Спочатку:
На сторінку книги
Темниця у червоних ельфів має не такий вигляд, як я зазвичай уявляла собі темниці.
Це не сира кам’яна кімната з ланцюгами, щурами й засохлою кров’ю. Приміщення вирізане просто всередині неприродно велетенського стовбура, і стіни тут не тиснуть грубою в’язницею, а навпаки, аж надто охайні для місця, де тримають бранців. Темне дерево гладеньке, ніби його не рубали, а вмовляли прийняти потрібну форму. Під стелею тягнуться тьмяні магічні стрічки, що дають рівне червонувате світло. Біля стіни стоїть вузька лавка. У протилежній — низькі двері з рунами, від яких віє тим самим неприємним відчуттям: не просто замкнено, а замкнено наглухо. Високо, майже під самою стелею, є вузьке вікно, але воно затягнуте переплетенням гілок так густо, що крізь нього видно тільки уривок ночі й клапоть темного листя.
Я сиджу на лавці, дивлячись у підлогу, і все ще не можу до кінця повірити, що це відбувається зі мною.
Ні, не так.
Я, звісно, можу. Моє життя здавна влаштоване так, що якщо стається щось особливо безглузде, принизливе й небезпечне водночас, воно майже напевно стається зі мною. Але навіть за моїми мірками сьогоднішній вечір примудрився перевершити сам себе. Ще зовсім недавно я була на балі в Академії Бронзових Драконів. Ще зовсім недавно намагалася не втонути у власних думках після танцю з Греєм. А тепер сиджу в брудній, подертій сукні, у магічних кайданах, у таємному таборі червоних ельфів, яких увесь світ вважає вимерлими, і чекаю, поки одна дуже красива, дуже небезпечна вождиня вирішить, убивати мене чи поки просто потримати під замком.
О, Ліліт, прекрасно. Просто прекрасно. Наче всі пеплогризи й пеплоїди світу звалили на мене своє прокляття.
Я повільно піднімаю руки й дивлюся на кайдани. Вони не печуть, не ріжуть шкіру, не завдають явного болю. Усе набагато гірше. Вони ніби лежать не на руках, а просто на моїй магії й моїй сутності, стискаючи її, заганяючи кудись глибоко під ребра, під кістки, під самі нутрощі. Я почуваюся не порожньою, а замкненою зсередини. Наче мене залишили з усім, що в мені є, і просто не дають до цього доторкнутися.
Я стискаю пальці. Розтискаю. Знову стискаю. Пробую намацати всередині себе знайому нитку, ту саму м’яку, теплу, небезпечну силу, яка завжди відгукується. Але нічого. Жодної іскри. Це не проблема моєї регресії в демонічній магії. Це чистий ефект кайданів.
Я заплющую очі і вкотре намагаюся дотягнутися до Реда. Тим іншим способом, який віднедавна став для мене майже таким самим природним, як дихання. Невидимою ниткою в моєму тілі.
Я пам’ятаю, як під час біди на річці викликала дракона телепатичним ривком. Як мені вдалося достукатися до нього, стривожити звіра й пригнати на допомогу.
Але зараз… Якось зовсім порожньо. Я нічого не відчуваю. Які б сигнали не посилала, як би не напружувалася. Нашого зв’язку з Редом ніби й не існує в межах червоноельфійського табору…
Мене ніби відрізали від нього цілком.
Я різко розплющую очі й підводжуся так швидко, що лавка тихо рипить.
— Ні, — шепочу я в порожню кімнату, ніби від моєї впертості щось зміниться. — Ні. Так не буває.
Але так, як з’ясовується, буває.
Або кайдани глушать зв’язок до нуля, або весь цей проклятий табір укритий чарами не тільки від світу, а й від будь-яких ниток, слідів, пошуків і покликів. Найімовірніше, і те, і те одразу. Вони ж не просто так пережили роки, поки весь світ був упевнений, що червоних ельфів майже не лишилося.
