Раді Вас бачити!

Хто ще, як не я, у перший же день у новій академії — де я навіть не студентка, а просто проблема на шиї директорки, — могла встряти в смертельно небезпечну халепу з контрабандистами?

Всесвіт укотре підтверджує: якщо лайно стається, воно стається з Ельзою Розес.

Я стою в тумані, між деревами, й відчуваю, як у мене під шкірою закипає чорна лють. Та сама, демонічна, гаряча, мов жар під язиком. Усміхнений виродок дивиться на мене так, ніби ми зустрілися на ярмарку, а не в лісі, де людей або грабують, або закопують під одним із місцевих дерев.

— Зараз поставимо тобі «незалік». Назавжди, — обіцяє він.

Я повільно видихаю. Рухаюся рівно. Тримаю обличчя. Це моя єдина броня, не рахуючи поганого характеру.

— У вас, бачу, факультатив: «як спалитися за дві хвилини до зміни патруля», — майже ліниво зауважую, трохи схиливши голову.

Його усмішка ледь смикається в бік роздратування. І поки чоловік перетравлює моє попередження, я роблю головне. О ні, не руками. Не жестом. Я дещо намагаюся…

Там, усередині, десь на тлі, в мене є нова штука — як другий нерв, якого раніше не було. Як тонка, натягнута нитка, що тягнеться кудись за межі мого тіла. Я не розумію, що з нею робити. Я не знаю, як «увімкнути» зв’язок. Я навіть не впевнена, чи це взагалі можливо, бо відчуття не магічні, а радше психологічні, інтуїтивні. Це не клята телепатія. Це щось інше. І я, чесно кажучи, не впевнена, що воно спрацює.

Але не можу не спробувати. Тож я зосереджуюся так сильно, що в мене зводить зуби.

Ред.

Я не вимовляю його імені вголос. Я просто втискаю його в голову, як важіль, і додаю туди все одразу: свою паніку, лють, прохання, наказ, відчай.

Сюди. Небезпека. Зараз.

А у відповідь — нічого. Ні шепоту. Ні образу. Ні тепла. Лише моє власне дихання і мерзотний присмак думки: це неможливо. Жоден зв’язок вершника з драконом не може бути настільки глибоким, щоб викликати дракона силою думки. Я дурепа.

Я не встигаю себе пожаліти. Той, що з арбалетом, робить різкий крок, і зброя підіймається вище — просто мені в груди. Надто впевнено, надто спокійно. Це не бандити-дурники. Ці знають, що роблять.

— Не смикайся, — знову каже він. — Може, тоді не здохнеш, коли все закінчиться.

Та ну? Як зворушливо. Я усміхаюся солодко, як отрута. Вони не знають, хто я насправді. Що я можу. І поки вони не здогадуються, я випускаю ілюзію. На жаль, мої здібності не на висоті, але на звукові галюцинації я ще цілком здатна. Треба змусити їх панікувати. Панікуючи люди — дурні люди.

Десь далеко, праворуч, стежкою лунає хрускіт гілок. Важкі кроки. Метал об метал. І голоси:

— …перевірити кордон біля річки…

— …чув? У лісі хтось швендяє…

— …давай швидше, наша зміна…

Усі контрабандисти завмирають, як один. Усміхнений навіть не кліпає кілька секунд. Потім різко обертається в бік звуку.

— Тихо, — шипить він своїм. — Ви чули?

Вони чують. Авжеж, чують. Бо це звучить так, як і має звучати. І так, це моя клята перевага. Бо вони думають, що я вершниця. А від вершників не чекають магії й демонічних фокусів. Від вершників чекають меча. Дракона. Вогню. Але не голосу з туману, який залазить під шкіру.

Я ловлю їхню заминку — і роблю крок убік, готуючись рвонути між деревами, поки вони не схаменулися.

Не встигаю.

Ззаду мене хапають за лікоть. Жорстко й боляче, як мішок. Я викручуюся, але мені тут же прилітає в ребра — коротко, точно, так, що повітря вибиває з легень, і я на мить бачу перед очима чорні іскри.

— Ах ти…

— Зв’яжи, — кидає усміхнений. — Швидко. 

Мотузка лягає на зап’ястки, затягується. Груба, мокра, колюча. Мені хочеться підпалити її просто зараз, але я знаю: якщо я почну світитися вогнем у лісі — вони всі раптово перестануть бути тупими. А мені треба, щоб вони лишалися тупими ще бодай хвилину.

Мене штовхають уперед, до річки, туди, де туман густіший і вологіший, де вода ріже каміння, ніби точить зуби. Човен уже чекає. Плаский, темний, смердючий. І це так буденно, наче вони щовівторка крадуть драконів і студентів.

Кіріган вже лежить в човні. Він без тями. Окулярів більше немає. Кучері липнуть до лоба. Він виглядає не як «найкращий студент вершників», а як людина, яку вже викреслили зі списку живих, але він про це ще не знає.

— Вантажте, — каже хтось.

Мене кидають прямо біля Кірігана. Я падаю на дошки, ліктем б’юся об борт, і біль вибухає іскрою. Мотузка на руках тут же впивається ще дужче.

Човен відштовхується від берега. Річка бере нас, як здобич. Туман закриває ліс. Очерети зникають. Світ стає мокрим, холодним і дуже вузьким.

