Спочатку:
На сторінку книги
Літати на драконі вдруге за кілька днів — це вже офіційно залежність. Першого разу мене просто викрали з життя. Зараз я сама влізла в це божевілля.
Ред рветься вгору майже прямою свічкою. У животі все провалюється, вітер хльостає по обличчю, драконяча спина під нами гаряча, як розпечений камінь. Довкола інші: коричневий, чорний, синій, сірий. Вони вишиковуються клином, наче гігантські хижі птахи, тільки в десятки разів страшніші. Внизу — темніюча земля, далі — смуга лісу, десь на обрії вже мерехтить сіро-синя смуга океану.
Я сиджу одразу за сідлом, вчепившись — до свого глибокого невдоволення — в Грея Асаріона. Точніше, в його спину.
— Рук не відірвати? — гарчить він, коли я вкотре втискаюся в нього, відчуваючи, як дракон бере різкий підйом.
Так, тіло в нього під шкіряними обладунками тверде. Надто. Як у людини, що все життя тренується, щоб красиво вбивати. М’язи під бронею рухаються, коли він зміщує центр тяжіння, і мене від цього дратує ще сильніше. Тільки дратує в якомусь іншому, приємнішому сенсі…
— Можу відірвати, — огризаюся. — Але тоді ти потім збиратимеш мене по шматочках по всьому узбережжю. Зручніше ж, коли я в одному екземплярі.
Я чую, як він зло видихає.
— Тримайся за дракона, а не за мене, демонесо.
— Вибач, ти вже надто схожий на живий пасок безпеки, — відповідаю. Але пальці все одно впиваються в його пояс і край сідла. Бо вітер буквально вибиває нас із повітря, а висота… Я дивлюся вниз, і в мене підкошуються всі сили, навіть роги, яких немає. Це вам не дрібний дах академії, з якого впади — і просто зламаєш пару кінцівок. Ні. Тут висота — справжній старий ворог.
Клин повертає. Чорний іде трохи правіше, синій трохи нижче. Сірий з двома наїзниками прикриває хвіст. Ми розрізаємо ранкове повітря, як леза. Сіре небо поступово світлішає. Грей трохи обертає голову.
— Ти ж демон, — вимовляє він надто спокійним тоном. — Чому просто не випустиш крила й не полетиш сама? Усім буде менше проблем.
Мене пробиває внутрішнім холодом сильніше, ніж вітром.
— Ні, — відповідаю одразу. Сухо. Без жартів.
— «Ні» — не аргумент, — холодно каже Асаріон. — Ти демонеса. Ваші крила пристосовані до польоту краще, ніж наші сідла. Випустиш — і відчепишся. І проблема вирішена.
— Я сказала: ні, — повторюю. — Мені й так нормально.
Нормально. Авжеж. Стиснутися в клубок між сідлом, драконом і чужою спиною привабливого засранця, бо десь глибоко всередині вже підіймається знайома паніка.
— Ти боїшся? — у голосі Грея з’являється легка, майже ліниво-зневажлива нотка. — Ваша раса стала ініціатором усіх повітряних боїв тієї війни, про яку ви так не любите згадувати. А ти боїшся польоту?
— Я не боюся польоту, — шиплю йому в спину. — Я боюся тупих пропозицій.
Ред ледь смикає крилами, ніби від мого тону по ньому проходить дрож. Я відчуваю його роздратування і, дивно, якесь глухе занепокоєння. Він теж відчуває мою затиснутість. Йому це не подобається.
— Дивись уперед, Розес, — кидає Грей. — Зараз буде… цікаво.
Він нахиляється трохи вперед, дає якийсь умовний знак, шепоче команду Реду незрозумілою мені мовою. Я ще встигаю подумати: «Ох, попелоїде…» — як світ провертається.
Ред різко йде вниз. Мені в обличчя б’є крижане повітря. Крик виривається сам собою, але тоне в реві вітру й драконячих крил. Ми пікіруємо, потім раптом, мов стріла, вистрілюємо вгору. Клин розсипається й збирається знову, дракони ловлять одне одного по висоті.
Я втискаюся в Грея так, що, здається, можу лишити на ньому вм’ятини.
