Спочатку:
На сторінку книги
Глава 21. Щастя в родині
Минуло два роки…
Вілла наложниці Зубейди, Катар, Доха
Поки стара наложниця Зубейда нишком шукала компромат проти шейха‑принца Савві та його дружини Бритні, будуючи плани помсти для їхньої королівської родини, її онук принц Акрам жив зовсім іншим життям. Він разом зі своєю першою дружиною, красунею Мейрі, насолоджувався любов’ю й виховував маленького сина, принца Селіма. Недавно у Мейрі народилися дві доньки‑близнючки, і Акрам гаряче їх любив, не зважаючи на те, що Зубейда й досі не схвалювала його вибір.
Для трону він міг би взяти іншу жінку, але Акрам віддав перевагу Мейрі. Це розумів і емір Руслан, який колись використав слабкість Акрама, щоб розпалити гнів Зубейди, змусивши його узаконити шлюб із Мейрі. Та сам Акрам вирішив відмовитися від мрій про трон і зосередитися на сім’ї. Він не хотів втратити такого щастя.
Одного дня, коли він тримав на руках доньок і усміхався дволітньому Селімові, до нього підійшов телоохоронець і повідомив:
— Емір Руслан приїжджає разом із дружиною, сином принцем Манао та сестрою, шейхою‑принцесою Вікторією, її чоловіком і дітьми. Вони хочуть привітати новонароджених дівчаток.
Акрам, попри те що королівська сім’я Руслана колись підставляла його, вирішив не ворушити минуле. Він хотів показати, що є справжнім господарем своєї вілли й що його сім’я — щаслива. За ці роки він одружився ще двічі, і тепер у нього було три дружини та одна наложниця, яка чекала первістка.
Підготовка до вечері
Акрам наказав своїм дружинам одягнути найкраще вбрання, навіть дітей. Він хотів, щоб кожен гість побачив велич і гармонію його дому.
Мейрі поспішила вдягнути розкішне арабське плаття з золотими візерунками, її волосся прикрасили тонкими перлинними нитками. Вона наказала слугам прибрати й прикрасити дім: килими розстелили нові, світильники запалили так, щоб світло грало на стінах, а столи накрили найкращими стравами — фініками, медом, запашним м’ясом і виноградом.
Інші дружини теж вдяглися у найкращі сукні, а діти отримали нові вбрання, щоб виглядати як справжні принци й принцеси. Атмосфера у віллі була наповнена хвилюванням і очікуванням.
Тітка Акрама, Рефет, тихо зауважила, коли побачила метушню:
— Не варто нападати на аль‑Шаф. Вони вороги, але зараз краще показати гідність. До того ж я знаю, що Зубейда теж буде на вечері. Це її шанс відчути, як емір ставиться до всіх нас.
Її слова прозвучали як попередження. Всі розуміли: вечір може стати не лише святом, а й випробуванням.
Палац аль-Шаф, Катар, Доха
У палаці сам Руслан сидів у великій залі, прикрашеній золотими орнаментами й східними килимами. Його погляд був зосереджений, а думки важкі. Він довго вагався: чи варто їхати до вілли Акрама, свого суперника, який колись намагався відібрати трон і принизити рід.
Його брати, шейхи Савва, Тимофій та Діма, стояли поруч і намагалися відговорити його:
— Брате, — говорив Савва, — не їдь до ворога. Це небезпечно.
Тимофій додав:
— Якщо ти поїдеш, він сприйме це як слабкість. Ми повинні готуватися до нападу, а не до примирення.
Діма підтримав:
— Він не заслуговує на твою милість.
Але тоді виступила їхня сестра, шейха‑принцеса Вікторія. Поруч із нею стояв її чоловік Дем’ян, який мовчки кивав, підтримуючи дружину.
— Брати, — сказала Вікторія твердо, — якщо ми не спробуємо налагодити мир, то майбутнє буде ще гіршим. Нас чекає крах династії. Ви знаєте, що Зубейда не зупиниться. Якщо ми не покажемо мудрість, вона використає Акрама проти нас.
Її слова були настільки переконливими, що брати не змогли перечити сестрі. Вони зрозуміли: емір Руслан може помилятися, але відмова від діалогу може коштувати їм занадто дорого. І вже за його спиною вони почали думати про можливий напад, готуючись до найгіршого.
