Раді Вас бачити!

За годину я вже в тренувальній формі: сорочка, улюблена коричнева куртка (та сама, яку я таскаю, як талісман упертості), щільні штани й чоботи. Усе місцеве, без зайвого шику, але до Пеплогриза зручне.

Дорога до поля для зльоту й приземлення йде вздовж кам’яних загонів. У них пахне теплою соломою, димом і звіриною силою — такою, від якої в людей зазвичай розправляються плечі й різко з’являється повага до правил безпеки. Саме поле — це пустир: величезний ґрунтовий майданчик поруч з академією, голий, рівний, як аркуш паперу. Сьогодні тут сухо, на щастя. Жодного бруду, жодної сльоти. Знаючи мою везучість, якби тут нещодавно пройшов дощ, я б точно десь провалилася в болото.

Грей уже чекає. Поряд із ним, гордо склавши крила, стоїть Ред. Його луска ловить світло, як розжарений метал. Очі напівприкриті, та я відчуваю, наскільки він уважний до оточення, до кожної деталі. І особливо — до мене. І від цього мені чомусь спокійніше, ніж мало б бути.

Грей дивиться на мене. На мить у його обличчі проскакує щось зайве. Спалах сьогоднішнього ранку, моєї примірки, його червоних вух. Він одразу робить вигляд, що нічого такого не було, і стає звично рівним, холодним, ідеально зібраним. Як людина, яка вміє випалювати незручність поглядом.

— Розес, — каже він майже суворо. — Запізнилася на дві хвилини.

— Ти рахував? — уточнюю я. — Як мило. Майже турбота. — спеціально обираю це слово, щоб сильніше вщипнути його.

— Це не турбота. Це дисципліна, — відрізає він.

Я вже відкриваю рот, щоб додати ще щось гарне й шкідливе, але Грей продовжує говорити, і робить це швидко, діловито, ніби в нього є план і він боїться, що я його зіпсую просто своїм існуванням:

— За протоколом за тренуванням сьогодні мала спостерігати Лань Сао. Вона зафіксувала б реакцію дракона, твою стійкість, якість контакту, і передала б звіт директорці.

Я озираюся на порожнє поле, на суху дорогу, на відсутність лавандового запаху, синього волосся й виразних вузьких очей.

— І де наша улюблена «папка з ніжками»?

— У Лань і директорки термінова зустріч поза академією, — відповідає він. — Їх немає. Тому займаємося удвох. Я здам звіт пізніше.

У його голосі немає ані краплі задоволення від того, що ми лишаємось наодинці. Але в мене є підозра: саме це й робить ситуацію… небезпечною.

Грей підходить ближче до Реда й кладе долоню йому на шию. Жест упевнений, звичний. Ред не смикається, не напружується. Просто приймає. Я бачу це й ловлю себе на дуже дратівливій думці: вони виглядають як «правильно». Як пара, яку академія б схвалила. І мені це чомусь не подобається.

— Слухай уважно, — каже Грей, і це звучить майже як погроза. — У драконів кілька рівнів спілкування з вершником. Коли зв’язок щільний, їм не потрібні слова. Вони зчитують імпульс, намір, людську мову, інколи навіть емоцію. Чим сильніший зв’язок — тим менше ти командуєш і тим більше… домовляєшся.

— Тобто мені треба не командувати, а вести переговори? З драконом? Чудово. Де тут стіл для мирного саміту? — уточнюю я.

— Не жартуй, — його погляд крижаний. — До щільного зв’язку ти ще не доросла. Тому вершники починають із давньої драконячої мови команд. Це їхній базовий навик. Простий. Чіткий. Без твоїх коментарів.

— Тобто «без коментарів» — це твій особистий культ, так? — зітхаю я.

Грей робить вигляд, що не чує, і рівно, без зайвої лекції, видає мені короткий набір, ніби кидає зброю людині, яка ще не знає, з якого кінця тримати.

— Запам’ятовуй. Крух'сар — зупинись. Зхаар'сір — завмри. Шарг'аір — вклонись. Феррас'ши — піднімися в повітря. Нір'ктол — опустися на землю. Грах'тал — уперед. Тхарг'есс — розвернись. І… Кха́рол — молодець. Останнє знадобиться частіше, ніж ти думаєш.

— «Молодець» мені теж хтось скаже? — уточнюю я.

— Якщо не впадеш із дракона в польоті, — спокійно відповідає Грей.

Це в нього, мабуть, і є підтримка. Досі згадую, як цей гад, вважай, що скинув мене з дракона, коли ми добиралися до академії! Від цих спогадів кров одразу закипає, і руки сверблять зустрітися з його щелепою. Але я себе заспокоюю. Він не знав. Він і справді не знав про брак моїх крил. Тож гаразд. Уже все одно.

