Раді Вас бачити!

Батько мовчить увесь шлях. Це насторожує сильніше, ніж будь-які крики. Якщо він горлає — значить, усе нормально, світ працює, як треба. Якщо притих — значить, справді, попелоїд.

Ми піднімаємося старими й неймовірно рипучими дерев’яними сходами. Подряпані стіни, тьмяні символи на дверях, запах тушкованої капусти — все як завжди. Тільки всередині в мене ніби випалена пустеля…

Вдома, тобто в нашій крихітній квартирці на третьому поверсі, пахне травами й сушеним хлібом. Мама підскакує, щойно ми ввалюємося в кімнату. Обличчя в неї біле, очі величезні. Вочевидь, чутки, що на подвір’ї чужі дракони, встигли долетіти швидше за нас. Ось за що я ненавиджу систему пліток нашого міста. Вони дізнаються щось про тебе раніше, ніж ти сам! Це хіба справедливо?

— Ельзо, ти… — мама обриває фразу, розглядаючи мене з ніг до голови. — Ти ціла? Він тебе не…

— Не з’їв, не підсмажив, не відкусив голову. Як бачиш, — відмахуюся. — Хоча всі дуже хотіли, щоб цим закінчилося.

Батько захлопує двері так, що зі стіни падає в’язка трав. Мама здригається.

— Сядь, — глухо каже батько.

— А якщо не хочу? — огризаюся з інерції. Сварки в нашій родині лунають частіше, ніж побажання доброго ранку чи на добраніч. Але тато дивиться так, що мені вперше за день хочеться не сперечатися, а справді сісти. Я опускаюся на табурет. Коліна трохи тремтять після польоту на драконі й розбору польотів, хоча я роблю вигляд, що просто вмощуюся зручніше.

Мама сідає навпроти, ховаючи тремтячі руки в складках спідниці. Батько ходить по кімнаті, як запертий звір, потім різко завмирає, впираючись долонями в стіл.

— Я сподівався, — видихає він, — що це взагалі не проявиться.

Мене ніби хтось клацає по нервах.

— Що, — повільно питаю, — не проявиться? Роги? Хвіст? Любов до елітних вершників? — звісно, все це — чергові жарти й сарказм. Ні слова серйозно, така в мене захисна реакція.

— Ельзо… — мама мружиться, як від мігрені.

— Що? — я вже майже гарчу. — Що зі мною не так, окрім того, що мене обрав дракон, який, між іншим, взагалі-то вже чийсь?

Зависає тиша. Десь за стіною хтось сміється, хтось лається — життя нашого старенького будинку з купою сусідів. А в нас у кімнаті повітря стає в’язким, як смола.

— З нею треба говорити прямо, — тихо каже мама батькові. — Зараз уже пізно щось ховати.

— А раніше було рано? — підриваюся я. — Скільки років ви збиралися робити вигляд, що все нормально?

Мама розплющує очі. Погляд вологий, винуватий.

— Твій дід, — тихо промовляє вона. — Мій батько. Він був вершником.

Перші пару секунд я просто кліпаю. Мозок просить відключки й нової спроби, щоб усвідомити почуте.

— Перепрошую, ким він був? — голос стає якийсь хрипкий.

— Вершником, — повторює мама. — Чистокровним. Із… — вона запинається, — однієї зі старих Академій вершників. Макової. Тоді їх ще, іноді, називали на честь квітів. У будь-якому разі… Її більше не існує. І твій дід потрапив у наше місто давно. До війни.

— Чудово, — кажу я. — Тобто все життя ви вчили мене, що вершники — пихаті ящеролюби, а мій найближчий родич по маминій лінії…

Батько різко обертається й перебиває мене:

— Ельзо.

— Що — «Ельзо»? — я злітаю руками. — Я маю право хоч трохи… обуритися, як вважаєш?

Мама втискає плечі.

— Ми… не вчили тебе ненавидіти вершників, — тихо каже вона.

— Ви говорили «не вершникувати» щоразу, коли я робила щось дурне, — нагадую. — Ви робили з них приклад того, як не треба. І весь цей час знали, що я наполовину… на чверть… щось там від них.

— Ти демонеса, — жорстко каже батько. — Крапка.

— О так, зараз це особливо переконливо прозвучало, враховуючи, що мене щойно прийняв і дозволив осідлати себе дракон, — усміхаюся. — Так, гаразд. Повернемося до діда. Він був вершником. І що? Де він? Чому ви ніколи про нього не говорили? В нас навіть немає його портрета…

Мама кусає губу.

— Він зник, — шепоче вона. — Під час перших хвиль війни. Його відкликали. Розумієш… Демони наступали на його рідний народ. І він не міг належати і тим, і іншим. Довелося робити вибір.

