Спочатку:
На сторінку книги
Глава 22. Тінь Касабланки
Палац аль-Шаф, Катар, Доха
Тим часом Брітні з Саввою залишилися наодинці. Вони були вражені й розгнівані тим, що емір Руслан виявив наївність і поїхав до ворога — Акрама. Брітні, стискаючи руки, промовила з холодною рішучістю:
— Ми повинні помститися йому та його сім’ї.
Савва кивнув, його очі блищали від гніву:
— Саме це ми й зробимо. Треба скликати раду братів і вирішити, чи варто виключити Акрама з нашого роду, вигнати його, щоб він навіть не наблизився до трону.
Брітні додала з отруйною усмішкою:
— Потрібно знайти новий компромат. Він під захистом Анвара, але ми змусимо його розчаруватися в Акрамі. І навіть його бабка Зубейда не зупиниться — за нею треба стежити уважно.
Савва піднявся, поцілував дружину й промовив:
— Я піду скликати раду. Але не запрошуватиму двох наших родинних союзників… і навіть мою сестру Вікторію. Вона занадто довірлива, як і Руслан.
Він пішов, залишивши Брітні наодинці.
Раптом задзвонив телефон. До цього вона вже давно плекала думку помститися Каті за ту біль, яку та завдала Моанні, коли намагалася задушити її. Брітні пам’ятала, як через підступи Каті та її жорстокість та жінка втратила двох доньок. Брітні взяла слухавку й почула голос знайомого поліцейського:
— Ми знайшли Катю. Вона в Касабланці, закрита в дерев’яному простому домі, у лахмітті. І в неї новонароджена донька.
Брітні схопилася за голову, її очі палали від гніву й відчаю. Вона ходила по кімнаті, немов загнана левиця, і кричала:
— Та що ж вона робить! Народжує й народжує, не думаючи про майбутнє цих дівчаток! Вона вже стільки життів погубила…
Її голос луною розносився по палацу, а слуги боялися навіть підняти очі. Брітні зупинилася біля вікна, її руки тремтіли.
— Я її посажу у в’язницю, — прошепотіла вона, але так, що кожне слово було сповнене отрути. — Вона не повинна розповісти нікому, що є матір’ю тих дівчаток. Я відберу в неї останню доньку. Вона не заслуговує жити в розкоші. Це буде моєю нагородою за всі мої помилки й амбіції.
Брітні відчувала, як її серце стискається від рішучості. Вона знала: це останній шанс.
— Я зроблю це, — сказала вона сама собі. — Інакше Зубейда знайде її першою. А цього не можна допустити. Якщо вона використає Катю ще раз, то зруйнує нашого еміра Руслана. А мій Савва цього ніколи не пробачить.
Її голос став тихішим, але ще більш небезпечним. Вона усвідомлювала: Зубейда завжди діяла хитро, і якщо дізнається про Катю, то перетворить її на зброю проти їхньої родини.
Бритні зупинилася, вдихнула глибоко й прийняла рішення. Вона викликала служницю й наказала:
— Збирай речі. Ми летимо до Касабланки. Негайно.
Служниці метушилися, пакуючи валізи. Прийомні доньки Брітні, які були кровними дітьми Каті, підійшли до матері й запитали:
— Матуся, куди ти їдеш? Ти ж обіцяла завтра відвезти нас у Діснейленд.
Брітні подивилася на них крізь сльози. Вона любила їх, як рідних, попри їхнє походження. Вона міцно обняла дівчаток і прошепотіла:
— Я скоро повернуся. І ми обов’язково поїдемо. А ще я привезу вам подарунок… вашу третю сестру.
Дівчатка захоплено заплескали в долоні, не розуміючи всієї глибини її слів. Для них це було лише обіцянкою нової радості.
А для Брітні — важким рішенням. Вона знала: мусить захистити свою сім’ю й дочок будь‑якою ціною.
Касабланка, Мароко
Брітні разом із охоронцями вирушила в дорогу. Вони сіли в машину й поїхали крізь кам’янисту пустелю Агафай — найближчу до Марракеша, відому своїми суворими пейзажами та глємпінгами для багатих мандрівників. Сонце вже хилилося до заходу, і пустеля розкривала перед ними свої багряні барви.
