Спочатку:
На сторінку книги
Я йду м’якою землею, сухим листям, яке шарудить надто голосно для студентки, якій узагалі за всіма пунктами статуту заборонено тут бути. Ніч пахне сирою корою й холодом, а темрява живе власним життям: густішає між стовбурами, ховається в кронах, висить просто перед очима. І що далі я роблю крок, то ясніше стає проста річ: академія з її смолоскипами й музикою — це було безпечне безумство. А це — просто безумство.
Я пам’ятаю ті стежки. Ті самі, «безпечні», якими вів мене Кіріган. Смішне слово. Там, де, за ідеєю, гуляють лише ідіоти в супроводі охорони й молитов Лів, на нас напали контрабандисти. Просто на доріжці, яку викладачі називали «перевіреною». Якщо це було перевірене, то що тоді неперевірене???
Я сповільнююся. Зупиняюся на секунду, прислухаюся. Чую власне дихання — надто гучне, надто живе. Серце б’ється від старого, знайомого відчуття: зараз реальність тебе покарає. У цьому лісі вона завжди робить це охоче й без попередження.
Стоп. Усе. Розвертайся.
Здоровий глузд нарешті наздоганяє мене, хапає за комір і намагається потягнути назад — до сходів, до каменю, до світла, до людей, яких хоча б можна передбачити. Я вже роблю крок назад — справді роблю — коли між стовбурами майорить тінь.
Коротко. Точно. Як рух леза. Руде волосся ловить місячне світло на пів секунди — і зникає. Червонувата шкіра, гостре вухо. Вона.
У мене всередині щось зривається.
— Ей! — виривається неголосно, бо кричати в лісі — це як махати смолоскипом над бочкою з порохом.
Тінь не відповідає. Вона відходить. Безшумно, швидко, впевнено. Не як випадкова дівчина, що заблукала. Як та, що знає кожну купину, кожну гілку, кожну пастку. І, Ліліт побери, ніби ліс їй справді допомагає.
Я прискорююся. Обережно, але вперто. Між стовбурами видимість рветься клаптями: то чорна стіна, то смуга місячного світла, то тінь, яка знову здається людиною — і знову зникає.
— Стій! — уже різкіше, але все ще напівголосно. — Я не… я не хочу тобі нашкодити.
Звучить смішно, зважаючи на те, що я — демонеса, яка вночі в забороненому лісі женеться за невідомою. Звісно, мені ніхто не повірить. Я й сама б собі не повірила.
Вона знову майорить попереду, щоразу відводить мене трохи глибше. Туди, де земля м’якша, гілки нижчі, і ліс дикий і первісний.
Я спотикаюся об корінь, ловлю рівновагу й шиплю крізь зуби. Тінь ніби чує — і додає ходу. Уміло. Без паніки.
Гаразд. Хочеш грати — граймо.
Я зупиняюся різко, ніби здалася. Роблю вдих. Стискаю пальці, відчуваючи знайоме: ілюзія — як нитка між долонями й повітрям. Тонка, слухняна. Рідна. Тепла.
Нехай думає, що я відступила.
Я кидаю ілюзію не в неї, а поруч. У кущі ліворуч, трохи попереду за її траєкторією. Як справжню загрозу: низьку, швидку, рвану тінь із хрипким риком. Вовк. Великий. Голодний. Надто реальний у темряві.
Ефект миттєвий.
Ельфійка здригається так, ніби її вдарили. Різко кидається вбік, на інстинкті коротко кричить. Пронизливо, по-живому. Цей звук ріже ліс, як ніж.
— Ні, стій—
Пізно.
Її нога йде вперед — і в наступну мить лунає металеве: клац! Таке чітке, що мені здається: я чую, як у грудях ламається повітря. Капкан змикається на щиколотці.
Вона падає на коліно й кричить знову — тепер уже не від страху. Від болю.
Кров темніє на землі, навіть у місячному світлі видно, як вона розтікається по листю.
У мене перехоплює горло.
— Ліліт… — виривається в мене, майже молитвою. — Ні. Ні-ні-ні.
Я роблю крок до неї — і завмираю, бо в цю мить я, як той самий контрабандист, що всім шкодить. Провина й чужий біль прошивають мене наскрізь, позбавляють дихання, змушують пальці стиснутися, а нігті впитися в плоть до крові.
А червона ельфійка, задихаючись, піднімає на мене очі — величезні, вологі, повні паніки — і дивиться так, ніби я остання, кого вона хотіла зустріти в цьому місці.
Ніби я хижак.
