний день
Наступного дня до вілли прийшло офіційне послання від палацу аль-Шаф: запрошення на урочисте святкування народження принца Манао.
Зубейда прочитала його холодним поглядом і усміхнулася.
— Ми підемо. Це наш шанс. У цьому святі ми розвідаємо всі таємниці аль-Шаф. Вони самі відкриють нам двері.
Мейрі, тримаючи руку на животі, тихо запитала:
— А якщо вони дізнаються про мене?
Зубейда погладила її по волоссю, її голос був крижаний і водночас ніжний:
— Ніхто не повинен знати, що ти наложниця Акрама. Ти — наша таємниця. А ми використаємо це свято, щоб дізнатися, хто справжні союзники, а хто вороги.
Акрам, сидячи поруч, стиснув кулаки й промовив:
— Добре. Якщо Руслан думає, що його син стане спадкоємцем — він помиляється. На цьому святі ми почнемо нашу гру.
Зубейда підняла келих із вином і сказала урочисто:
— Ми підемо на їхнє свято. І ми повернемо трон нашій крові.