Брітні сиділа мовчки, слухаючи гіда, але її думки були далеко. Вона пила чай із м’ятою, дивилася на зоряне небо й згадувала минулі роки — п’ять років боротьби, помсти й втрат. Її серце стискалося від жалю, але водночас вона відчувала рішучість: зустріч із Катєю мала стати вирішальною.
«Я зіпсувала їй життя…» — думала Брітні, дивлячись на далекі вогні пустелі. — «Але тепер я мушу діяти. Якщо Зубейда знайде Катю першою, вона використає її проти нас. Я не можу цього допустити. Я повинна захистити Савву й нашу родину».
І ось, коли ніч опустилася на пустелю, вона відчула, що сама пустеля немов поглинає її. Атмосфера була таємничою, і здавалось, що кам’яні простори несуть її вперед, у невідомість.
«Пустеля веде мене до долі…» — подумала Брітні. — «Там, у Касабланці, я зустрінуся з Катєю. І тоді вирішиться все — моє минуле, мої помилки й майбутнє моєї родини».
Дорога ставала дедалі важчою: кам’янисті стежки закінчилися, і позашляховик більше не міг рухатися вперед. Гід зупинив машину й наказав слугам готувати верблюдів. Брітні разом із охоронцями пересіла на їхні спини. Тепер шлях пролягав крізь справжню пустелю, де не було доріг, лише зорі над головою й нескінченні піски під ногами.
Гід їх супроводжував, показуючи напрямок, а охоронці йшли поруч, тримаючи зброю напоготові. Брітні відчувала, що кожен крок верблюда наближає її до зустрічі, яка змінить усе.
Тим часом, поки Брітні прямувала до селища, ми дізнаємося, як Катя опинилася в маленькій марокканській деревні під Касабланкою.
Це сталося два роки тому, після того як у неї відібрали доньку. Тоді Катя щойно вийшла з тюрми за спробу вбивства Моанни. Вона була самотня, без підтримки, без родини в чужій країні.
Проте одна добра жінка, на ім’я Лейла, пожаліла бідолашну й допомогла їй влаштуватися прибиральницею в лікарні. Саме там Катя зустріла лікаря — молодого хірурга з Марокко на ім’я Юсуф. Він чув про її історію й вирішив підтримати її, стати другом.
Спершу Катя не звертала на нього уваги, її серце було розбите після втрати чоловіка й дочок. Але одного дня вона впала зі сходів і зламала ногу. Юсуф, як хірург, узявся лікувати її. Саме тоді між ними зародився зв’язок.
Катя не могла повірити, що після всіх втрат вона знову відчуває тепло й турботу. Вона почала жити з Юсуфом, хоча це було проти закону — їхні стосунки доводилося приховувати.
Через кілька місяців Катя дізналася, що чекає дитину. Її серце переповнилося щастям: вона знову стане матір’ю. Юсуф теж зрадів, хоча в його очах іноді з’являлася тінь сумніву. Він щось приховував, але Катя не наважувалася питати.
Нарешті народився їхній син — маленький Амір. Катя відчувала, що життя подарувало їй другий шанс. Вона обіймала сина й плакала від радості, бо знову мала кого любити й захищати.
Коли Амірові виповнилося вісім місяців, Юсуф запропонував переїхати до його рідного міста — Касабланки. Катя погодилася, але всередині відчувала страх. Вона притискала сина до грудей і думала: «А що, якщо там буде так само боляче, як у Катарі? Що, якщо знову відберуть мою дитину?»
Її серце билося тривожно, але вона знала: іншого виходу немає.
Коли літак приземлився в Касабланці, Катя ще тримала маленького Аміра на руках, не відпускаючи його ні на мить. Вона боялася повторення минулого, адже двох доньок у неї вже відібрала жорстока Бритні.
Юсуф, здавалося, був спокійним. Він посадив Катю в машину й тихо промовив:
— На деякий час ми віддамо Аміра моїй тітці. Потім нам треба буде поїхати.
Катя пригорнула сина ще міцніше.
