Спочатку:
На сторінку книги
Коридори Академії Бронзових Драконів пахнуть вологим базальтом, залізом і чимось на кшталт гірких трав — як у лазареті, де не лікують, а, радше, мучать. Грей іде попереду, і я ловлю себе на тому, що тримаюся на відстані рівно в один його крок.
У вухах і досі звучить перешіптування натовпу:
Демон. Демон. Демон.
Вже не фізично — просто в пам’яті й уяві.
Я змушую плечі бути прямими. Це мій єдиний обладунок. Реда зараз немає поруч — він десь зовні, у загоні, у своєму рідному домі, де мені немає місця. І від усвідомлення цього всередині стає порожньо. Надто порожньо.
— Не відставай, — кидає Грей, не обертаючись.
— Я б відстала, якби знала, куди йти, — бурмочу я собі під ніс.
Він чує. Він завжди чує, але мовчить, щоб приховати, як насправді лютує.
Ми звертаємо ще раз, підіймаємося сходами. Кам’яні сходинки стерті так, ніби ними сотні років марширували армії. На верхньому прольоті — двері. Темні, масивні, з бронзовим гербом: драконяча голова в профіль і геометричні лінії довкола, мов клітка.
Грей стукає один раз.
— Увійдіть, — відповідає жіночий голос. Він рівний і холодний, наче повний місяць.
Грей відчиняє двері й запускає мене вперед, як… як доказ. Дуже романтично, звісно. Кабінет директорки величезний, але не показушний. Ні оксамиту, ні золота, ні «дивіться, скільки в мене влади». Тут влада не висить на стінах — вона сидить за столом.
Темний камінь, високі вузькі вікна, на стінах — карти, схеми повітряних маршрутів, таблиці змін драконячих караулів. На одній із полиць — бронзові фігурки драконів, розставлені ідеально симетрично. На іншій — книги. Товсті, справжні, не розсипаються від одного погляду, як наші. О Ліліт, це справжній щільний папір, який не розповзеться під пальцями! Сто років такого не бачила.
Табличка на столі недвозначно натякає, що директорку звати Ірен Валькорн. Їй трохи за тридцять, і це видно не за зморшками — їх майже немає, — а за тим, як вона тримає себе. Ніби її хребет зроблений не з кістки, а з дисципліни, досвіду й принципів. Темне волосся зібране просто, без кокетства. Обличчя гарне, але не м’яке. Чомусь мені одразу здається, що вона колишня військова. Директорка підводить погляд, і в мене миттєво виникає бажання на всяк випадок вибачитися за своє існування.
Ірен дивиться спочатку на Грея. Потім на мене. Потім знову на Грея.
— Лорде Асаріон, — каже вона. — Доповідайте.
Грей робить крок уперед. Він явно розповідає їй усю нашу з ним коротку, але насичену історію, і робить це так, щоб не перетворити її на лекцію для першокурсників. Я вичіплюю лише головні слова: операція, контрабандисти драконами, повернення Реда, аномалія зв’язку, демонічна студентка, тимчасово в Академії до з’ясування. Він навіть не намагається виправдовуватися — просто викладає факти, як зброю на стіл.
Ірен слухає, не перебиваючи. Лише пальці на підлокітнику крісла ледь постукують, і це натягує мені нерви ще сильніше. Коли Грей закінчує, в кабінеті повисає тиша така щільна, що нею можна зачиняти двері. Ірен знову дивиться на мене.
— Ім’я.
— Ельза Розес, — відповідаю. І додаю, бо язик у мене завжди працює швидше за інстинкт самозбереження: — Демонеса. На жаль.
Грей різко повертає голову — поглядом обіцяє мені швидкий і виховний кінець. Ірен на іронію навіть не моргає.
— Вік?
— Вогняну брагу вже продають.
Грей шумно видихає. Робить це так, ніби хоче, щоб повітря саме вибачилося за мене. Ірен трохи нахиляє голову.
— Ти зухвалиш не тому, що смілива. Тому що тобі страшно.
Це звучить не як звинувачення, а радше як констатація погоди. У мене всередині щось тремтить, але я не даю обличчю здригнутися.
