Спочатку:
На сторінку книги
Я змушую себе думати тверезо. Грей не чарівний герой із балади. Він не може просто взяти й вгадати, де мене тримають. Навіть якщо мене шукають, що вони побачать? Туманний нічний ліс, повний небезпек. Сліди, які зникнуть швидше, ніж їх устигнуть зрозуміти. Зв’язок із Редом відрізаний. Магія заблокована. Якщо весь табір укритий так, як про це казала Клео, то будь-який пошук упреться в стіну ще до того, як підійде близько.
Грей може злитися. Може шукати. Може навіть збожеволіти від люті. Але це не означає, що він знайде…
І від цього всередині стає так порожньо, що мені доводиться знову рушити, аби не дати собі провалитися в цю думку до кінця.
Я намагаюся перебрати варіанти, як звільнити себе самій. Зламати кайдани? Ха, дуже цікаво, чим і як. Вибити двері? Смішно. Я вб’юся раніше, врізаючись у них. Кричати? Це тільки розлютить ельфів. Підкупити варту? Чим? Рештками брудної сукні й своєю сумнівною чарівністю?
Лишається тільки одне.
Маннон.
Я зупиняюся так різко, що сама це відчуваю майже як удар. Маннон. Так. Ось воно. Не Клео. Клео — вождиня, вона практична, цинічна і думає тільки про своє плем’я. Не Естьєн. Він, звісно, не безнадійний, але зараз надто злий, надто сімейно залучений і надто хоче бачити в мені загрозу, поки не доведено протилежне. А от Маннон…
Маннон інша. Вона єдина тут дивилася на мене як на когось живого, вартого розуміння. Вона була налякана, поранена, навіть скривджена мною, а потім уже винна переді мною — і все одно вдячна. Все одно намагалася заступитися. Все одно просила за мене, навіть коли її власна старша сестра тиснула на неї так, що в мене самої свербіли руки втрутитися.
І ще дещо. Маннон — не просто мила дівчинка. Маннон — молодша принцеса цього проклятого племені. Якщо хтось тут і може стати моїм шансом, то це вона.
Мені потрібно з нею поговорити. Нагадати їй, що я витягла її з капкана. Що я дотягла її сюди. Що не здала і не кинула. Що я не ворог.
Аби тільки дістатися до неї. Аби мене взагалі хтось до неї підпустив!
Я дивлюся на двері так, ніби можу пропекти їх поглядом. Але там нікого, і це очікування гірше за все на світі.
Спочатку я сиджу й думаю. Мене саме собою затягує у спогади. У дитинство. Моя сім’я завжди була тихою, непримітною, не ідеальною. Не такою, про яку кажуть «відверто неблагополучна», але й далеко не заможною. Мама завжди була дуже доброю до мене й Мори. Мора… Вона мені рідна лише по батьковій лінії, тому не полукровка, як я. Сестра зараз на службі, працює без перепочинку. Вона старша за мене на 5 років. Їй вдалося пробитися в демонічну столицю Ноктхейм, потрапити в стражниці. Майже еліта. Батько жахливо пишався нею. Я теж пишалася, але й злилася, і сварилася з нею через те, що вона їде й кидає нас самих у цій глушині. Що в неї майже не буде можливості нас навідувати…
Я знову починаю ходити камерою. Надто швидко. Від стіни до стіни. Від дверей до вікна. Від вікна назад. Кімната стає маленькою, вузькою, задушливою, хоча повітря тут прохолодне й пахне деревиною, листям і чимось трав’яним. Я не знаю, скільки ще зможу так кружляти, перш ніж почну розмовляти сама з собою вголос і сміятися, як божевільна. Або плакати.
Якоїсь миті злість накриває так різко, що я навіть не встигаю її зупинити. Просто б’ю кулаком у стіну. Дерево глухо озивається. Біль спалахує в кісточках миттєво, різкий, майже протверезний.
— Прекрасно, — видихаю я крізь зуби, відсмикуючи руку. — Просто прекрасно.
Дивлюся на почервонілі пальці й майже хочу розсміятися.
Тоді, біля річки, коли нас намагалися схопити контрабандисти, все теж пахло безвихіддю. Але не так. Тоді поруч був Кіріган. Тоді небезпека була зовні, а не з усіх боків одразу. Тоді хтось знав, де я. Тоді, зрештою, за мною прийшов Грей.
А зараз навколо тільки чужий ліс, чужа магія, чужа тиша й відчуття, що мене просто вирізали зі світу й сховали туди, куди не веде жодна дорога.
Я піднімаю голову до вузького вікна, де за переплетенням гілок видно крихітний шматок нічного неба.
— Ну і що тепер, Розес? — тихо питаю я саму себе.
Питання хороше, але відповіді немає. І в цей момент за дверима нарешті лунають кроки. Я завмираю. Вони не квапливі, не важкі. Просто впевнені. Хтось підходить. Зупиняється біля самих дверей.
Серце тут же починає битися швидше. Я випрямляюся, не зводячи погляду з рун на дереві. Мить тиші. Потім тихо клацає замок.
І двері починають відчинятися.