— Я не хочу віддавати його нікому… — прошепотіла вона.
Але Юсуф дивився на неї впевнено, майже владно:
— Все буде добре. Повір мені.
Катя, двадцятирічна молода мати, яка вже знала стільки болю, знову повірила. Вона віддала Аміра тітці, хоча серце розривалося від крику хлопчика, який плакав, простягаючи ручки до матері.
Дорога була довгою. Катя сиділа поруч із Юсуфом, притискаючи руки до грудей, а він дивився у вікно, не на неї. Це мовчання було тривожним. Вона відчувала: щось він замислив.
село Берречид (Berrechid), під Касабланкою
Коли вони зупинилися, Юсуф вивів її з машини й різко штовхнув до незнайомого чоловіка. Той мав суворий погляд і був одягнений у традиційний марокканський одяг: джеллабу (довгий каптан із капюшоном), бурнус (білий плащ із капюшоном), на ногах — прості шкіряні сандалі.
Катя зрозуміла все миттєво: Юсуф продає її. Вона закричала, благала віддати їй сина. Але Юсуф лише кинув на неї останній погляд і пішов, прийнявши від чоловіка гроші й мішечок із дорогоцінним камінням.
Виявилося, що всі ці роки Юсуф шукав жінку, схожу на першу дружину цього чоловіка, яка давно втекла. Катя стала його здобиччю.
Її переодягли в лахміття й завели до старого дому в глушині під Касабланкою. Усередині майже не було меблів: лише кухня з печею, стіл, кілька стільців. Навіть ліжка не було. Катя впала на підлогу, коли чоловік грубо схопив її за лікоть і зачинив двері.
Вона жила в одній кімнаті, виходячи лише для того, щоб готувати й прати речі. Тепер вона була його «дружиною», хоча насправді — полонянкою. Її дні минали в тиші пустелі, а ночі — в сльозах. Вона думала про Аміра, якого більше ніколи не побачить, і питала себе: «За що, Боже? Чому всі мої страждання через Руслана й його королівську сім’ю? Може, вони й підслали Юсуфа, щоб знову мене зламати?»
Одного дня, лежачи на холодній підлозі, Катя відчула, що всередині неї щось росте. Вона знову була вагітна. Дитина від Юсуфа, який її зрадив. Тепер вона зрозуміла, чому він не хотів одружитися з нею — він лише використав її.
Але для Каті це стало новою метою. Вона вирішила: народить і оберігатиме цю дитину, бо це її останній шанс на щастя.
Чоловік, побачивши її живіт, більше не торкався її. Катю мучив токсикоз, але з часом стало легше. Вона стала покірною господинею, виконувала роботу й мовчки чекала.
Через вісім місяців вона народила доньку. Повитуха з села допомогла прийняти пологи. Катя дивилася на маленьке тепле створіння, притискала його до грудей і плакала від щастя.
— Ти моя дівчинка… — прошепотіла вона. — Колись я розповім тобі про твоїх двох сестер та бартика Аміра.
Катя сиділа в сирій кімнаті, годувала свою маленьку доньку грудьми, коли раптом почула шум машини. Серце її закалатало. Вона підбігла до маленького віконця з решіткою й побачила двох людей, що виходили з авто.
«Це шанс…» — подумала вона.
Коли чоловіка, що тримав її у полоні, не було вдома, Катя наважилася вийти. Вона притиснула доньку до грудей і, тремтячи, підійшла до незнайомців.
— Допоможіть мені, будь ласка… — благала вона. — Я хочу втекти, знайти свого сина Аміра…
Один із чоловіків підійшов ближче, його голос звучав лагідно, але очі були холодні:
— Ми допоможемо. Тільки трохи зачекай. За кілька днів усе владнаємо.
Катя не знала, що цей чоловік був поліцейським, давнім знайомим Брітні — її заклятої ворогині. Він обманював її, створюючи ілюзію порятунку.
Катя, вся в надії, пригорнула доньку й прошепотіла:
— Нарешті ми виберемося… Ми знайдемо Аміра…
Але в цей час поліцейський уже телефонував Брітні:
— Ми знайшли Катю. Вона жива.
