Спочатку:
На сторінку книги
Я не встигаю навіть як слід видихнути, як на мене вже дивляться так, ніби я принесла Маннон сюди не на спині, а на рожні. Почуваюся чумною посеред центральної площі. Або відьмою на сцені в місті, де триває полювання на відьом.
Луки натягнуті. Магія теж. У деяких червоних ельфів на долонях уже тремтить тьмяне світло. Не показушне, а дуже зібране. Таке, яким не лякають, а б’ють. І іноді — на смерть…
Маннон знову щось каже своїм наріччям. Швидко, збивчиво, з болем. Голоси згори відповідають їй одразу. Їх багато: чоловічі, жіночі, молоді, старі. Схвильовані. Різкі.
І за секунду вниз стрибає він.
Цей червоний ельф високий і міцний. Він явно вирізняється серед інших. Темно-червоне волосся майже до плечей, густе, трохи розпатлане. Обличчя гостре, красиве і дуже зле. Очі темні, уважні. На ньому темний похідний плащ поверх лісової шкіряної броні. Рухається він так, ніби звик, що між ним і ціллю зазвичай нічого не встигає з’явитися.
Звісно, перше, за що чіпляється його моторошнуватий погляд, — це Маннон у мене на спині. Друге — це її поранена нога. Я просто відчуваю, як він за мить прочитав нас своїм хижим поглядом. Його м’язи напружуються, вени на чолі трохи надуваються, а зіниці розширюються. Він виглядає, як тигр перед ривком, і від цього його виразу в мене підгинаються коліна.
— Маннон!
Він підлітає до нас так швидко, що я рефлекторно напружуюся. Ще трохи, і він сам знесе мене в болото. Але в останню мить я встигаю опуститися на коліно й обережно перехопити Маннон, щоб не смикнути її поранену ногу.
— Тільки не смикай її! — гаркаю раніше, ніж думаю.
Він завмирає. Не тому, що послухався. Просто від несподіванки. А потім дивиться мені просто в обличчя.
Ой.
Ось тепер він виглядає так, що я раптом розумію: якщо Маннон зараз не заговорить, мене або нашпигують стрілами, або дуже красиво й з почуттям випотрошать просто під цими прекрасними деревами, у цьому винятковому й неймовірному селищі «нібито вимерлих» червоних ельфів.
— Відійди від неї, — каже він низько й дуже рівно.
Не кричить. І від цього чомусь ще гірше. Бо інстинктивно я відчуваю, що цей хлопець гаркнути дуже навіть уміє.
— З радістю, — відповідаю я, намагаючись тримати язик на прив’язі. — Щойно ти пообіцяєш не вирвати їй ногу, як тільки я відійду.
Погана репліка. Дуже погана. Я розумію це відразу, щойно бачу, як у нього смикається щелепа.
Згори хтось уже шипить щось зле. Праворуч один з ельфів робить пів кроку вперед, і на його долоні спалахує гостре червонувате світло. Ліворуч дівчина з косою витягає з-за пояса щось металеве. Кайдани. Судячи з тьмяних знаків на поверхні, магічні.
Та просто чудово!
— Естьєн, — видихає Маннон слабким, зірваним голосом. — Брате.
Брате? Стривайте-но… Оцей ось розлючений бик, який ось-ось влетить у мене, як у червону ганчірку, — її брат?
Естьєн, як я з’ясувала, миттєво опускається поруч із дівчиною. Все ще напружений, весь як натягнута тятива, але вже не кидається. Дивиться на Маннон так, ніби взагалі забув, що тут є хтось іще. І це, якщо чесно, дуже людський погляд. Тобто ельфійський. Тобто червоно-ельфійський. Ай, гаразд. Головне — він зовсім точно не ворожий.
Маннон намагається підійти до нього, а я намагаюся обережно, просто божевільно обережно, дати їй це зробити, не пошкодивши ногу. Естьєн перехоплює сестру миттєво. У нього міцна, але дуже обережна хватка, ніби він щодня тягне поранених десятками.
— Брате, послухай… — шепоче Маннон спільною мовою.