— Ви маєте рацію, — кажу. — Мені страшно. Але я не вмію бути милою під загрозою розправи. Погана комплектація.
Грей робить мікрорух, ніби збирається загрозливо мені прошипіти: «ще слово». Ірен опускає погляд на папери, що лежать перед нею, хоча я майже певна: там нічого такого немає. Вона просто дає мить. Навіть не мені, а собі.
— Протокол після війни залишається чинним, — каже директорка нарешті. — Демонів і напівкровок із демонічною кров’ю не зараховують до Академій вершників. Особливо зараз, коли будь-яка іскра — привід для пожежі.
Я відчуваю, як мені стає холодніше. Це знайомий холод: «у нас є правила, в яких для тебе немає рядка». Я вже не раз стикалася з таким за своє, хай і не надто довге, життя.
— Але, — додає Ірен спокійно, — у тебе вже є зв’язок із червоним драконом.
Це «але» звучить як маленька небезпечна надія.
— І це робить тебе не студенткою… — її погляд знову на мені, — а проблемою, яку не можна просто викинути на узбіччя. Бо те, що буде після цього, ляже на совість Академії.
Я кліпаю. Вона не сказала «монстр», не сказала «загроза». Сказала «проблема». І чомусь це… навіть гірше. Бо «монстра» принаймні можна ненавидіти. А «проблему» лише вирішують.
Ірен складає руки в замок.
— Ти не будеш зарахована. Не зараз. Не за такого фону. Але й вигнати тебе я не можу, бо твій зв’язок із драконом — очевидний факт. Ти тимчасово залишаєшся в Академії на… — вона робить коротку паузу, — пташиних правах.
Я хмикаю, не втримавшись:
— Чудово. Я завжди мріяла бути птахом.
І значно тихіше додаю, не подумавши:
— Особливо без нормальних крил.
Грей різко напружується. Я відчуваю це шкірою, хоча він стоїть на відстані. Ірен дивиться на мене так, ніби я щойно спробувала пожартувати на похороні.
— Повтори.
— Нічого, — швидко кажу. — Нести нісенітницю — це моя мимовільна реакція організму на стрес. Вибачте.
Ірен не реагує. Але її погляд затримується за моїм плечем, там, де могли б виднітися крила, якби я зараз їх розправила. Вона дивиться на частку секунди довше, ніж зазвичай, ніби намагається побачити те, що сховане під чарами й зухвалістю.
— Тепер поговоримо про умови твого перебування тут, — каже директорка. — Ти не залишаєш відведені тобі зони без супроводу. Ти не наближаєшся до інших драконів. Ти не з’являєшся на тренувальних майданчиках. Ти не провокуєш студентів. І ти не даєш натовпу приводу влаштувати на тебе полювання.
— Тобто… мені просто не існувати? — уточнюю.
— Ти існуєш, — холодно відповідає Ірен. — Але тихо.
Це настільки чесно, що мені навіть не хочеться їдко відповідати. Майже.
— А якщо хтось вирішить нагадати мені, що демонів «прийнято палити на вогнищах»? — питаю. — Я теж маю «тихо» це переживати?
Ірен дивиться на мене рівно.
— Ти маєш вижити тут під час розгляду твоєї проблеми. І не дати студентам причини перетворити це все на скандал і, тим більше, війну.
«Вижити». Слово звучить так, ніби вона говорить його не вперше.
Двері кабінету відчиняються без стуку — але так акуратно, що це зовсім не виглядає порушенням порядку. Заходить молода дівчина. У неї східні риси, тонкі, ніжні, спокійні. Сукня академічного стилю в чорно-червоних відтінках сидить на ній ідеально — ніби її кроїли прямо по тілу. Синє волосся — густе, холодного відтінку, як небо над океаном. І усмішка — м’яка, але зібрана. А в руках — папка з документами.
— Директорко Валькорн, — каже вона, і голос у неї ввічливий до дзвону. — У мене протоколи щодо прибуття делегації та первинні папери по… аномалії.
Вона підводить погляд — на мене. І усміхається трохи ширше. Так, ніби знає про мене більше, ніж я сама.
І в цю мить мене саму ніби охоплює якесь дивне синє полум’я.
