Раді Вас бачити!

Бронзовий Бал — це коли академія на дві години натягує на себе святкову сукню й намагається виглядати пристойно. Камінь блищить, музика звучить, усмішки розквітають на обличчях… і все одно десь під цим шарудить звичне: «не розслабляйся».

Я стою біля входу до зали й чомусь не відразу наважуюся ступити всередину. На мені темно-зелена сукня, з відкритими плечима і вирізом, який ніби каже: так, у мене є груди, і ні, це не запрошення влаштовувати публічне обговорення моєї моралі.

Тканина важка, струменить донизу, у русі ловить світло смолоскипів. Кравчиня постаралася так, ніби шила не сукню, а алібі: «ця дівчина виглядає цивілізовано, чесне слово». Хоча ні, не алібі. Радше привід перетворити мене на щось типу демонічної зірки кабаре: небезпечно красивої, надто яскравої й явно не призначеної для того, щоб бути непомітною.

Я роблю крок усередину — і розумію, що найнебезпечніше в цій академії зовсім не ліс, агресивні дракони чи контрабандисти.

Це погляди.

Раніше вони були прості: огида, злість, ненависть. «Демонеса», «помилка», «тимчасова». Я звикла. У цих почуттях принаймні немає сюрпризів.

А сьогодні… сьогодні до цього додається липке. Не дружнє. Не тепле. Просто цікавість. Причому така, від якої хочеться натягнути ковдру до підборіддя й одночасно вдарити когось ліктем у сонячне сплетіння.

Хлопці-вершники дивляться. Хтось крадькома. Хтось надто прямо. Один узагалі усміхається так, ніби ми вже знайомі й я йому щось винна.

Я різко згадую: виявляється, я можу бути красивою. Ця думка відчувається безглуздо й чужо, ніби мені раптом видали грамоту «ви людина» в місці, де мене два тижні називали «загрозою». І, звісно, в мене миттєво вмикається захисний режим.

Якщо я почуваюся голою — я хамлю вдвічі більше.

Я йду далі, тримаю підборіддя рівно, ніби це не бал, а поле бою з квіточками на стелі. Світло смолоскипів грає на прикрасах, музика гуде під склепіннями — щось старовинне, ритмічне, під кроки й повороти. Дівчата в сукнях, хлопці в парадних камзолах, на плечах герби, якісь родинні символи, що позначають давні драконячі роди — у найбагатеньких. У скромніших: просто строгі, але ошатні костюми. А по краях зали — варта, професори й дорослі обличчя, які прийшли не танцювати, а стежити, щоб ніхто не відчув себе надто вільно.

Серед бронзових студенток краєм ока помічаю одну, що виділяється: у неї блакитне волосся, яке завжди привертає увагу, і сьогодні на ній якийсь дивний фасон сукні. Але я так само швидко забуваю про неї, коли студентка зникає у натовпі. 

І от тоді я його бачу.

Грей Асаріон стоїть біля колони, ніби її справді ставили під нього: настільки гармонійно він на неї спирається, як ідеальна холодна декорація балу. Чорний парадний костюм: темний дублет із високим коміром, тонка вишивка по краю, плащ на застібці, рукавиці. Усе бездоганно. І наймерзенніше — йому пасує.

Я встигаю впіймати себе на цій думці й одразу ж шаленію на себе, бо буквально нещодавно він стояв на полі й казав «феномен», «аномалія», «розірвати зв’язок» — так спокійно, так науково, ніби обговорював не моє життя, а дефект у цегляній кладці. «Тобі тут не місце, Розес». «Тим паче на спині мого дракона».

Мого.

Це слово спалахує всередині, як іскра в сухій траві. І разом із ним — мій гнів. Свіжий, гарячий, не встиглий охолонути, бо я так і не придумала, куди його подіти, окрім як знову пригріти в себе на грудях.

Я дивлюся на нього — і розумію, що злість не скасовує іншого. Вона просто стає його частиною. Бо коли ти злишся, тобі хоча б є за що триматися. А коли ти… вражена — це вже небезпечно.

Поруч із ним — Лань Сао. У темно-синій сукні, елегантній і закритій, як дипломатичний договір. Волосся прибране ідеально, в руках нічого, і незвично бачити її без папок і документів. Вона виглядає так, ніби може зупинити бійку одним поглядом і при цьому ввічливо вибачитися за завдані незручності.

Грей щось каже їй упівголоса. Лань відповідає спокійно. Вони обоє тримаються надто рівно і якось сухо. Ніби обговорюють не бал, а робочі справи й проблеми академії. І я раптом думаю: звісно. Для них усе — протокол. Навіть музика. Навіть усмішки. Навіть люди.

Включно зі мною.

І від цієї думки в мене в спині випрямляється хребет, а на обличчі сама собою з’являється та сама усмішка, яку я вдягаю, коли мені боляче й я збираюся зробити вигляд, що мені смішно й байдуже.

Я намагаюся пройти повз, стати десь біля стіни й удавати декоративний елемент інтер’єру, але в цю мить у натовпі з’являється знайома кучерява голова й відчуття інтелектуального роздратування.

Кіріган.

