Раді Вас бачити!

Він мовчить. Я роблю кілька вдихів і видихів, і все-таки продовжую:

— Я розумію, чому тобі так складно поруч зі мною.

Грей повертає голову. Погляд у нього важкий.

— Розуміти і знати — не одне й те саме.

— Нехай так. Але це все одно краще, ніж нічого.

Він дивиться на мене надто довго. І в цій паузі знову відбувається щось дивне, уже не вперше: він явно хоче відрізати, закритися, піти у свою крижану фортецю, але не робить цього одразу.

— Я настільки звик ненавидіти демонів, — промовляє він нарешті тихо, — що перебудуватися... не так просто.

Від цих слів у мене всередині все трохи провалюється. Я розумію, що він має на увазі, і він має на це повне право, але все одно неприємно.

Я не рухаюся.

— Я помітила, — кажу тихо.

— Помітила. Думаю, не один раз.

— Так.

Він коротко киває, ніби підтверджуючи щось сам собі.

— Коли я дивлюся на тебе, я все ще надто часто бачу не тебе, а... — він обриває фразу, явно невдоволений, що ми взагалі розмовляємо про це. — Надто багато.

Я опускаю погляд на землю. Потім знову піднімаю його.

— Але іноді все-таки мене?

Грей мовчить. Мені починає здаватися, що він уже точно нічого не відповість, але він раптом каже:

— Іноді — так.

Вітер ворушить його волосся. Ред за нашими спинами ліниво переступає з лапи на лапу, з цікавістю спостерігаючи за нашою розмовою. Іноді він схиляє голову трохи набік, як цуценя, що почуло нетиповий звук. Десь удалині чути голос із тренувального поля. Світ не завмирає, але між нами з Греєм якось тихо.

— І що ти бачиш? — питаю я, хоча вже майже шкодую про це.

Він дивиться просто на мене, поїдаючи очима.

— Доказ того, що демони — не пропащий народ.

Я застигаю, бо це майже смішно, але дуже в його стилі і… Майже мило?

— Нічого собі, — бурмочу я. — Це зараз був комплімент?

— Ти вважаєш, що лікар, кажучи, що ти здорова, робить тобі комплімент? — Грей вигинає брову.

Я закочую очі.

— Але ти не лікар.

Цього разу він усе-таки ледь помітно всміхається. Зовсім коротко, але я бачу. І, на жаль, мені цього достатньо, щоб серце повелося як зрадник, і більше жару підступило до щік. Я відводжу погляд першою. Бо, якщо не відведу, скажу або зроблю щось особливо дурне.

— Гаразд, — кажу я. — Значить, я не зовсім безнадійна.

— Бувають безнадійніші випадки. Хоча, мушу визнати, іноді ти особливо талановито мене дратуєш.

— О, тому ти хочеш скинути мене з хвоста дракона?

Я фиркаю. Грей підходить ближче. Не впритул, але ближче, ніж треба для звичайної розмови. Бере мене за лікоть і трохи розвертає до Реда.

— Дивися не на хвіст, — каже він. — На морду. На плечі. На крила. Якщо Реду щось не подобається, це видно заздалегідь.

Я піднімаю на нього погляд.

— І це допоможе мені не звернути шию, коли я буду з нього стрибати?

Грей кладе другу руку мені на плече, трохи погладжує. Від цього дотику я здригаюся, і щоки, здається, наповнюються пекельним жаром.

— Я цього не казав, — відповідає Грей, ігноруючи моє збентеження. — Але чим більше ти вивчиш свого дракона, чим більше почнеш передбачати його поведінку… Тим менше шансів, що ти з нього впадеш.

Моє серце завмирає. Грей щойно сказав мені “вивчиш свого дракона”. Ніби він усе-таки припустив, що Ред може бути… Моїм.