Грей повертається до Реда, стає поряд, трохи під кутом — так, щоб дракон бачив його й чув. І промовляє:

— Зхаар'сір.

Ред завмирає остаточно. Не «перестає рухатися», а буквально фіксує себе в просторі, як статуя, тільки жива й страшна. Грей киває — ніби підтверджує власні слова — і додає:

— Шарг'аір.

Ред повільно схиляє голову. Велично. Надто красиво для команди «вклонись». Мені хочеться сказати, що це нечесно: дракони ввічливіші за більшість студентів тут.

Грей дивиться на мене.

— Твоя черга. Скажи йому «завмри».

Я роблю крок ближче. Серце б’ється рівно, але всередині все одно тягне тонкою ниткою — тією самою, неправильною, що з’явилася між мною й Редом. Я дивлюся дракону в очі, ловлю його погляд і збираюся вимовити команду… та в цю мить він уже завмирає, наче я віддала наказ.

Я моргаю.

— Я ще не сказала.

Грей теж завмирає, тільки не так красиво, як Ред. По його обличчю проходить ледь помітна тінь роздратування, а під нею — майже неприховане здивування.

— Скажи, — повторює він тихіше. — Уголос.

— Зхаар'сір, — вимовляю я.

Ред не змінюється. Бо він уже в цьому стані. Але я відчуваю — відчуваю шкірою — що він «відповідає» мені. Не словом. Чимось глибшим.

Грей насуплюється, ніби всесвіт щойно порушив власні непорушні закони.

— Тепер «вклонись».

Я відкриваю рот — і знову не встигаю. Ред плавно схиляє голову, майже ліниво, ніби демонстративно показує: можна без твоїх команд, людино.

— Шарг'аір, — кажу я вже постфактум, чисто щоб не вибісити Грея остаточно.

Грей мовчить секунду довше за норму. Потім сухо видихає:

— Це… ненормально.

— Дякую, — кажу я. — Я стараюся.

Він кидає на мене погляд «не грай зі мною», але в цьому погляді є не лише контроль. Є питання. І це чомусь небезпечніше.

— Переходимо до наступного етапу, — каже Грей, повертаючи собі звичний тон. — Політ. Коротке коло. Без героїзму. Без спроб довести світові, що ти безсмертна. Мене не буде поряд, щоб підстрахувати, і якщо ти раптом зірвешся…

— Я нічого світові не доводжу, — перебиваю. — Я просто в поганих стосунках зі смертю. Вона мене надто часто шукає, — знизую плечима.

Грей підходить до Реда ближче й на секунду затримує долоню на лусці. Потім дивиться на мене прямо й суворо.

— Сідла не буде.

— Бо ти хочеш, щоб я впала? — уточнюю я.

— Бо всі вершники вміють літати без сідла. Ти — напіввершниця, подобається мені це чи ні, але це в тебе в крові. Ми майже завжди починаємо без сідла. Так задумано природою, розумієш?

Я хмикаю, але нічого не відповідаю. Підходжу до Реда. Він підіймає голову трохи вище, і в мене всередині щось здригається, але це не страх, а передчуття. Наче мені нарешті повернули частину мого життя: ту, де є висота, вітер і сенс. Ту, якої в мене не було до зустрічі з цим гордим червоним звіром.

— Сідаєш отак, — каже Грей і стає збоку від мене, ближче, ніж мені комфортно. Показує, демонструє. — Рука сюди. Нога сюди. Тримайся за гребені. Не за луску.

— А ти не міг би пояснити здалеку? — уїдливо кажу я. — Наприклад, з іншого континенту.

— Якщо ти зітреш долоню, я слухатиму твої скарги тиждень, — сухо відповідає він. — Це надто висока ціна.

І перш ніж я встигаю видати нову репліку, він бере мене за талію й допомагає піднятися. Це відбувається швидко. Практично. По-військовому. І все одно моє тіло встигає помітити надто багато: силу його рук, тепло крізь тканину, те, як він на мить затримує хватку, щоб я не зісковзнула, і як у нього напружуються м’язи, стискається щелепа.

Я опиняюся на спині Реда. Без сідла, надто високо над землею. Під долонями — гребені, теплі, потужні. Дракон дихає. Живе. І я відчуваю цей ритм, ніби він стукає просто в мої кістки.

— Ти вже робила це, Ельзо. Тільки, іменем Лів прошу: не зірвися. А тепер: Феррас'ши — за моєю командою, — каже Грей знизу. — Не раніше.

Я киваю, хоча всередині мене вже звучить: «злітай». І, здається, Ред це чує. Він напружується.

— Розес, — голос Грея стає небезпечно спокійним. — Зараз. Команда. Уголос.

Я втягую повітря.

— Феррас'ши.

Ред злітає.