Спочатку:
На сторінку книги
Я сиджу на даху гуртожитку нашої дерев’яної Академії демонів і рахую дірки в обшивці. Третя від труби — нова. Отже, десь над спальнями знову протікатиме. Чудово. Ще один привід змусити мене бігати з відрами, щоб набирати воду під протіканням, а потім зливати… Просто «чудово».
— Ельзо Розес! — знизу реве черговий демон-наглядач. — Злізь негайно, або я…
— Або ви самі полізете драбиною? — ліниво озиваюся. — Обережно, вона тримається на трьох цвяхах і одному чуді.
Він гарчить щось нечленороздільне й іде. Як завжди. Я — невидимка, доки не треба на комусь зірвати злість.
Дерев’яна Академія демонів колись, можливо, вважалася престижною. До війни. До того, як червоні ельфи й демони дружно перетворилися з «найсильніших магічних рас, повних агресії та тестостерону» на універсальне страшидло для дітей. Ельфів майже не лишилося. Демони вижили, але наше містечко зачахло, торгівля померла, дороги розбиті, а Академію так і не спалили тільки тому, що лінь.
Тепер ми — посміховисько. Найдешевші викладачі, найстаріші книги, найгниліші дошки. Зате краєвид із даху непоганий. Ну, відносно нашого убогого поселення. Місто внизу — це суцільні темні спини будинків, вузенька підсохла річечка, чорна діра вигорілої площі, на якій так і не поставили новий пам’ятник. За містом — пагорби й рідкий ліс. А над усім цим — низьке сіре небо, як кришка труни.
Я втягаю холодне повітря, відчуваю запах сирого дерева, диму й далекого, ледве вловимого… попелу? Та провалитися в Підкорінь. У цьому місті все пахне попелом. З іншого боку, запахи сірки й попелу, кажуть, — це візитна картка демонів. Але насправді це стереотип. Від мене, наприклад, завжди пахне інакше. Шипшиною й солодким попелом — як після свічок на святі, а не як після згарища. Іноді — вогнищем і деревною корою, коли проводжу забагато часу в лісі…
Скоро буде перекличка. Потім вечеря, де всі робитимуть вигляд, що не чують, як у мене бурчить у животі. Потім відбій. Потім чергова ніч, у яку я лежатиму й дивитимусь у стелю, думаючи, як би звідси втекти.
Усі плани на майбутнє в мене прості:
1) Не померти.
2) Не з’їхати з глузду.
3) Якщо пощастить — поїхати в будь-яке місто, де слова «демон» і «робота» можна вимовляти в одному реченні.
Жодних драконів у списку немає… І, як виявляється, даремно.
Прим. від автора: Перед вами — історія Ельзи, яка відбувається задовго до пригод Фреї (Студентка за Обміном: Із Фей у Дракони). Це окрема лінія в спільному світі, тож ви спокійно можете почати знайомство саме з цієї книги.