— Ти робиш це спеціально! — кричу я.
— Тримайся рівніше, — відповідає він. Спокійно. Майже ліниво. Наче ми не над прірвою. Наче це прогулянка. Наче він не відчуває моєї паніки й не чує криків жаху.
Ред робить коло над океаном. Внизу вже чорно-синя безодня, спінена білими смугами — хвилі здаються тріщинами. Від самого виду шлунок згортається у вузол. Я відчуваю, як збивається дихання, німіють пальці.
— Ельзо, — каже Грей, і голос у нього стає сталевим. — Зараз. Випусти. Крила.
— Ні.
— Ти не розумієш, — він роздратовано мружиться, — так ти менше залежиш від Реда. Ти — демонеса. Не відмовляйся від того, що тобі дано природою.
«Якби ти знав, що мені “дано”», — хочеться зарепетувати. Замість цього я тільки сильніше вчепляюся.
І тоді він робить наступну гидоту. Ред різко закладає віраж. Клин ламається, дракони розходяться по дузі. Ми йдемо на бік, майже на крило, світ стає вертикальним. Я відчуваю, як мене зносить убік, долоня зривається з гребеня, черевик зісковзує.
— Ти…! — лише встигаю.
Наступний ривок — і ми буквально перевертаємося. На секунду небо й океан міняються місцями. У цю секунду мої пальці не витримують. Я зриваюся.
Повітря вибиває з легень крик. Холод впивається в обличчя, волосся б’є по щоках. Світ розпадається на шматки: сіре небо, червоний силует Реда нагорі, чорно-синя безодня внизу.
І тоді спрацьовує інстинкт. Біль — гострий, як удар ножем, — прорізає спину. Шкіра рветься, кістки під нею спалахують жаром, і магія виривається з мене. Я навіть не встигаю вхопити мить, просто відчуваю, як за спиною з хрустом і розпеченим вогнем розкривається ліве крило.
Одне.
Вітер б’є в перетинки. Лівий бік тіла смикає вгору, правий продовжує тягти вниз. Падіння перетворюється на незграбний, болісний кувирок.
Праве крило теж намагається вирватися. І виривається, але потворно й криво. Воно коротше, тонше, ніж має бути, перетинки йдуть нерівно, як після старих рваних шрамів. Кістка зміщена, суглоб не до кінця розкривається. Вітер за нього чіпляється, як за порване вітрило.
Мене закручує. Кожен рух повітря тільки посилює обертання. Жодної рівної тяги, жодного «впіймати потік» — тільки біль і безсилля. Правий бік тягне вниз, лівий відчайдушно намагається втримати, та не може. Ось так це виглядає збоку. «Бракована демонеса». Крила є, політ — ні.
Обличчя обпікає, очі сльозяться від вітру. Я бачу лише змазані смуги неба й води. У голові, під усім цим гуркотом, спливають уривки старих голосів:
«Та кого ми туди візьмемо? Вона ж не підніметься».
«Сховай крила, доню. Не провокуй запитань».
«Підеш на політ, Розес? Ах так, ти ж не можеш».
«Ми намагалися вилікувати її крило, але лікарі розводять руками».
«Не вершникуй, Ельзо. Ти й так уже…»
«Ще одна операція не допомогла. Вона дефективна».
Я не хочу помирати. Не зараз. Не так.
— РЕД! — кричу, сама не розуміючи, куди. В порожнечу. В повітря. Усередину нашого зв’язку, що тягнеться десь під ребрами. Жар. Знизу, згори — я вже не розумію.
У якийсь момент повітря навколо мене змінюється. Стає щільнішим, в’язким. І раптом темно-червона маса пролітає повз, трохи нижче. Ред пірнає під мене, як велетенська стріла. Його крило б’є повітря, створюючи тягу, що підхоплює мене знизу. Наступної секунди мене буквально жбурляє на знайому гарячу спину. Чиясь рука — жорстка, в рукавиці — вчіплюється в комір моєї куртки й смикає вгору.
Я знову на ньому. На Реді. Обличчям у луску, колінами вдавлюючись у його боки. Крила за спиною смикаються, скорчені, і кожен рух віддається болем.