Слово «майже» звучить підло і незрозуміло. Але для нашого світу воно означає, що подібних величезних таємних поселень посеред лісу бути не може. Що зустріти навіть одного червоного ельфа — диво. Я чула, у короля відьом Бестфілка Аларіса є цінний раб-трофей — це хлопчисько, червоний ельф. Він хизується ним перед гостями час від часу. Ось що означає «майже вимерли»!
Я згадую вигляд цього лісового табору, цих ельфів, що пронизували мене поглядами й вели. Не менше п’ятдесяти. Але це точно не всі жителі. Отже, рахунок може йти на сотню-дві…
Вони не могли сховатися самими лише деревами й туманом. Тут усе просякнуте захистом, таємницею й параноєю. Будь-який магічний слід, мабуть, тоне в цих чарах ще раніше, ніж встигає народитися. Тепер я краще це відчуваю і бачу.
Я починаю ходити камерою, бо сидіти більше неможливо. У цьому замкненому колі кроків від дверей до стіни, від стіни до лавки, від лавки назад до дверей — усього кілька кроків, але якщо я зараз не рухатимуся, то просто зійду з розуму.
Поділ сукні чіпляється за ноги. Я дивлюся вниз і тихо фиркаю. Зелений, який ще ввечері мав святковий вигляд, тепер і справді більше схожий на шмаття. Поділ подертий, тканина в багнюці, у болотяних розводах, місцями жорстка від висохлої крові. Волосся, мабуть, теж у жахливому стані. Шкіра липка, ноги ниють, плечі досі пам’ятають її вагу.
Я зупиняюся на секунду, дивлячись на цю сукню, і ледь не сміюся. Ось і все, що лишилося від балу. Музика. Свічки. вогні. кружляння в залі. чужа долоня на моїй талії…
Я різко відводжу погляд, ніби власні думки можна спіймати й викинути у вікно. Не допомагає. Перед очима все одно спливає Грей.
Не той Грей, який, мабуть, уже помітив моє зникнення в Академії і зараз намагається щось зробити (я сподіваюся на це). І не той Грей, до якого я притискалася під час танцю, забувши свої принципи, як дурепа. А той, що був ще вдень. Холодний, зібраний, правильний до зубовного скреготу. Той, хто говорив про мій зв’язок із Редом так, ніби йдеться про зламаний артефакт, а не про щось живе. Про «феномен».
І я, звісно, тоді сказилася. Бо він говорив про нитку, яку я відчуваю кожною клітиною, як про задачу для звіту. Бо він грубо і прямо кинув мені все болісне в обличчя. Сухо кажучи «це необхідність».
О, Ліліт, як же мені тоді хотілося розбити йому носа!
І все ж…
Я знову йду до стіни, повертаю назад, проходжу повз лавку.
І все ж потім був бал. І потім усе стало ще гірше.
Бо якщо після тренування мені було просто боляче й ясно, то після танцю — боляче, ясно і зовсім незрозуміло водночас. Він тримав мене надто обережно для людини, якій я так сильно заважаю жити. Дивився надто довго. Говорив надто чесно в ті моменти, коли раніше тримався холодно. І цей його погляд… Ліліт, я б багато віддала, аби зараз не пам’ятати, як саме він на мене дивився…
Я зупиняюся посеред кімнати й закриваю обличчя долонями. Кайдани тихо дзенькають.
Пеплоїд мене забери, чому я взагалі зараз думаю про ЦЕ?! Наче в мене немає інших проблем, окрім клятого Грея Асаріона!
— У Пекло Грея Асаріона, — шепочу я. — У пекло. Я в полоні у червоних ельфів, навіщо мені взагалі про нього думати?!
Але це не зовсім чесно.
Зараз я думаю не про те, як сильно він мене бісить. Хоч і про це теж. Зараз я думаю про те, що понад усе на світі хотіла б його побачити. Хоч на секунду. Хоч із цим його неможливим обличчям, на якому все надто похмуро і сухо. Хоч із його звичним роздратуванням. Хоч із поглядом, від якого хочеться водночас сперечатися і підійти ближче.
Бо якби він з’явився, це означало б, що мене знайшли. Що весь цей ліс не такий уже й непробивний. Що я не зникла остаточно.
Але чи знайде він?
