Спочатку:
На сторінку книги
Ранок після Джессаліно не приносить мені ні прозріння, ні спокою, ні хоча б пристойної можливості виспатися. Я прокидаюся в тій самій кімнаті, де вчора металася по колу, як загнаний щур, тільки тепер замість чистої паніки в голові стоїть інша напасть — те саме видіння Джессаліно.
Ред створив зі мною другий зв’язок не просто так. Не тому, що зійшов з розуму і не тому, що я особлива сніжинка, заради якої дракон вирішив порушити всі закони природи. А тому, що колись він уже був пов’язаний з кимось із моєї крові… З моїм дідом. З людиною, яку я ніколи не бачила, яка все життя проходила в сімейних розмовах як зникла, майже напівзаборонена тінь, і яка, як з’ясовується, не просто “десь служила вершником”.
Він літав на Реді.
Я знову бачу це, варто лише заплющити очі: молодий Ред, гнучкіший, ще не такий важкий і зрілий, як зараз. Рудий чоловік у нього на спині. Обличчя, у якому дивним чином змішалися мамині риси і щось знайоме, до болю рідне. Луска на щоці. Вогонь. Війна. Демонічний полк унизу.
Від одного цього в мене всередині все перевертається.
А це ж і справді багато що пояснює… Чому Ред так потягнувся до мене з першого погляду. Чому не відпустив. Чому ця неможлива друга нитка взагалі з’явилася. Якщо в мені його старий, утрачений зв’язок озвався не як чужа кров, а як продовження чогось колись відібраного… тоді так. Тоді це звучить майже розумно.
Хоча, звісно, це все ще безумство. Просто тепер безумство з натяком на логіку.
Естьєн, поки вів мене назад до камери вже під самий світанок, сказав мало, але все-таки дещо пояснив. За його словами, Джессаліно часто відповідає на запитання не словами, а тим, що показує щось важливе для того, хто до нього торкається. Або не показує нічого взагалі. Або видає щось таке, після чого краще було б і не питати. Маннон відправила мене до древа саме тому, що воно могло підсвітити хоч якусь правду. А могло й не допомогти зовсім.
Мені допомогло. Надто. Тепер би ще зрозуміти, що з цим знанням робити…
Я сиджу на вузькій лаві, підтягнувши коліна, і дивлюся в стіну, поки думки ходять по колу. Якщо дід був пов’язаний із Редом, то що з ним сталося потім? Його ж офіційно вважають зниклим? Він же вже помер, так? І, що найвеселіше, знає хтось в Академії про цей старий зв’язок? Лань? Ірен? Грей? Чи я зараз єдина дурепа, яка випадково сунула руку в священне дерево і витягла звідти сімейну таємницю розміром із гору?
О Ліліт.
Варто мені подумати про Грея, як усередині знову неприємно стискається. Не через нього самого навіть, а через усе, що тягнеться за ним: Реда, цей проклятий другий зв’язок і порожнечу на його місці. Я все ще не відчуваю дракона. Ані краплі.
У двері стукають. Я піднімаю голову.
— Увійдіть, — кажу раніше, ніж встигаю подумати, наскільки кумедно це звучить із вуст полонянки.
Двері відчиняються. На порозі молода незнайома червона ельфійка в акуратній темній сукні низько опускає голову і промовляє:
— Вождиня чекає на вас.
Ну звісно. Хто б сумнівався, що зранку мене не відправлять на сніданок, а одразу на допит.
Я встаю, машинально пригладжую волосся і дивлюся на свої руки. Кайдани на місці. Темний метал із червонуватими прожилками холодно обхоплює зап’ястя, не даючи забути, хто тут хто.
— Який чудовий день, — бурмочу я. — Просто прекрасний для тортур і допитів.
Ельфійка не реагує. Видно, що їй вже сказали, що я розмовляю дивно. Як та, яку в дитинстві часто роняли...
Мене виводять із камери і ведуть нагору. Не до Маннон, не до Джессаліно, а туди, де все вже пахне не ліками і деревною смолою, а владою.
Зала Клео зустрічає мене тим самим: червонуватим світлом ламп, запахом лісу, сухих трав і чогось холодного. Все тут надто продумане, надто красиве і надто незатишне. Як і сама господиня.
Клеолінд стоїть біля столу, перебираючи якісь папери. Вона не дивиться на мене одразу. Тримає паузу так, ніби я — черговий пункт у її довгому списку незручних завдань на сьогодні, а не жива дівчина, яку вчора ще майже збиралися стратити.
Я мовчу. Із принципу.
Нарешті вона піднімає голову. Сьогодні Клео виглядає все так само небезпечно і бездоганно: темний корсет, довга спідниця, волосся важкою хвилею майже до підлоги, спокійне обличчя, на якому втома і влада давно знайшли спільну мову. У її очах усе ще немає тепла. Але й крижаної готовності вбити негайно, яка була в нашу першу зустріч, теж уже немає.
Це, мабуть, непогана новина. Напевно.
— Доброго ранку, Ельза Розес, — каже Клео так, ніби бажає доброго ранку отруйній змії в чоботі.
— Сумніваюся, що для нас обох він добрий, — відповідаю я.
— Ти швидко схоплюєш.
От і поговорили.