Він уже на ногах, уже в нормальному одязі, уже з новими окулярами, і це майже образливо — з огляду на те, як недавно його намагалися використати в ролі «випадково втопився». Гаразд, жартую. Насправді я рада, що з ним усе настільки гаразд. Дивлячись на Кірігана зараз, і не скажеш, що недавно його ледь не вбили контрабандисти. Вершник підходить до мене так, ніби ми прийшли сюди разом, а не «я прийшла, бо мені дозволили під наглядом».

— Розес, — каже він, уважно оглядаючи мене. — Бачу, тебе нарешті випустили з твого акваріума.

— Не підлещуйся, — відповідаю я. — Це не свобода. Це… демонстрація. Навіть рабів інколи виводили на бенкети, щоб похвалитися.

Кіріган криво всміхається.

— Чудово. Тоді давай зробимо їм неприємно красиво. Потанцюємо?

— З тобою? — я підводжу брову. — Ти впевнений, що танцювати з демонесою — найкраща честь для твоєї репутації? І ти не розвалишся?

— Це дуже зворушлива турбота, — сухо каже він. — Майже як у Асаріона.

Я фиркаю — і, на свій подив, погоджуюся. Не тому, що мені хочеться танцювати (хоча… чесно? хочеться). А тому що стояти самій під цими поглядами — це як стояти під дощем із голок і робити вигляд, що це корисне голковколювання.

Ми виходимо в коло, ловимо ритм. Танок простий, академічний: кроки й повороти. Кіріган веде обережно. Без романтики, без спроб «бути чоловіком століття». Просто як партнер, який намагається не дати мені впасти.

— Ти виглядаєш так, ніби готова покусати половину зали, — зауважує він упівголоса.

— Бо половина зали дивиться на мене так, ніби вибирає, з якого боку відрізати торт, — відповідаю я, роблячи поворот. Спідниця шарудить, тканина важко слідує за рухом. — Цей інтерес… огидний.

— Ласкаво просимо у світ людей, — хмикає Кіріган. — Тут завжди хтось надто зацікавлений.

Я хочу відповісти щось справді зле — і в цей момент відчуваю погляд. Я не обертаюся відразу. Я вперта. Я роблю вигляд, що мені байдуже. Я продовжую кроки, ніби ми репетируємо іспит, а не танцюємо на балу.

Але все одно, на черговому повороті, я ловлю його периферією.

Грей дивиться. Він танцює з Лань, але поглядає в мій бік.

Не із захватом — звісно ні. Не з усмішкою — тим паче. Це навіть не ревнощі, не фантазуй, Ельзо. Це… холодна оцінка. Ніби йому не подобається сама ідея, що я тут узагалі існую.

Я усміхаюся трохи ширше й притискаюся до Кірігана трохи щільніше. Може, в мене все-таки вийде?... Викликати бодай краплю ревнощів… Мій партнер помічає і тихо шепоче:

— Ти зараз спеціально?

— Я взагалі рідко роблю щось випадково, — відповідаю я солодко.

Потім кидаю погляд на Грея, але через натовп їх надто погано видно. Відзначаю одне: Лань рухається ідеально. Грей рухається ідеально. Між ними — відстань, яку можна виміряти лінійкою й назвати «пристойність». Їхні руки торкаються рівно настільки, наскільки вимагає танок, і ні на дюйм більше.

Пісня закінчується. Ми розходимося на крок, за правилами, і Кіріган ледь нахиляє голову:

— Ти тримаєшся краще, ніж я очікував.

— Не псуй момент, — кажу я. — Мені потрібно, щоб усі думали, ніби я тримаюся погано. Це частина мого образу.

А далі починається те, що виглядає як окрема вистава.

Ритм стає іншим — швидшим, живішим. Розпорядник танців, високий вершник зі стрічкою на грудях, плескає в долоні, перекриваючи шум, і його голос розноситься по залі:

— Час мінятися партнерами! По колу! Без суперечок, інакше будете мити підлогу після свята!

Натовп починає рухатися, як гарно організований хаос. Люди міняються місцями, сміються, хтось лається упівголоса, хтось намагається затриматися біля «потрібного» партнера.

Я роблю крок, щоб піти вбік, бо ні, дякую, я вже натанцювалася, і взагалі в мене є право на повітря.

Але коло штовхає. Мене веде потік. Я повертаюся — і опиняюся віч-на-віч із чорним дублетом, високим коміром і поглядом, від якого в мене автоматично випрямляється спина.

Грей.

На відстані одного кроку. Надто близько для людини, яка зазвичай існує на дистанції «не підходь, уб’є».

Я моргаю, ніби це помилка танцювальної геометрії. Він теж на секунду завмирає. Зовсім трохи. Цього майже ніхто не помічає, окрім мене, бо я вже навчилася ловити його мікрозриви так само добре, як він ловить мої спроби «кудись піти».

— Ти знущаєшся? — видихаю я.

— Це, на жаль, не мій вибір, — холодно відповідає він, простягаючи руку, як вимагає танок. — Розес. Не влаштовуй сцен.

Я дивлюся на його долоню — і розумію, що в мене в грудях починається те саме небезпечне, незрозуміле, через що люди потім пишуть вірші й роблять дурниці:

Обурення.

Зніяковіння.

Лють.

І дивне, неможливе відчуття: от тепер буде по-справжньому цікаво.

Я піднімаю погляд на нього — і роблю крок уперед.