— А бабусі сказали чекати? — видихаю.

— Їй сказали, що вершник, пов’язаний із драконом, ніколи по-справжньому не належить тільки родині, — гірко посміхається мама. — Він належить небу. І війні. Але він обіцяв повернутися. Не повернувся…

Батько відводить погляд.

— Потім прийшли інші, — продовжує мама. — Ті, хто звинувачував його в… у пособництві демонам. Сказали, що він перейшов межу, коли одружився з демоніцею й лишився в нашому місті. Для багатьох це було зрадою. Його хотіли заарештувати, попри те, що він воював на боці вершників, а не демонів. Розумієш, Ельзо, це давня та дуже заплутана історія… — зітхає вона.

— Його заарештували свої ж? — шоковано видихаю.

— Ні. Хотіли, але… Зрештою він зник безвісти. Не дістався вершникам і не повернувся до нас. Просто зник. Відтоді ми нічого про нього не чули…

У мене в грудях щось неприємно смикається.

— То виходить… Ти наполовину вершниця? — питаю в мами.

Вона коротко киває. Потім обережно роззувається й знімає з ноги панчіху. Там, просто на кісточці, — драконяча луска. Луска вершниці. Я ніколи раніше не бачила — мама завжди так добре ховала цю частину себе…

— Це з’явилося, коли мені було шістнадцять. Іноді боліло, коли дракони пролітали над містом. Тоді вони ще тут літали. Але в мене ніколи не було зв’язку з кимось із них. І через війну в нас були жахливі стосунки з вершниками. Тому… Я б ніколи не змогла потрапити в їхні міста й академії, навіть якби захотіла. Тоді були зовсім інші часи… — мама знову тяжко зітхає.

— А потім народилася я, — тихо кажу. — Ще одна напівкровка. Рідкість для нашого світу…

— Так, — киває мама. — І з першого дня ми з твоїм батьком вирішили: ти житимеш як демонеса. Без… без усього цього. Без зайвих ризиків. Ми боялися, що луска проявиться, і ти почнеш ставити запитання, але її все не було, і… Ми вирішили, що так краще для всіх.

Батько тре обличчя долонями, наче намагається стерти з нього роки.

— Ми навіть переїхали ближче до Академії, — глухо каже він. — Думали: якщо тримати тебе подалі від драконів, усе минеться. Кров — не вирок. Буває, що вона… гасне.

— Гасне, — повторюю. — А якщо ні? План «робити вигляд, що проблеми нема» спрацював чудово. Особливо сьогодні.

Мене трясе. Від злості, від сміху, від утоми — не знаю.

— Ви розуміли, що я можу… щось таке… — я хапаюся за волосся. — І все одно нічого не сказали, а просто відправили мене вчитися в Академію, яка, пробачте, вважається звалищем для демонічного мотлоху після війни, сподіваючись, що я ніколи не дізнаюся?!

— Ми сподівалися, що світ забуде про нас, — різко відповідає батько. — Що ти проживеш звичайне, хай і неідеальне, але спокійне життя, як твоя мати. Без драконів. Без цих… елітних виродків, які дивляться на нас, як на бруд під чоботом.

Я згадую сірі очі Грея Асаріона. Згадую, як у нього на шиї ворухнулася червона луска, коли він дивився на Реда. І те, як він дивився на мене, як на порожнє місце. У животі знову з’являється та сама прірва. А десь глибше — жар.

— Не вийшло, — тихо, майже гірко кажу.

Мама закриває обличчя руками.

— Ель, ми справді… ми справді намагалися, — шепоче вона. — Ми молилися всім, кому тільки можна, щоб жоден дракон ніколи не наблизився до академії. А сьогодні…

— Сьогодні він прилетів, — закінчую я. — Червоний. Дикий. Викрадений. І обрав мене.

На слові «обрав» усередині відгукується щось дивне, гаряче. Ніби десь далеко-далеко хтось поворухнув величезним крилом. Я здригаюся, машинально тру кісточку — шкіра там наче свербить зсередини. Батько помічає цей рух. Погляд стає гострим.

— Що з ногою?

— Нічого, — автоматично огризаюся. — Просто я сьогодні падала з дракона в мокру траву, пам’ятаєш?

Він хмуриться, але не тисне. Я вдячна за це… рівно на пів подиху. Потім злість повертається.

— Отже, — підсумовую. — Мій дід був вершником. Мама — наполовину. Я… чорт зна що. Ви все це знали. І вирішили нічого мені не казати. А тепер приходять вершники по свого червоного, і раптом з’ясовується, що він до мене причепився.