— Хто це зробив? — питає Естьєн у дівчинки, вказуючи на ногу. Тепер він теж перейшов на спільну мову, з помітним акцентом.
Маннон важко хитає головою і намагається щось сказати. Слова даються їй тяжко.
— Не… вона…
Естьєн кидає на мене швидкий погляд. Недовіру з нього можна вичавлювати у відро.
— Не вона поранила тебе? — уточнює він.
Маннон кривиться від болю, потім шепоче щось довше вже їхньою мовою, знову. Він слухає, і обличчя в нього стає зовсім похмурим.
Маннон обертається до мене, розуміючи, що я нічого не розумію, і перекладає спеціально:
— Капкан. Я потрапила в капкан.
Я майже бачу, як половина луків навколо нас неохоче, але все ж опускається трохи нижче. Не всі. Найнервовіші продовжують цілитися так само чесно.
— Я ж кажу, — видихаю я обережно. — Я не ворог. Я просто…
— Просто привела її сюди, — різко кидає Естьєн, знову дивлячись на мене. — Чужинка. Демонеса. Вночі. До нашого табору.
У його голосі стільки підозри, що я б на його місці, мабуть, думала так само. Що не робить ситуацію приємнішою...
— Формально я не демонеса, а напівкровка, — кидаю навіщось.
Естьєн мовчки пропалює мене моторошним поглядом. Ця ремарка явно не зробила ситуацію кращою… Я дуже стараюся не огризатися. Справді. Щосили стараюся поводитися як пристойна, розумна людина, яка не хоче померти в оточенні озброєного племені, коли дуже близька до цього.
— Я привела її до її людей, у найбезпечніше для неї місце. Більше вести її не було куди. Ви б зраділи, якби я кинула її в лісі? — кажу максимально спокійно. Потім звертаюся особисто до Естьєна, заглядаючи в його очі, повні темряви. — Це, знаєш, велика різниця. Ще годину тому я взагалі не знала, що ви існуєте.
— Зручна легенда, — холодно відповідає він.
— Та не те слово. Ніч повна відкриттів.
Естьєн повільно підводиться на ноги. Він справді високий. І зблизька ще небезпечніший. Не тому, що страшний зовні. Навпаки. Якраз у цьому й проблема. Я давно звикла до краси — я виросла серед демонів, а нас вважають однією з найкрасивіших рас у світі. У нас від природи майже немає вад. І все ж… Цей хлопець, Естьєн, такий живий, яскравий і справжній. Він увесь на нервах, на силі, на злості. Плечі широкі, рухи швидкі, погляд темний. Красивий. Дуже. І саме той тип чоловіка, від якого в мене зазвичай тільки зайві проблеми.
Зараз, утім, мені вже не до цього.
— Руки, — кидає дівчина з кайданами. Каже спільною, але акцент у неї ще гірший, ніж у Естьєна.
Я повертаю голову до неї.
— Що, пробач?
— Руки вперед, — повторює вона. — Або я надіну їх інакше.
— Мені вже подобається ваша гостинність, — не витримую я. — Теплий прийом, зброя, погрози, магічні прикраси. Ви точно вмієте до себе прихилити.
— Замовкни, — гаркає хтось згори.
— Із задоволенням. Але ви всі продовжуєте зі мною говорити.
— Ти ще смієш зухвалити? — Естьєн робить крок до мене. — Після того як моя сестра стікала кров’ю у тебе на руках?
І ось тут мене все-таки прострілює злістю.
— У мене на руках? — перепитую я, занадто різко. — Та я дві години тягла її через цей проклятий ліс, поки в мене плечі не почали відвалюватися! Я витягла її з капкана. Зупинила кров, як змогла. І якби хотіла їй нашкодити, вона б сюди взагалі не дійшла! Ти б знайшов уже її труп!
Тиша. Дуже погана, недобра тиша. Хтось знову натягує тятиву. Я чую цей звук і подумки прощаюся з усіма невирішеними питаннями свого життя. Естьєн дивиться на мене так, ніби вирішує, що саме зробити першим: ударити чи зв’язати? Чи взагалі вбити?
