Раді Вас бачити!

Джесс мовчить якийсь час, ніби й справді розкладає мої слова на відсотки ймовірності. А потім несподівано дзвінко і хрипко сміється.

— Що? О Джессаліно. Ні. Ні, я не трикровка, Ельзо. Трикровок не існує, це бабусині казки, — на її обличчі з’являється нова усмішка. Джесс запиває її з фляги, все ще хихикаючи.

— Гаразд… — бурмочу я.

Невже після чарівного древа, неможливого подвійного зв’язку з драконом і таємного народу червоних ельфів моя версія справді здається такою вже надто безглуздою?

— Але якщо не трикровка… То хто?

Джесс хмикає і ліниво перекочує флягу між долонями.

— Я нащадок проклятого народу, якого більше немає на світі. Цього тобі поки достатньо.

Я відчуваю, як усередині все одразу напружується.

— Більше немає… у сенсі вимер?

— У сенсі випалили, добили, розтягли на легенди й страшилки. Яке з формулювань тобі ближче?

Говорить вона це все так само спокійно, але мені чомусь стає не по собі. Не через самі слова навіть, а через те, як буденно вони в неї звучать. Як давно пережований біль, який справді міг бути правдою.

— І Клео тебе врятувала, — кажу я тихо. — Тому ти їй служиш?

Джесс підіймає брову.

— Маннон уже встигла розтріпати тобі шматочки моєї біографії?

— Ну… Можна й так сказати.

— Це дуже в її дусі.

Я не реагую.

— Це правда? Про порятунок?

Джесс на секунду прикриває очі. Потім киває.

— Правда.

— Тебе справді хотіли спалити в лісі?

Цього разу пауза тягнеться довше. Я вже думаю, що вона не відповість, але Джесс раптом усміхається, тільки без веселощів.

— Люди й не на таке здатні, коли бачать щось надто неправильне.

— Чому ти неправильна?

— А чому ти неправильна, Ельзо? — її зустрічне запитання настільки ставить мене в глухий кут, що я завмираю і не знаю, що відповісти.

Джесс же робить ще ковток, потім раптом промовляє тихіше:

— Серед моїх, коли вони ще були живі, було просте правило. Якщо хтось врятував тобі життя, ти стаєш його людиною. До кінця.

— І ти стала людиною Клео? — кажу я.

— Я стала її, — спокійно веде далі Джесс. — Но не тільки через правило. А тому що тоді мені більше нікуди було йти. Тому що вона витягла мене з дуже неприємного кінця моєї дуже неприємної історії. І тому що в той момент ніхто інший не став би возитися з тим, що від мене залишилося.

Мене пробирає несподіваним холодком. Після історії про дитинство Грея це вже другий удар за сьогодні. Не можу сказати, що мені шкода дівчину, яка ще недавно намагалася випити моєї крові і кошмарила мене. Але ще я не можу сказати, що мені абсолютно байдуже на ці слова.

— І тому ти шпигуєш для неї, брешеш для неї і живеш у мене в кімнаті?

Вона трохи всміхається.

— І тому я вб’ю за Клео, помру за Клео, збрешу за Клео і вкраду за Клео. Якщо знадобиться, ще й спалю. Хоча це, будьмо чесні, вже радше за натхненням.

Я дивлюся на неї і вперше за весь цей час розумію по-справжньому: вона не вдає і не грає в темну відданість. Вона справді має це на увазі. Для неї Клео не просто королева, вождиня, не просто рятівниця. Це щось глибше. Майже як борг, що вріс у кістки.

І від цього Джесс чомусь стає не менш небезпечною, а просто… зрозумілішою для мене. Трошки.

Я сідаю рівніше.

— А що з твоїм народом сталося насправді?

— Ельзо.

— Ні, серйозно. Якщо тебе хотіли спалити, якщо вас “більше немає”, якщо ти…

— Не лізь туди, — різко каже Джесс.

Вона відвертається до вікна, робить ще ковток і кілька секунд мовчить. Потім, не дивлячись на мене, промовляє:

— Є історії, які краще розповідати тверезою. Інакше можна випадково сказати більше, ніж збиралася. А ще… є історії, які краще взагалі нікому ніколи не розповідати, демонесо.

От тепер я майже впевнена, що вона ось-ось вибовкає. Хоч щось. Якусь головну, справжню істину про себе. Не ту, яку згодовує світу, а ту, через яку її колись хотіли спалити в лісі. Джесс не твереза, вона вже сказала чимало, і я відчуваю, як близька до моменту істини. Я вже відкриваю рота, щоб натиснути ще трохи, коли рух за вікном збиває мене з думки.

Щось миготить унизу, між чорними деревами біля підніжжя Академії.

Я одразу встаю.

— Що там? — ліниво питає Джесс, але я вже не відповідаю.

Підходжу до вікна і вдивляюся в ніч. Із лісу хтось виходить. Це жіноча постать. Вона рухається швидко, майже безшумно, явно намагаючись нікому не потрапити на очі. Місячне світло ковзає по світлій тканині, і я спочатку не впізнаю її, не розумію, хто це. А потім раптом зненацька розумію, і в мене від цього перехоплює подих.

— Це… — видихаю я.

Джесс за спиною трохи ворушиться, але я вже не чую її, бо моя увага не тут.

Із лісу, просто від темної лінії дерев, до Академії йде Лань Сао. Не в строгій сукні помічниці директриси. Не в акуратній формі. І навіть не в чомусь, що можна було б назвати хоч скільки-небудь пристойним одягом для нічних прогулянок після комендантської години.

На ній тільки легкий шовковий східний халат, вільно запахнутий на тілі, і виглядає це настільки дико, недоречно і дивно в цьому контексті, що в мене на секунду просто відмовляє здатність нормально думати.

Лань Сао? Вночі, після комендантської години? Крадеться з лісу сама, у халаті?

І от тут я розумію, що сьогоднішній вечір, здається, ще не закінчив мене дивувати.