Коли вони розійшлися, Руслан підійшов до Вікторії, взяв її за руки й тихо сказав:
— Дякую тобі, сестро. Ти завжди була моєю опорою.
Він усміхнувся й додав:
— Порадь мені… який подарунок узяти для Акрама й його сім’ї? І яку арафатку вибрати?
Вікторія задумалася й відповіла:
— Подаруй щось, що символізує мир. Наприклад, золотий кинджал із написом «Єдність» — не як зброю, а як символ честі. А для його дітей — срібні амулети, щоб вони росли під захистом.
Дем’ян додав:
— Арафатку вибери білу з золотим узором. Це знак чистоти й сили. Вона покаже, що ти приходиш не як ворог, а як емір, який несе світло й мир.
Руслан кивнув, і його очі стали твердішими. Він зрозумів: цей візит може стати вирішальним для майбутнього всієї династії.
Вілла наложниці Зубейди, Катар, Доха
Вечір настав урочисто. Усе було готове: слуги розставили світильники, музиканти заграли ніжні східні мелодії, а в повітрі витав аромат спецій і квітів.
До воріт під’їхала машина самого еміра Руслана. Він вийшов величний, у східному вбранні з золотими узорами, арафатка на голові теж була прикрашена золотом. Його підборіддя заросло густою бородою, що додавало йому ще більшої величності.
Поруч із ним з’явилася його дружина Моанна в зеленому східному платті, на руках вона тримала маленького принца Манао. Хлопчик не міг всидіти на місці: йому все було цікаво, він дивився навколо широко розкритими очима. Його темні кучері нагадували волосся батька, а карі очі — матері. Усі розуміли: він буде помітним майбутнім правителем.
За ними йшла шейха‑принцеса Вікторія зі своїм чоловіком Дем’яном та двома дітьми. Вікторія була прекрасна, її врода не змінилася: на ній було рожеве східне плаття, а голову прикрашало золоте діамантове оздоблення. Дем’ян, грек за походженням, виглядав стримано й елегантно в діловому костюмі.
Принц Акрам і Мейрі зустріли гостей із радістю. Музиканти заграли гучніше, слуги розкривали двері, і всі увійшли до прикрашеної зали.
Мейрі провела Вікторію й Моанну до окремих подушок, де вже сиділи три дружини Акрама під вуалями. Їхні очі світилися цікавістю, але вони зберігали стриманість, як личить жінкам дому принца. Біля колиски лежали дві близнючки Мейрі, які усміхалися, немов відчуваючи святкову атмосферу. Їхні маленькі ручки тягнулися до світла ламп, що відбивалося від золотих прикрас у залі.
Спершу Моанна, як шейха Катара, вручила подарунок. Її голос звучав урочисто й ніжно:
— Для маленьких принцес — золоті браслети з бірюзою, щоб вони завжди пам’ятали про своє коріння.
Слуга розгорнув оксамитову скриньку, і всі побачили тонкі браслети, що сяяли в світлі ламп. Мейрі схилилася над доньками, ніжно торкнулася їхніх ручок і прошепотіла слова вдячності.
Потім Вікторія піднесла свій дарунок. Її очі світилися теплом, а голос був сповнений материнської ніжності:
— Я привезла для них срібні колиски‑амулети з діамантовими вставками. Нехай вони оберігають ваших доньок від зла й дарують їм щастя.
Слуга поставив перед колискою дві маленькі срібні підвіски у формі колиски, прикрашені діамантами. Вони блищали, немов зорі, і всі присутні відчули, що ці дари несуть у собі силу оберегів.
Близнючки усміхалися, немов розуміючи, що свято було для них. Діти Вікторії підбігли ближче, дивилися з цікавістю й навіть намагалися торкнутися маленьких ручок. Їхній сміх луною рознісся по залі, додаючи вечору ще більше радості.
Слуги подавали частування: фініки, мед, виноград, запашне м’ясо й солодощі. На столах сяяли золоті та срібні блюда, а келихи наповнювали гранатовим соком. Атмосфера була теплою й святковою, кожен гість відчував себе частиною великої родини.
Мейрі, дивлячись на доньок, відчувала гордість і вдячність. Вона знала: ці дари — не лише прикраси, а символи миру й єдності між родинами.
Тим часом емір Руслан і Акрам сиділи на широкому дивані, вкритому розкішними подушками. Поруч із ними Дем’ян уважно слухав розмову й час від часу тихо радив, нахиляючись ближче. Атмосфера була сповнена поваги й стриманої напруги, але поруч із ними відбувалося зовсім інше — світле й безтурботне.