— Ти з глузду з’їхала?! — Грей уперше за весь час кричить. Не байдуже, не холодно — а саме кричить. Голос дзвінко рве у вуха крізь вітер. — Якого демона ти не сказала…
— Що я, — видихаю, задихаючись, — бракована? Не справжня… демонеса? — Щелепи зводить, у горлі гірко. — Пробач, що не вручила тобі список дефектів при першій зустрічі!
Ред ричить. Низько, ображено. Я відчуваю, як його емоції б’ють у мене: тривога, злість, притягання. Ред сповільнюється, щоб я могла трохи заземлитися й не злетіти знову. Грей важко дихає. Зараз він не камінь. Зараз він живий, злий і… наляканий?
— Прокляття Лів. Ти сказала «ні», — крізь зуби вимовляє він. — Але я не думав, що…
— Що одне моє крило — декоративне? — усміхаюся, хоч губи тремтять. — Сюрприз. Єдина демонеса в окрузі, яка не літає. Вітаю, лорде Асаріон, вам дісталася напівкровка з несправною комплектацією.
У голосі ламається щось тонке. Я це чую. Сама. Світ уже більш-менш вирівнюється. Ми знову в строю, трохи нижче за інших, але в клині. Океан під нами далекий, не такий зубастий, як хвилину тому. Я вже менше тремчу.
— Це було не… — Грей обриває себе. — Я не збирався скидати тебе.
— Авжеж, — кидаю. — Просто захотів влаштувати зі мною екстремальний урок вищого пілотажу. Без попередження. Яка несподіванка, що щось пішло не так.
Він мовчить. Тільки пальці на повідцях біліють. Вітер тріпає моє волосся, біль у спині потроху переходить із гострого в тупий, але від цього не легше. Крила самі по собі починають втягуватися назад під шкіру, і це відчувається як зворотний опік. У всіх це виходить плавно, гармонійно, і тільки в мене — з болем, наче від ампутації. Я стискаю зуби, щоб не застогнати.
— Я можу летіти тільки так, — видихаю після паузи. — Через когось. На драконі. Хоч і вперше… — ковтаю, — своїми — ні. З дитинства. Ліве ще сяк-так тримає. Праве — ні. Веди щоденник, якщо тобі це так цікаво...
Він тихо, майже нечутно, видихає.
— Саме тому… — він не договорює, але я й так відчуваю. І поглядом, яким він скоса зиркав, коли я сказала, що не готова віддати Реда. І тим, як зараз Ред при кожному русі трохи зміщує крило, підлаштовуючись під мою вагу, ніби знає: якщо знову зірвуся — вдруге може не встигнути.
— Саме тому я не можу його відпустити, — закінчую за Грея. — На ньому я… нормальна. Не… обрізана. Розумієш, лорде Асаріон? Чи у вас, у бронзових вежах, не вчать співчуття до дефективних демонес?
— В Академії, — повільно каже він, — нас учать не падати з драконів.
— І, мабуть, учать не впускати напарників. Тож один урок ти сьогодні все-таки провалив, — не втримуюся.
На секунду мені здається, що він зараз розлютиться. Але Грей тільки випрямляється, повертаючи собі улюблену крижану поставу. А я знову хапаюся за нього — вже майже без сорому й роздратування: вони вивітрилися під час паніки — і тримаюся, розуміючи, що летіти довго, а падати небезпечно. Асаріон більше не коментує мою хватку, дозволяє.
— Тримайся міцніше, Розес, — каже вже звичним своїм тоном. — До Академії далеко. Я не збираюся ловити тебе вдруге.
— Розслабся, — бурчу. — Ред тебе з’їсть, якщо я знову зірвуся.
Ред тихо, задоволеним басом, ричить. Я відчуваю цей звук усім тілом. Ми летимо далі. Над океаном, над вітром, над моїм власним страхом, що все ще тремтить під шкірою. Підо мною — дракон, попереду — вершник, якого я майже ненавиджу. А всередині, там, де ще недавно було порожньо, з’являється дивне відчуття. Дуже неприємне й небезпечно тепле: якщо в мене і є шанс колись літати нормально — то зараз я на його спині. І, всупереч усьому, на це я ставлю більше, ніж на власні крила.
