Спочатку:
На сторінку книги
Старий ельф штовхає важкі двері, і я переступаю поріг із тим недобрим передчуттям, коли вже наперед знаєш: зараз тобі кінець.
Будиночок на дереві виявляється справжнім палацом. Продуманим і зовсім не схожим на тимчасовий прихисток тих, хто вижив. Підлога з темного дерева відполірована до м’якого блиску, стіни ніби виросли з самого стовбура, не ламаючи його, а приручаючи. Із широких вікон, прихованих завісами з темної тканини й гілля, тягне нічною сирістю і запахом лісу. У кутках горять закриті лампи з червонуватим світлом. Під стелею тягнуться різьблені балки, на них висять в’язки сухих трав, амулети, тонкі нитки з дрібними кісточками й камінням. У глибині кімнати стоїть високий стіл, завалений картами, дерев’яними фігурками, розгорнутими книгами й якимись рунами зі скла та дерева, схожими на давні магічні артефакти. Усе виглядає так, ніби тут не просто живуть… Звідси явно правлять цим маленьким селом.
А потім я бачу її.
І одразу розумію, що так, ось це і є та сама вождиня, через яку в цілого племені так тремтять нерви.
Вона стоїть біля вікна, трохи боком, ніби й не збиралася спеціально справляти враження, але враження все одно вже відбулося й добило мене на місці. Висока. Струнка. Не крихка, а саме небезпечно тонка, як клинок. Дуже довге темно-вишневе волосся важкою хвилею спадає майже до підлоги. На ній темний корсет, довга спідниця з розрізом спереду й обтислі штани, тонкі та зручні для руху. Усе сидить на ній так, ніби одяг знає собі ціну не гірше за господиню. Обличчя в жінки молоде, виразне. Я б не дала їй більше 26 років. На обличчі виділяються глибокі вилиці й очі, підведені вугіллям. І погляд... От погляд у неї такий, що я б зараз із куди більшим задоволенням ще раз пройшлася болотами з Маннон на спині.
Грей Асаріон лякає, коли злиться й тисне на мене. Директриса Бронзових Драконів лякає своєю дисципліною та військовою витримкою. А ця жінка лякає просто тим, що існує.
Старий ельф зупиняється біля входу й промовляє спільною мовою, сухо й урочисто:
— Клеолінд Віарсса Де-Еррат, вождиня Багряної Крони, хранителька лісових висот!
І потім коротко, сухо додає:
— Чужинку доставлено.
Ну звісно. У неї не ім’я, а повноцінне прокляття на три рядки.
Я встигаю тільки моргнути, коли слідом до кімнати входить Естьєн із Маннон на руках. Він тримає сестру дбайливо, але з обличчя в нього все ще видно, що, опинись ми зараз не перед вождинею, а десь у коридорі, розмова зі мною закінчилася б дуже швидко. Блиском кинджала в його пальцях.
Клеолінд переводить погляд на Маннон. Лише на мить. Вона не ахає, не питає, чи та гаразд. Лише дуже коротка тінь пробігає в неї на обличчі. Потім лісова королева знову дивиться на мене.
— Отже, це і є наша нічна удача, — каже вона.
Голос у неї оксамитовий, із м’якою глибиною, і такий спокійний, що я миттю нервую ще сильніше. У ньому немає ні крику, ні зриву. У ньому немає люті, як у Естьєна. Презирства, як у ельфійки-кайданів. Лише холодна суха отрута, у яку за бажання можна загорнути і комплімент, і смертний вирок.
— Якщо під удачею ви маєте на увазі мене, то тут можна посперечатися, — відповідаю я, зараз цілком усвідомлюючи, що говорю. За сьогодні я говорила речі набагато-набагато гірші. Відступати пізно. Повзати навколішки й благати я не збираюся. Але й відверто хамити теж не буду, я ж не самогубиця.
Естьєн кидає на мене погляд, у якому виразно читається: замовкни. Негайно. Бажано назавжди.
О, точно такий самий погляд я пам’ятаю в Грея. Кумедно.
Клеолінд злегка нахиляє голову. Не здивовано. Радше ніби подумки ставить поряд зі мною ще одну неприємну позначку.
— О, я не сумніваюся, що сперечатися ви любите, — відповідає вона. — Ви вже принесли нам достатньо доказів.
Я стискаю зуби. Вже бачу, що переді мною не Естьєн. Із ним можна було зчепитися лобами, хоч і з ризиком отримати ножове поранення. З нею я, здається, просто наперед програю за всіма пунктами.
— Я принесла вам поранену Маннон, — кажу я максимально рівно. — У лісі був капкан. Я допомогла їй. Якщо це називається доказом, то так, доказ у вас на руках.
Клеолінд переводить погляд на Естьєна.
— Поклади її, — каже вона.
І він, не сперечаючись, вкладає Маннон на широку низьку кушетку біля стіни. Маннон бліда, змучена, але при тямі. Вона дивиться то на Клеолінд, то на мене, і від її погляду, сповненого жаху, мені чомусь не легше.
— Я вже вислухала короткий звіт, — промовляє вождиня, підходячи на кілька кроків ближче. — Чужинка з демонською кров’ю знаходить мою співплемінницю в лісі, випадково калічить її, а потім так само випадково отримує доступ у серце прихованого табору. Дуже витончена схема. Майже лінь шукати в ній діру.