Брітні, почувши ці слова, усміхнулася холодною усмішкою. Її план наближався до здійснення.
Та ще один дзвінок пролунав майже одночасно. Шпигун, що працював на Зубейду, повідомив їй:
— Наш секрет розкрито. Брітні знайшла Катю.
Зубейда, почувши це, не розгнівалася — навпаки, її очі спалахнули радістю. «Чудово… Брітні думає, що мстить Каті, але я використаю це. Я дізнаюся все, що вона приховує, і тоді зможу завдати удару й Каті, й самій Брітні».
Вона усміхнулася, відчуваючи, що тепер має нову нитку для своєї інтриги.
Нарешті Брітні прибула на верблюді до самотнього дому серед пустелі, де жила Катя в злиднях із маленькою донькою на руках. Пісок здіймався навколо, сонце вже хилилося до заходу, і тиша пустелі була порушена лише кроками каравану.
Раптом із дому вийшов чоловік зі зброєю. Його голос пролунав грубо й різко:
— Що вам потрібно? Забирайтеся з моєї землі!
Бритні сиділа високо на верблюді, її голову прикривав платок, зав’язаний як арафатка, а на ній була сучасна темна сорочка. Вона не злякалася. Лише кивнула охоронцям. Ті підійшли й простягнули чоловікові гроші та золото.
Погляд чоловіка змінився. Його суворе обличчя розм’якло, він опустив зброю й, немов господар, що раптом згадав про гостинність, запросив багату гостю до дому.
Брітні зійшла з верблюда й увійшла всередину.
А через решітку в темному кутку Катя, у лахмітті, стискала свою доньку й молилася: «Господи, врятуй нас… Хоч би цього разу хтось допоміг…»
Бритні увійшла до дому, її охоронці залишилися зовні, а господар, задоволений золотом і грошима, показав їй шлях усередину. Атмосфера була гнітючою: стіни потріскані, меблів майже не було, лише стара піч і дерев’яний стіл.
У темному кутку, за решіткою, сиділа Катя. Вона була в лахмітті, обіймала свою маленьку доньку й дивилася на нову гостю. Її очі світилися страхом і надією водночас.
Брітні зупинилася, її погляд упав на Катю. Вона відчула дивне змішання емоцій: гнів, що ця жінка досі жива, і водночас тріумф — тепер вона має владу над нею.
— Катя… — тихо промовила Брітні, її голос був холодним, але впевненим. — Нарешті ми зустрілися.
Катя підняла голову, її голос тремтів:
— Будь ласка… не забирай у мене дитину…
Брітні підійшла ближче, її очі блищали від рішучості.
— Ти вже втратила двох дочок. І тепер я вирішу, що буде з цією.
Катя заплакала, притискаючи доньку до грудей. Вона молилася, щоб хоч хтось врятував її від цієї жінки.
А Брітні стояла гордо, відчуваючи, що доля знову в її руках.
Катя стискала доньку на руках, її голос зривався на крик:
— Тобі тут не місце! Через тебе моє життя стало таким! Забирайся!
Брітні підійшла ближче, її очі блищали холодним вогнем:
— А ти навіть не хочеш спитати, як твої дочки? Тобі не цікаво?
Катя замовкла. Її погляд став спокійним, але всередині все стискалося. Вона не бачила своїх дітей уже п’ять років. Нарешті вона прошепотіла:
— Як вони?
Брітні всміхнулася з гіркою перемогою:
— У них є все, чого ти ніколи б не дала. Я знаю, у яке жалюгідне становище ти потрапила. У тебе була можливість повернутися у гарем аль‑Масрі, але ти не послухала. Ти зробила гірше. Ти намагалася вбити Моанну, майбутню шейху Катара. Руслан ніколи б тобі цього не простив.
Катя закричала, її очі палали ненавистю:
— Не вимовляй його ім’я! Клянуся Богом, я ненавиджу його!
Брітні спокійно відповіла:
— Тобі слід звинувачувати мене, а не його. Це я вас розлучила.
Катя зірвалася:
— Досить! Через вас у мене немає нормального життя!
Брітні піднялася, її голос став владним:
— Я пропоную угоду. Я знайду твого сина Аміра. А ти віддаси мені свою доньку.