Я роблю вдих. Повільний. Надто спокійний, щоб не видати паніки. І починаю другу спробу. Демонічний вогонь у мене не такий, що «спалю все до Ліліт». Це радше жар. Як маленька гарячка, яку я вмію збирати в точку.

Я зосереджую його на зап’ястках. Змушую пекти мотузку. Але він чортівськи слабкий. Я концентруюся ще сильніше, голова розколюється, тіло ламає, а дихання йде з хрипами. Жар з’являється — слабкий, жалюгідний. Він лоскоче шкіру, ніби я приклала до рук кухоль з окропом.

Я стискаю зуби. Таке відчуття, ніби моя магія сьогодні ще гірша, ніж зазвичай, а я й так надто «не найкраща» на курсі.

— Чо вона там ворушиться? — бурмоче один із них.

— Нехай ворушиться, — ліниво відповідає інший. — Скоро перестане.

Мені стає холодніше не від води, а від сенсу їхніх слів. Я дивлюся на Кірігана. Вони раптом підіймають юнака й починають його розв’язувати. Не поспішаючи, але впевнено, як люди, які не сумніваються, що їм ніхто не завадить.

— Що ви робите? — виривається в мене.

Усміхнений нахиляється до мене й дивиться згори вниз, ніби я питаю щось смішне.

— Щоб усе виглядало правильно, — каже він спокійно. — Двоє студентів. Вийшли прогулятися. Вирішили скупатися. Потонули. Буває.

Буває, ага. Наче ми всі тут такі дурні.

Вони здирають із Кірігана куртку. Потім сорочку. Все це відбувається швидко, грубо, без сорому, як утилізація доказів. Кіріган не реагує. Він безвольний, як лялька.

І саме в цю мить у мені щось клацає. Не магія. Не зв’язок. Не демон. Просто я. Я розумію: зараз вони скинуть його у воду. А слідом за ним скинуть і мене. І все.

Я знову намагаюся розплавити мотузку — і цього разу дотискаю. Жар, який до того був жалюгідною гарячкою на шкірі, нарешті збирається в точку, стає впертим, живим. Я вже підпалила волокна раніше — по міліметру, потроху, майже непомітно, і ніхто не побачив диму й не відчув запаху. Тепер мотузка на зап’ястках не пружна, а ніби мокра й утомлена, як старий канат, який надто довго тримали у воді. Я стискаю зуби, втягую повітря й подумки тисну сильніше. Тонка темна смужка розповзається по витках — і раптом волокна починають тріщати. Сухий хрускіт — і одна петля рветься, друга вже тримається на чесному слові.

У ту ж мить я бачу, як вони беруть Кірігана за кісточки. Як мішок. Підіймають вище, до борту, до чорної води. І все всередині вирішує за мене: якщо не зараз — то ніколи. Я різко розводжу руки, і мотузка, обвуглена й розм’якшена, лопається остаточно. На шкірі лишається пекуча смуга, але я навіть не встигаю відчути біль — мене веде одна думка: НІ.

Я кидаюся вперед усім тілом, просто на того, хто тримає Кіра, і б’ю його лобом у обличчя з відчайдушною точністю. Удар віддає в череп так, що світ на мить дзвенить, а чоловік відскакує, матюкаючись і затискаючи ніс. Другий уже тягнеться до мене, і я, не думаючи, в’їжджаю йому коліном у живіт. Влучаю — він згинається, хрипить, ловить повітря ротом. Човен гойдається під нами, дошки слизькі та мокрі, а поряд річка — чорна, холодна, з розкритою пащею, готовою прийняти все, що в неї скинуть. Третій хапає мене за волосся й смикає назад; біль смугою проходить по шкірі голови до сліз, але я видихаю крізь зуби й б’ю ліктем навмання — куди дістану. Відчуваю, як влучаю в груди або горло: він захлинається кашлем, рука на мить слабшає.

— Тримай її! — верещить хтось, і мене хапають за плечі одразу двоє.

Я вириваюся, намагаюся вкусити, але отримую кулаком у щелепу. Білий спалах розриває зір, у роті миттю стає металево. Я не падаю лише тому, що мене тримають, а вони вже знову тягнуть Кірігана до борту, і я бачу головне: його оголені руки й ноги в їхніх руках, безвольні, чужі, як у мертвого. Я рвуся вперед іще раз, як навіжена, врізаюся плечем у того, хто тягне Кіра, і ми обоє валимося на дошки; я намагаюся вдарити знову, але мене перехоплюють, ламають рух, жбурляють убік. Спина б’ється об борт, повітря виривається з легень коротким «ах», голова паморочиться.

Я майже підіймаюся, майже роблю новий ривок — і в бік різко втискається щось гостре. Голка. Я навіть не одразу розумію, що це: спершу холодний укус під ребром, потім липка хвиля розповзається тілом, як темна фарба по воді.

— Все, — каже хтось рівно. — Спи, сучко.

Світ починає втрачати різкість. Голоси глухнуть, ніби їх відсунули за скло. Туман — ближче. Вода — гучніша, ніби тепер вона говорить зі мною замість людей.

Ні… тільки не зараз.

Я намагаюся вхопитися за ту нитку всередині, за те нове, що пов’язує мене з Редом, стискаю думку, мов кулак.

Ред. Ред, будь ласка. Сюди. Зараз. Я —

Фраза не закінчується. Темрява накочує різко, як кришка, і останнє, що я встигаю побачити, — як Кірігана викидають з човна. Я наступна.