Спочатку:
На сторінку книги
До гуртожитку я влітаю в такому стані, що мені, мабуть, краще було б спочатку пройтися подвір’ям, видихнути, кілька разів подумки проклясти Академію, відьом, давні правила, Реда, Грея і заодно весь світ, а вже потім повертатися до людей. Але з витримкою в мене сьогодні й без того все погано.
Після розмови з Ірен усередині досі гуде. Я влітаю до своєї кімнати і вже тягнуся, щоб швидше зачинити за собою двері й хоча б на кілька хвилин залишитися наодинці, коли раптом розумію: в кімнаті щось не так.
Точніше, не щось. Хтось.
Біля стіни, де ще вчора було порожньо, тепер стоїть друге ліжко. Найсправжніше. З темним покривалом, недбало кинутою на край сумкою і не моїми речами, які встигли влаштуватися тут із викличною впевненістю. А біля вікна, ніби це взагалі не моя кімната, а її особиста сцена, стоїть Джесс. Блакитне волосся розсипане по плечах, на губах знайома хижа усмішка, від якої в мене миттєво псується і без того огидний настрій.
Я завмираю на порозі, дивлюся на неї, потім на ліжко, на чужі речі, потім знову на неї і нарешті видихаю:
— Ні.
Джесс трохи схиляє голову, розглядаючи мене з таким лінивим задоволенням, ніби саме цієї реакції і чекала.
— І тобі привіт, Ель.
Мене прошиває одразу.
— Не називай мене так.
— Як? — запитує вона з перебільшеною невинністю.
— Ель.
— А мені подобається.
— А мені ні.
— Яка прикрість.
Я все ще не рухаюся. Просто тому, що мозок поки відмовляється приймати очевидне. З усіх можливих лих на цей день мені явно бракувало саме цього: прийти до себе після розмови, в якій тебе ніби розкатали, і виявити у себе в кімнаті шпигунку червоних ельфів.
— Що ти тут робиш? — запитую я нарешті.
— Живу, — відповідає Джесс так легко, ніби йдеться про щось цілком природне. — Хіба не видно?
Я повільно зачиняю за собою двері, не зводячи з неї погляду.
— Забирайся.
— Не можу.
— Це ще чому?
Вона відштовхується від підвіконня і йде до другого ліжка тією самою легкою ходою, від якої завжди здається, що будь-якої миті вона може або вилізти у вікно посеред розмови, або вчепитися комусь у горло, і обидві версії для неї однаково звичні.
— Бо я тепер живу тут, — каже вона. — Домоглася підселення у директриси.
На секунду в мене навіть не знаходиться слів.
— Ліліт! — виривається. — Ти... що?
— Домоглася підселення. У директриси, — терпляче повторює Джесс, наче розмовляє не зі мною, а з дитиною, яка ще не подужала першого букваря.
— ЯК?!
Це виходить куди голосніше, ніж я планувала. Але мені, якщо чесно, вже байдуже. Після всього, що я почула сьогодні, можна і покричати, та хоч на весь гуртожиток, клянуся.
Джесс лише знизує плечем.
— У мене свої методи.
— Це не відповідь.
— Іншої в мене немає.
Я відчуваю, як усередині знову піднімається злість, жива, гаряча, майже рятівна у своїй простоті. Я вже втомилася за ці дні її відчувати. Стомилася до Пеплоїда. Мене вже нудить від власного гніву.
— Приголомшливо, — кажу я крізь зуби. — Просто приголомшливо. Мені ж бракувало тільки тебе у себе ПРЯМО під боком.
— Не бреши, Ель, — ліниво відповідає Джесс і хихикає. — Тобі мене завжди бракувало.
— Не називай мене Ель, — повторюю я, бо це бісить чи не сильніше за все інше.
Вона всміхається.
— Чому? Красиво ж.
— Мене так називали тільки мама і Мора. Моя сестра.
Слова вилітають раніше, ніж я встигаю їх зупинити, і від цього дратуюся ще сильніше. Джесс одразу чіпляється за реакцію, звісно ж, не може не вчепитися.
— Ось як, — тягне вона м’яко. — Отже, особливо вдала форма скорочення.
— Джесс.
— Що?
— Ще раз так скажеш, і я почну розглядати варіанти вбивства сусідки.
Вона сміється.
— Мило. Вперед, Ель!
Я проходжу повз неї до свого ліжка, скидаю сумку і тільки тепер помічаю, що вона справді встигла влаштуватися всерйоз. На МОЇЙ тумбочці лежить не мій ніж. На підлозі біля МОГО столу якась не моя чорна стрічка. На МОЄМУ столі — не мої книжки з бібліотеки.
— Навіть не думай чіпати мої речі, — кидаю я, стягуючи плащ.
— Уже думаю, — озивається вона.
Я різко обертаюся. Джесс усміхається, і я з ненавистю розумію, що вона просто насолоджується кожною секундою. Самим фактом, що вивела мене з рівноваги за кілька фраз. Це її стихія. Колоти. Дражнити. Сидіти на чужих нервах, як на зручній гілці.
— Ти огидна, — кажу я.
— Знаю.
— І хвора.
— Можливо.
— І я досі не розумію, чому тебе взагалі хтось терпить.
— Бо я корисна, — відповідає Джесс без тіні сорому. — А ще, як ти могла помітити, напрочуд чарівна.
Я тільки закочую очі. Якщо продовжувати цю розмову, я або зірвуся, або справді почну шукати щось важке, щоб жбурнути в неї.
У цей момент у двері обережно стукають. Ми обидві повертаємо голови.
— Хто? — різко запитую я.
Ззовні чутно голос одного з прислужників Академії, молодий і трохи переляканий:
— Лист для Ельзи Розес.
Я кліпаю, і вся злість на секунду спотикається. Лист? Мені?
Підходжу до дверей швидше, ніж збиралася, і розчиняю їх. Хлопчисько у формі прислуги простягає мені конверт і тут же відступає, ніби боїться виявитися втягнутим у те, що відчувається в повітрі між мною і моєю новою “сусідкою”.
Я беру лист і відразу дивлюся на ім’я відправника.
Мора Розес.
У мене всередині все спалахує так різко і тепло, що я на мить забуваю і про Джесс, і про відьом, і про священні випробування, і про саму Академію Бронзових Драконів.
Мора. Сестра написала мені першого листа.