Катя застигла від жаху, її руки тремтіли. Вона закричала, не дивлячись на Брітні:
— Ні! Ні! Ні!
Бритні холодно відповіла:
— Ти мусиш погодитися. Інакше згниєш тут. А твоя дитина не заслуговує такої долі. Їй потрібне інше життя, не таке, як у тебе.
Катя розлютилася, кинулася на Брітні, але дитина заплакала. Брітні встигла відштовхнути її й притиснула малу до себе.
— Так, я робила підлість і йшла за амбіціями, — сказала Брітні, дивлячись Каті прямо в очі. — Але тепер я мати. І я хочу, щоб ти більше ніколи не наближалася до них. Якщо Зубейда підійде — ти повинна мовчати, інакше для тебе буде гірше.
Катя закричала:
— Зубейда мені не важлива! Віддай дитину, інакше я тебе вб’ю!
Брітні лише зухвало всміхнулася:
— Як ти намагалася вбити Моанну… Королівська сім’я тобі цього не пробачить, особливо твій колишній Руслан який став еміром. Ти не змінилася за всі ці роки. Тож гни тут. Тут краще, ніж у в’язниці.
Катя з відчаєм прошепотіла:
— А як же мій син? Ти збрехала мені…
Брітні різко розвернулася й вийшла, тримаючи новонароджену доньку на руках. Охоронці зв’язали Катю, а чоловік, що тримав її у полоні, жорстоко побив.
Брітні не озирнулася. Вона сіла на верблюді, притиснула дитину й тихо промовила:
— Все добре, більше ніхто не завдасть тобі болю… Моя Гюзель. Скоро ти побачиш своїх сестричок. Вони чекають на тебе з нетерпінням.
Маленька заспокоїлася, а вдалині залишилася Катя — з синцями, болем і розбитим серцем.
Пізніше Катя лежала побита, вся в синцях, сльози текли по її обличчю. Вона вже не хотіла жити, думала розбити голову об камінь, щоб покінчити з муками. Але раптом двері відчинилися, і в кімнату увійшла наложниця Зубейди.
Вона усміхнулася холодною усмішкою й промовила:
— Я знаю все, Катя… Я шкодую, що не змогла допомогти тобі тоді, коли ти намагалася вбити Моанну. Родину аль‑Шаф не так просто здолати. Але тепер я допоможу тобі повернути дітей, яких відібрала Бритні. А ти допоможеш мені повалити еміра Руслана. Саме він приніс тобі біль.
Катя глянула на жінку з недовірою. Її пам’ять ще зберігала той момент, коли Зубейда відвернулася від неї й залишила в темниці.
— Чому я маю тобі вірити? — прошепотіла вона.
Зубейда підійшла ближче, її голос став твердим:
— Відтепер я даю слово. Ця королівська сім’я вже сидить у мене в печінках. Вони принизили мого онука Акрама, тепер принижують і тебе. Це їхній стиль — ламати тих, хто стає на їхньому шляху. Допоможи мені, і ти станеш героїнею. Ти помстишся за свою біль, за своїх дочок, і заодно знищиш амбіції Брітні.
Катя спершу мовчала, але потім почала сміятися — від відчаю, від ненависті й від жаги помсти.
— Добре… Я згодна.
Зубейда зраділа, її очі спалахнули тріумфом.
— Чудово. Скоро на троні буде Акрам, а не Руслан.
Вона вже мала план. Використовуючи Катю як «дзвінок», вона збиралася розкрити таємниці, які приховувала Брітні, і зруйнувати репутацію Руслана та його майбутнього спадкоємця.
Катя сиділа в темряві, притискаючи доньку, й відчувала, що її життя знову змінюється. Тепер вона стала частиною великої змови.
Зубейда наказала своїм людям:
— Забирайте її звідси. Відтепер вона житиме ближче до мене, щоб Акрам нічого не запідозрив.
Катю перевезли до іншого дому — скромного, але поруч із резиденцією Зубейди. Там вона мала жити під її захистом, залишаючись у тіні, щоб ніхто не здогадався про її нову роль.
