Раді Вас бачити!

Світ унизу різко стає маленьким. Ґрунтове поле відступає, кам’яні стіни академії відходять убік, і вітер б’є в обличчя, ніби намагається стерти з мене всі ярлики. Я хапаюся міцніше, тіло спершу тремтить, намагається панікувати, але потім — несподівано — знаходить баланс. Наче я не вчуся, а згадую.

«Надто вже просто», — думаю я. Як і вперше, тоді, на даху моєї Дерев’яної академії. «Надто вже просто я осідлала дракона». Я до такого не звикла. Мені нічого не дається просто. Мої крила, моя магія, моє життя — усе вічно мене зраджує, змушує страждати. То чому ми з Редом зараз такі органічні, як одне ціле? Чому на його спині мені так спокійно?

Ред летить широко, упевнено. Його крила ріжуть повітря, і кожен змах віддається мені в ребра. У голові стає порожньо й ясно, як буває лише на висоті. Внизу поле — пляма. Дорога — тонка лінія. Люди — точки, і серед них усе ще є Грей. Хоч я його не бачу, але він точно стоїть нерухомо й дивиться за мною так, ніби намагається зрозуміти, що я таке.

Я роблю коло — коротке, як і було сказано. Навіть не даю команди на розворот — Ред знову зчитує сам намір. Ми закінчуємо, і я все одно встигаю відчути: Ред слухає мене не як «вершницю». Він слухає мене як… свою споріднену душу. Цієї думки варто було б злякатися, але в мене не виходить. Вона надто тепла.

— Нір'ктол, — кажу я на зниження.

Ред опускається м’яко, майже ідеально. Торкаємося землі рівно, без поштовху. Я сиджу ще секунду, не рухаючись, бо якщо рушу — магія моменту розсиплеться, і знову почнеться моє неправильне академічне життя в чужому світі.

— Злазь, — каже знизу Грей.

— А можна я прикинусь, що живу просто тут — у нього на спині? — питаю я, усе ще ловлячи ротом повітря.

— Не можна, — відповідає він миттєво, ніби зовсім не зрозумів гри та іронії в моїх словах.

Грей знову допомагає мені спуститися. Цього разу обережніше, але жорсткіше й холодніше. Видно, він вирішив не повторювати «помилку» із зайвими дотиками. Я стою на землі, і ноги на секунду не вірять, що в них знову є вага.

Грей дивиться на Реда, потім на мене. Довго. Надто уважно.

— Ти поводилася так, ніби робила це десятки разів, — вимовляє він нарешті. — І Ред… працював із тобою так, як не працював зі мною на початку.

Я підводжу брову.

— Ти зараз намагаєшся сказати мені «молодець»? Я — Кха́рол?

— Не звикай, — сухо відрізає він, але потім додає — ще сухіше, ніби це йому фізично неприємно: — Так. Ти… гармонійна з ним.

У мене всередині на секунду стає дивно тихо. Я хочу з’їдливо пожартувати. Хочу відмахнутися. Хочу сховати цю радість під звичну отруту. Але замість цього виривається правда:

— Я не розумію, чому так.

Грей примружується.

— Я теж, — каже він. — І саме тому ми продовжимо з’ясовувати. Цього хоче директорка. І… неможливо розірвати цей зв’язок, якщо ми не зрозуміємо його природу.

Я закочую очі. «Розірвати зв’язок». Ну звісно! «Позбутися аномалії». Грей не хоче мені допомогти — Грей хоче допомогти собі швидше позбутися мене. А мені боляче від того, що я інколи про це забуваю.

Вершник розвертається, щоб піти — звичний рух людини, яка зачиняє тему, як двері. Але я відчуваю не просто образу. Я відчуваю несправедливість.

— Зачекай, — мій голос звучить різкіше, ніж я планувала. Він завмирає, не обертаючись. — Тобто все це тренування, всі ці команди й «гармонія» — це просто… протокол дослідження? Щоб зрозуміти, як відчепити аномалію від нормального дракона?

Я знаю відповідь, але чого тоді питаю? Що я намагаюся з'ясувати, якщо вже все зрозуміло? 

Грей повільно обертається. Його обличчя — кам’яна маска, але в кутику ока сіпається мікроскопічний м’яз.

— Ти й так це знаєш. Це частина обов’язків, Розес. Моїх — як куратора. Твоїх — як тимчасової студентки. Ми з’ясовуємо природу феномена.

— Феномена, — повторюю я з презирством. — Не дівчини. Не людини. Феномена. Зручно, так?

Грей стискає губи в пласку лінію. 

— Твій зв’язок із Редом нелогічний. Отже, його треба вивчити. Будь-який висновок — наслідок вивчення, — каже він якомога сухіше, холодніше й науковіше, ніби намагається сховатися за термінами.

— Будь-який висновок, — я роблю крок до нього, забувши про обережність, про дистанцію. Земля під ногами все ще здається чужою після польоту. — «Розірвати». Це ж і є головний висновок, до якого ти прагнеш дійти, правда? Знайти спосіб відрізати цю… цю нитку. Бо вона неправильна. Бо її створила я.

Він мовчить. Мовчить надто довго. І в цій тиші я чую відповідь голосніше за будь-які слова.

— Я виконую наказ. Це необхідність, — нарешті каже він. Але це не «так». І не «ні». Це ухиляння. І від цього ще болючіше.

— Звісно, виконуєш наказ, — мої губи розтягуються в неживій усмішці. — Дисципліна понад усе. Навіть якщо вона вимагає розірвати щось… живе.

Я бачу, як його пальці мимоволі стискаються в кулак, а потім розтискаються — усвідомлено, із зусиллям контролю. Мій укол влучив кудись близько до цілі.

— Усе було обумовлено від самого початку. Тобі тут не місце, Розес. І тим паче тобі не місце на спині мого дракона.

— Твого дракона, — повторюю я тихо, і голос раптом стає хрипким. — Вірно. Я — лише тимчасове непорозуміння на твоїй території.

Я відступаю на крок. Геть від нього. Геть від Реда.

— Чудово, — кажу вже голосніше, піднімаючи підборіддя. — Вивчай свій феномен, Асаріоне. Фіксуй кожен крок. Я сподіваюся, твій звіт буде бездоганним.

Я розвертаюся й іду геть із поля, не озираючись. Спина пряма, крок рівний. Вітер, що щойно був моїм союзником у небі, тепер б’є в обличчя холодними поривами. Солома в загонах пахне пилом і тугою. А за спиною я відчуваю два погляди: один — важкий, лускатий, запитальний. Другий — крижаний, людський і такий самий поранений, як і мій власний.

Чому я така зла? Адже я знала правду. Адже все, дійсно, давно обговорено. Адже всі невпинно тикають мені в обличчя, що я — аномалія, яка повинна швидше покинути це місце. Адже здавалося, що я вже з цим змирилася. Адже Грей — мій ворог. Так звідки ця злість і цей біль? Чому я очікувала, що він скаже щось інше?

Але це вже не має значення. Бо гармонія — це ілюзія. А правда в тому, що я завжди опиняюся на чужій землі, під чужим небом, з кимось, хто завжди скаже: «Тобі тут не місце».

І єдине, що лишається по-справжньому моїм — це гнів. Я закутуюся в нього, як у плащ, і несу із собою, залишаючи на ґрунтовій дорозі лише самотні сліди чобіт.