На килимі, розстеленому посеред зали, сиділи їхні маленькі сини. Манао, допитливий і непосидючий, першим підійшов до Селіма. Він торкнувся його плеча й щось весело прошепотів. Селім відповів дзвінким сміхом, і незабаром вони вже котилися по килиму, немов гралися у власну маленьку гру.
До них приєднався син Дем’яна — хлопчик із темними очима й кучерявим волоссям. Він одразу втягнувся в дитячі забави, і тепер усі троє, майже одного віку — два‑три роки, — сміялися так щиро, що їхній сміх луною розносився по всій залі.
Слуги, які проходили повз із підносами, зупинялися й усміхалися, дивлячись на дітей. Навіть музиканти, що грали тиху мелодію, на мить підняли очі й відчули тепло цього моменту.
Мейрі, сидячи поруч із колискою близнючок, дивилася на сцену з ніжністю. Її серце переповнювалося гордістю: вона бачила, як її син знаходить друзів серед дітей королівської родини. Це було знаком того, що майбутнє може бути іншим — не лише боротьбою за трон, а й дружбою між спадкоємцями.
Руслан, спостерігаючи за грою дітей, тихо сказав Акраму:
— Подивись на них. Вони сміються разом, ніби й не знають про наші суперечки. Можливо, саме вони колись зможуть об’єднати наші родини.
Акрам кивнув, його погляд був м’яким:
— Я хочу, щоб мій син ріс у мирі. І якщо їхній сміх може стати початком нового майбутнього — я готовий забути минуле.
Дем’ян усміхнувся й додав:
— Діти завжди показують нам істину. Вони не знають ненависті, лише дружбу.
У цей момент вечір, який міг стати політичним протистоянням, перетворився на тепле сімейне свято. Дитячий сміх став мостом між двома родинами, які ще вчора були ворогами.
Зубейда вже збиралася їхати додому, щоб особисто подивитися в очі еміру Руслану й нагадати йому про свою силу. Вона була впевнена, що зможе знову вплинути на його рішення, як робила це не раз у минулому. Її думки були холодними й розрахованими: кожен крок мав наблизити Акрама до трону.
Але раптом її плани змінилися. Телефон задзвонив, і на екрані висвітився невідомий номер. Зубейда відчула, як серце закалатало швидше. Вона знала: такі дзвінки не бувають випадковими.
— Пані, — пролунав голос у слухавці, низький і трохи хрипкий. — У нас є дещо на Брітні. І не лише слова… є відео.
Зубейда завмерла, її пальці стиснули телефон так, що кісточки побіліли. Потім її губи розтягнулися в усмішці. Вона зрозуміла: нарешті з’явився шанс принизити шейха‑принца Савву й його дружину Бритні. Якщо народ побачить їхній сором, то ім’я Савви буде зруйноване, а її онук Акрам зможе сісти на трон — так, як мріяла його мати Киусем.
Її думки закружляли, немов вихор. «Мейрі… від неї треба позбутися. Лише залишити Селіма, мого правнука, мого спадкоємця. Розлучити її з сином, щоб Акрам одружився з дівчиною з багатого роду. А Мейрі… нехай буде лише для розваги, коханиця на час. Він повинен розважатися з іншою, а не з нею…»
Зубейда відкинула ці думки й зосередилася на голосі в слухавці.
— Покажіть мені, що у вас є, — сказала вона холодно, її голос звучав як наказ. — Я хочу бачити це відео.
— Ми чекаємо вас, госпожа, — відповів голос. — Приїжджайте, і ви дізнаєтесь усе.
Вона поклала слухавку, її очі блищали від задоволення. Відчуття влади повернулося до неї, немов вона тримала в руках ключ до майбутнього. Усміхнувшись, вона наказала слугам готувати карету.
Її кроки по мармуровій підлозі були рішучими, а думки — темними й небезпечними. «Тепер я дізнаюся, що приховує Брітні. І тоді Савва впаде. А разом із ним упаде й Руслан. І Акрам стане тим, ким я завжди мріяла його бачити — еміром Катара».
Зубейда відчувала, що ніч буде довгою. Але вона вже бачила перед собою трон, і в її уяві сидів на ньому Акрам — її перемога, її спадщина, її помста.