— Це небезпечно, — жорстко каже батько. — Для тебе, нас і всієї Академії. Якщо Академія Бронзових Драконів офіційно визнає, що демонічна студентка пов’язана з їхнім драконом…

— Вони не визнають, — гірко усміхаюся. — Асаріон уже сказав, що це «помилка». Вони її «виправлять». Дуже мило.

Мама блідне ще дужче.

— Вони можуть… забрати тебе, — шепоче вона. — Не як студентку. Як… об’єкт дослідження. Аномалію…

— Або просто позбутися, — похмуро додає батько. — Щоб не псувати статистику.

Я проводжу язиком по пересохлих губах.

— Клас, — тихо кажу. — Тобто варіант «жити спокійно» вже точно накрився, так?

Ніхто не відповідає. Це й так ясно. Сьогодні мою унікальність запам’ятали всі: і демони мого міста, і делегація вершників. І нікому це не сподобалося.

Ми з родиною якийсь час просто сидимо. Годинник на стіні ліниво цокає. За вікном кричать ворони. Усередині в мене все клекотить. Я згадую, як це було, коли ми летіли. Як вітер рвав волосся. Як тремтів підо мною Ред — не від страху, а від сили. Як мене розривало зсередини від жаху і… щастя. Настільки дикого й великого, що хотілося заверещати, розсміятися й розплакатися одночасно. І ще те відчуття, коли він дивився на мене. Не як на здобич. Не як на помилку. А ніби… знайшов.

— Я не готова його віддати, — виривається в мене.

Батьки одночасно підіймають голови.

— Ельзо, — шепоче мама. — Не говори так.

— А як мені говорити? — я підіймаюся, не в змозі сидіти на місці. Ходжу кімнатою, як звір по клітці. — Всі ж чули відьму! Між нами є зв’язок. І я навіть просто зараз його відчуваю!

— Він уже обраний, — глухо нагадує батько. — Його вершник — Асаріон. Їхній союз зберіг йому життя на повоєнній місії. Це не гра, Ельзо.

— Я не граю, — шиплю. — Я просто… не можу.

Слова застрягають у горлі. Як пояснити, що всередині зараз порожньо й пече одночасно? Що, коли зв’язок смикнуло й притлумило, я на секунду подумала, що вмираю? Що весь світ став тихішим, ніби хтось задушив звуки подушкою?

— Коли він пішов від мене, — видушую, — було відчуття… ніби в мене з грудей щось вирвали й кинули в багнюку. Я його навіть як слід не знаю! Але… — я затискаю пальцями перенісся. — Я не можу просто зробити вигляд, що нічого не було.

— Ти прив’язалася, — м’яко каже мама. — Це мине.

— Це не закоханість у драконячу пику! — зриваюся. — Це як… якби в мене виросла ще одна рука, а потім її відразу відрубали.

Батько дивиться довго. Надто довго.

— І що ти збираєшся робити? — нарешті запитує він.

Питання врізається сильніше, ніж будь-який крик. Що я збираюся робити? Зовсім скоро вони підуть. На світанку. Асаріон уже сказав. Бронзова Академія забере свого червоного й дуже постарається забути, що десь у захолустій дірі існує демонічна напівкровка з неправильним зв’язком… Якщо я залишуся тут і буду «не висовуватися», то, можливо, все буде «спокійно». Можливо. Для всіх. Окрім мене. І, можливо, окрім Реда.

— Не знаю, — чесно відповідаю. — Поки не знаю...

Але це брехня. Маленька, боягузлива. Десь глибоко я вже бачу істину. Мама встає, підходить, намагається обійняти мене. Я дозволяю, але стою дерев’яна.

— Будь ласка, — шепоче вона мені у волосся. — Не роби нічого… по-демонськи дурного.

— Обіцяти не можу, — чесно кажу. — Я ж усе-таки Розес. Ми, здається, всією родиною спеціалізуємося на дурницях.

Батько тяжко зітхає.

— Відбій ніхто не скасовував, — кидає він. — Спробуй поспати.

— Ага, — бурчу. Але все одно йду до своєї кімнати.

Двері зачиняються. Я опускаюся на ліжко, втупившись у стелю. Пальці самі тягнуться до щиколотки. Шкіра там гаряча, свербить. Ніби під нею щось росте. Невже… Те саме, що й у мами? На тому ж місці. Я торкаюся там шкіри — вона загрубіла й стала схожа на скоринку рани. Ніби там формується щось нове… Нова шкіра — нова я.

— О Ліліт, ви серйозно? — шепочу сама собі.

Відповіді, звісно, немає. Лише далеке відлуння — не думка, не слово, а розмите, тепле відчуття, що десь далеко, за стінами міста, під видовищем чужих драконів, один червоний звір теж не спить. І чим довше я лежу в темряві, тим ясніше розумію: якщо я дозволю їм просто відлетіти — я ніколи собі цього не пробачу.