Вона відкладає папери, підходить ближче і зупиняється на такій відстані, де людина ще формально не вторгається у твій простір, але ти вже чудово розумієш: вторгнутися їй нічого не варто.
— Естьєн і Маннон встигли втомити мене ще до світанку, — промовляє Клео. — Один — своїм упертим обличчям, друга — тим, що вперше за довгий час вирішила наполягти на чомусь уголос. Це, в якомусь сенсі, твоя заслуга.
Я не знаю, комплімент це чи погроза. Радше, обидві речі одразу.
— Мені вже радіти чи почати вибачатися?
— Ні те, ні інше. Мені від тебе потрібне не каяття, а здоровий глузд.
Вона робить ще один крок і дивиться мені просто в очі.
— Я не люблю свідків. Не люблю ризики. І вже точно не люблю чужинок, які випадково дізнаються надто багато про мій народ.
Вона робить маленьку паузу.
— Але не все в цій історії працює проти тебе. Джессаліно тебе прийняв. І Амброуз, на жаль для моєї обережності, теж.
Я дивуюся: вона вже взагалі про все в курсі?
— О. Так. Ну, припустимо... Це я вловила.
— Добре. Значить, позбавимо одна одну від зайвих пояснень.
У її голосі все сухо, чітко, майже ввічливо. І саме тому мені хочеться нервово ковтнути.
— Я відпущу тебе назад в Академію, — каже Клео.
Я кліпаю. Що?
На секунду мені здається, що я недочула. Або у священного дерева були якісь довгогральні побічні ефекти.
— Повторіть, — виривається в мене раніше, ніж я встигаю вирішити, чи не звучить це надто тупо.
Кутик губ Клео ледь помітно рухається. Не усмішка, а тінь її можливості.
— З радістю. — пауза. — Я. Відпущу. Тебе. Назад. В Академію.
О Ліліт.
Це звучить надто добре, щоб бути просто хорошою новиною. І я надто давно живу в цьому світі, щоб не чекати ножа в другому акті.
— Але, — додає Клео, і я подумки кажу собі: ось він, ніж, здрастуй. — Ти знаєш надто багато, щоб просто піти і робити вигляд, ніби нічого не сталося.
— Ну треба ж. А я вже майже уявила собі щасливий фінал.
— Це не фінал. Це угода.
Вона бере зі столу тонкий металевий обруч. Не кайдани. Це щось інше: вузький браслет із темного червонуватого металу, списаний дуже дрібними, майже живими рунами.
У мене всередині одразу неприємно холоне.
— Ні, — кажу я швидше, ніж думаю.
— О, навпаки, — спокійно відповідає Клео. — Саме "так".
Вона киває вартовій. Та підходить, і перш ніж я встигаю сіпнутися, з мене знімають кайдани. Магія повертається не одразу, а м’якою, майже болючою хвилею, як кров у затерплу руку. Я судомно втягую повітря. На секунду навіть хочеться заплющити очі від полегшення. Але радіти я не встигаю.
Клео сама надягає браслет мені на зап’ястя. Метал клацає і одразу стискається по руці, ніби підлаштовується під мене. Він не завдає болю чи явного дискомфорту. Просто лягає ідеально, як змія, яка знайшла правильне місце на шиї.
Я тут же хапаюся за нього другою рукою.
— Це ще що?
— Гарантія, — каже Клео.
— Дуже мило. Видаєте всім гостям?
— Тільки тим, кого не хочу вбивати, не давши шансу.
Оце вже ближче до звичного її характеру. Я смикаю браслет сильніше. Марно. Він навіть не ворушиться.
— Не знімеш, — сухо зауважує Клео. — Без магії червоних ельфів — точно ні.
— І що він робить?
Клео дивиться на мою руку так, ніби милується. Але не прикрасою, а дуже акуратною пасткою.
— Якщо ти проговоришся хоч одній живій душі про табір, про Джессаліно, про те, що червоні ельфи живі, — браслет миттєво тебе вб’є.
Тиша в кімнаті стає майже відчутною. Я повільно піднімаю на неї погляд. Кров холоне.
— Ви зараз жартуєте?
— Хіба я схожа на людину, яка жартує такими речами?
Ні. На жаль, зовсім не схожа.
— Це... — я запинаюся, бо нормальних слів тут просто немає. — Це безумство.
— Це необхідність.
— Ні. Це психопатія в гарній упаковці.
— Можливо. Але моя “психопатія”, на відміну від чужої балакучості, хоча б захищає мій народ.
Мене захльостує злість. Чиста злість: жива, гаряча, миттєва.
— Я взагалі-то врятувала вашу сестру!
— І саме тому стоїш тут живою, а не лежиш десь під корінням. Не плутай шанс із довірою, Ельза.
Я стискаю зуби так, що починає нити щелепа.
— Яке щастя. Значить, тепер на мені нашийник від королеви червоних ельфів?
— Не королеви. Вождині, — поправляє вона. — І так, вважай це чим завгодно, якщо тобі так легше. Носити все одно доведеться. — робить паузу. — І це ще не всі мої гарантії.
Це звучить по-відьомськи погано.
— О, ЦЕ ще не все?
Клеолінд більше не звертає на мене уваги.
— Увійди, — кличе вона в бік дверей.
Далі буде...
