Спочатку:
На сторінку книги
Маннон дивиться на мене так, ніби досі не певна, чи не галюцинація я після лікарських відварів. Бліда, з розпущеним багряним волоссям на плечах, вона виглядає ще крихкішою, ніж у лісі. На низькому столику поруч із ліжком димить якась темна гидота в чашці, від якої пахне гіркотою, корою і ще чимось таким, що, по ідеї, мало б ставити на ноги, а по факту радше вбиває волю до життя.
Естьєн залишається біля дверей. Не виходить, не відвертається і вже точно не вдає, що мене тут немає. Стоїть, схрестивши руки на грудях, і стежить за мною так пильно, ніби я будь-якої миті можу дістати з повітря сокиру, зарубати Маннон і вистрибнути у вікно.
Дуже лестить.
— Ти справді привів її? — тихо питає Маннон у брата, не зводячи з мене очей.
— Ненадовго, — відрізає він. — Говори швидко.
— Дякую за довіру, — бурмочу я.
— Я не довіряю, — так само прямо відповідає Естьєн.
Ну так. Це ми вже проходили. Прокляття Ліліт, він знову похолов! Ну що за гойдалки?
Маннон трохи підводиться на подушках, морщиться від болю і відразу ж стає винуватою навіть за це. Мене від цього знову неприємно коле всередині. Та що ж у них у родині за талант — робити так, щоб тобі було ніяково від чого завгодно?
— Я хотіла... — починає вона, потім осікається і переводить погляд на мою перев’язану руку. Її очі розширюються. — Це Джесс?
— А ти як думаєш? — я невесело всміхаюся. — Що я сама себе від нудьги понадкусувала?
Естьєн біля дверей стискає щелепу.
— Ельза.
— Що? Це ж правда.
Маннон блідне ще сильніше.
— Пробач, — шепоче вона. — Вона не повинна була...
— Я вже чула сьогодні цю прекрасну фразу, — кажу я м’якше, ніж збиралася. Не їй же, зрештою, вибачатися за місцеву блакитноволосу проблему з іклами. — Усе. Я не по це прийшла.
Маннон дивиться на мене уважно. Тривожно. І трохи... з надією? Ніби дуже хоче мені вірити, але поки не знає, чи варто.
— Тоді навіщо? — питає вона.
Я видихаю і опускаюся на край стільця біля її ліжка.
— Тому що я не ворог вам, Маннон, — кажу я. — Я не хотіла нічого поганого ні тобі, ні твоєму народові, ні вашому табору, про існування якого я до цього вечора взагалі не підозрювала. Я не прийшла сюди шпигувати, шкодити чи що там собі вже встигла придумати твоя сестра. Я просто... вляпалася.
Куточки губ Маннон смикається не в усмішці, а в її тіні.
— Клео багато чого... придумує наперед, — тихо визнає вона.
— О, це я вже помітила. Що вона параноїдальна і... — я прикушую язика. Продовжувати не варто.
— Вона не зі зла.
Естьєн біля дверей коротко фиркає, ніби не до кінця згоден із цим формулюванням, але все ж не втручається. Маннон зчіплює пальці поверх ковдри.
— Розкажи мені все, — просить вона. — Від самого початку. Як ти тут опинилася? На цих землях. По-справжньому.
Я кошуся на Естьєна.
— Прямо все-все?
— Не тягни, — різко каже він.
— Який ти напрочуд терплячий.
Я переводжу погляд назад на Маннон і розумію, що викручуватися безглуздо. Вона справді хоче знати. Не як молодша сестра вождині. Просто зрозуміти, що за лихо в брудній сукні звалилося їм на голову.
І я розповідаю.
Не в деталях, не перетворюючи це на новий роман про найгірші повороти моєї долі, а по суті. Про те, як Ред з’явився біля нашої дерев’яної Академії. Як вибрав саме мене. Як я опинилася в нього на спині, волаючи на всю округу. Як з’ясувалося, що мій зв’язок із ним — не просто ненормальний, а зовсім неможливий. Як мене потягло в Академію Бронзових Драконів слідом за ним. Як там мене зустріли приблизно з такою самою гостинністю, як і тут. Як мене з іншим нещасним вершником викрали і мало не втопили контрабандисти. І як я вийшла з бальної зали подихати повітрям, а в підсумку замість свіжого вечірнього вітру отримала капкан, поранену червону ельфійку, таємний табір і повний набір нових проблем. Щоправда, в останньому винна я і моя нездорова цікавість.
Маннон слухає дуже тихо. Не перебиває. Тільки іноді кліпає трохи частіше, коли я доходжу до особливо ідіотських моментів. Естьєн теж мовчить, але я відчуваю його погляд майже так само виразно, як тепло лампи біля стіни.
Коли я закінчую, в кімнаті ненадовго повисає тиша. За вікном гойдаються гілки.
— Отже... ти справді не знала, — нарешті вимовляє Маннон.
— Уяви собі, ні. У мене, звісно, багата фантазія, але не настільки, щоб заздалегідь спланувати: спершу дивний зв’язок із драконом, потім ненависть усієї академії, потім бал, потім таємний народ на деревах...
Маннон раптом дуже тихо видихає повітря носом. Майже смішок. О. Люблю її смішити, бо це нелегко. Усю цю королівську червоношкіру сімейку доволі важко банально розсмішити... Одна — занадто королева, друга — занадто сором’язлива, а третій — занадто гнівний.
— Я вірю тобі, — каже Маннон після паузи.
Естьєн тут же відліплюється від стіни.
— Маннон.
— Я вірю, — повторює вона тихіше, але твердіше. — Вона не схожа на... це.
— На що саме «це»? — цікавлюся я.
— На того, хто прийшов шкодити, — відповідає вона, не дивлячись на брата. — Ти надто... справжня для цього.
От формулювання так формулювання.
— Дякую. Напевно.
Я трохи рухаюся на стільці, влаштовуючи перев’язану руку зручніше.
— Раз уже ми заговорили чесно, у мене є запитання. Навіть два. Гаразд, може, три. Але почнімо з одного.
Естьєн біля дверей закочує очі.
— Ти завжди так робиш?
— Якщо мовчу, у мене починається температура від внутрішнього тиску.
Маннон дивиться на мене вичікувально. І я готуюся знову вивільнити свою демонічну цікавість.