Я моргаю.
— Що?
— Не вдавайте настільки наївну, — сухо каже вона. — Вам це не личить.
— Я не вдаю. Я взагалі ні про яку схему не думала!
І це правда. О, Ліліт, що вона несе? Яка схема? Невже вона справді вирішила, що це якась шпигунська стратегія? Що я навмисно скалічила Маннон, щоб… Знайти табір, про існування якого я вчора й не підозрювала?
— Звісно. Усе просто сталося само. Ви загнали дівчинку в капкан і з чистого альтруїзму дотягли її до нашого порога. Збіги сьогодні бездоганні.
Мене починає злити її тон. Не тому, що вона не має права злитися. А тому, що говорить так, ніби вже наперед винесла мені вирок і зараз просто розважається його формулюванням.
— Та вас хто завгодно міг би знайти в цьому лісі, — виривається в мене. — Таке собі у вас маскування, якщо чесно.
У кімнаті стає так тихо, що я майже чую, як у Естьєна всередині лускає терпіння.
Клеолінд не змінюється в обличчі. Тільки підходить іще ближче. Тепер я бачу, наскільки вона висока, і як мало їй треба рухів, щоб ти відчула себе вдвічі нижчою. До того ж, від неї так і віє магією. Незнайомою, давньою магією. Очевидно, магією червоних ельфів. Але скупчення магічної аури навколо цієї жінки куди щільніше, ніж у Маннон і навіть смертоносного Естьєна.
— Якби не Маннон, — промовляє вона спокійно, — ви б не побачили тут нічого, крім туману, дерев і власної дурості. Ліс пропускає не всякого, напівкровко. Сьогодні вас провели не ваші здібності, а поранена дівчина у вас на спині.
І ось це вже б’є неприємно. Не тому, що вона підвищила голос. Вона його взагалі анітрохи не змінила. Просто з кожним її словом мені дедалі сильніше хочеться опинитися будь-де в іншому місці. Бо мені взагалі не подобається, до чого вона веде, і як витончено тисне на мене при цьому, навішуючи все нові звинувачення й підозри.
— Я не шукала ваш табір, — кажу я. — Я шукала, як не дати Маннон померти дорогою.
— Це звучить майже гідно, — зауважує Клеолінд. — Але, на жаль, не позбавляє факту, що ви тепер знаєте, де ми живемо.
— І що? Уб’єте мене? — питаю раніше, ніж встигаю подумати, наскільки розумно взагалі ставити таке запитання жінці, яку старий ельф оголошував як лісову королеву.
Клеолінд дивиться мені просто в очі.
— А ви б цього не очікували?
У мене всередині неприємно холоне. Вона трохи схиляє голову набік, і здається, ніби найнижчі кінчики її волосся торкаються підлоги цієї миті.
— Що б ви зробили на моєму місці? На місці вождя племені, прихованого від цілого світу?
Ось у чому різниця між нею й Естьєном. Він злиться так, що хочеться відбиватися й гризтися. Вона говорить спокійно, але в мене вже зупинилося серце.
— Клео, — раптом дуже тихо каже Маннон.
І я завмираю.
Клео?
Я повільно повертаю голову до кушетки. Маннон підвелася на лікті, бліда, втомлена, і дивиться на вождиню так, як не дивляться на правительку. Не як на голову племені. Занадто особисто, болісно. Занадто... по-домашньому, чи що. Ніби перед нею не тільки вождиня.
Я переводжу погляд на Естьєна. Той стоїть із напруженою щелепою й таким обличчям, ніби вже знає, чим це зараз закінчиться. І не в захваті.
Щось неприємно клацає в мене всередині.
Ні. Зачекайте.
Я знову дивлюся на Клеолінд. Потім на Маннон. Потім на Естьєна. І чим довше дивлюся, тим гірше складається картинка. Занадто дивно вони втрьох реагують одне на одного. Занадто не як вождиня і звичайні співплемінники. Тут немає шанобливої дистанції. Тут щось старше. Ближче. Щось чортівськи знайоме будь-кому, хто виріс не єдиною дитиною в сім’ї.
О Ліліт. Тільки не кажіть мені...
— Не треба, — шепоче Маннон. — Вона справді допомогла. Вона хороша…
Клеолінд навіть не обертається до неї одразу. Кілька секунд вона ще дивиться на мене, ніби вирішує, чи варто закінчити розмову зі мною, чи вже можна перейти до головної проблеми вечора.
Потім усе-таки повертає голову.
— Ні, Маннон, — каже вона. — Головна проблема тут не в тому, що чужинка-демон із гострим язиком притяглася за тобою в табір. Головна проблема в тому, що ти знову дала для цього привід.
Маннон здригається, ніби її вдарили. Естьєн одразу подається вперед.
— Клео. — у його голосі натяк на докір.
І ось тут мене пробирає вже по-справжньому. Він теж називає її так. Просто «Клео», без якогось там титулу й пошани.
О Ліліт… Ні. Ні-ні, тільки не це. Я дивлюся на них трьох і відчуваю, як усередині все провалюється. Та ви що, знущаєтеся?!
