Спочатку:
На сторінку книги
Академія Бронзових Драконів з’являється з туману як щось із чужого, правильного світу. Світу, де мені немає місця. З висоти це не місто й не звичайна фортеця — це темний замок-механізм, що вчепився у вершину кам’яного пагорба. Витягнуті вежі, мов стріли, впинаються в небо, гострі дахи, вузькі прорізи вікон-бійниць, вивірені до каменю внутрішні двори. Камінь майже чорний, сирий, місцями блищить вологою; бронзові накладки на стінах і балконах відливають тьмяним золотом навіть у цьому сірому ранку. Внизу під Академією тягнеться болотистий кипарисовий ліс — темне клаптикове море стовбурів, коріння й туману. Довкола немає ні міст, ні поселень — тільки болото, дерева і ця кам’яна громада, що стирчить над усім, як єдине правило посеред хаосу.
На цьому тлі моя Дерев’яна Академія у спогадах перетворюється навіть не на провінційну школу, а на кривий сарай, забутий на краю болота…
Ред знижує висоту. Інші дракони клина йдуть трохи вперед. Унизу нас уже чекає величезний внутрішній двір. Це суцільний утрамбований майданчик, а по краях ряди кріплень для драконів, стійла, склади, бронзові стійки з ременями й сідлами. По периметру вже скупчуються професори, службовці й студенти — темні фігурки в шкіряних чорно-червоних обладунках, з однаковими емблемами на грудях.
Коли ми заходимо на коло, мене прошиває погане передчуття. Наче цвях у живіт: Зараз вони побачать, що їхній ідеальний клин приволік із собою проклятого демона…
— Тримайся, — коротко кидає Грей.
Я і так тримаюся. Вчепилася і в нього, і в гребені Реда, і, здається, зубами у власний язик — мало не до крові. Ред із важким ревом складає крила і м’яко, по-драконячому м’яко, сідає. Земля б’є вібрацією. Довкола стоїть гуркіт: один за одним приземляються інші. Пил піднімається кільцем.
І тиша. Дуже гучна тиша.
Я відчуваю її всім тілом, поки Грей зістрибує першим. Рухом, відточеним до автоматизму, він зісковзує з сідла й випрямляється. На тлі інших він виглядає тут… своїм. Абсолютно. Так само, як я виглядаю абсолютно чужою.
— Злазь, — каже він, не дивлячись.
Легко сказати. Я повільно вибираюся з-за сідла, відчуваю, як заніміли ватяні ноги підламуються від утоми після довгого польоту й викиду адреналіну, а спина гуде після крил. Стрибати не наважуюся — сповзаю, як мішок, і байдуже, як незграбно це виглядає збоку. Так, я не принцеса-елегантність, вибачаюся. Під ногами, нарешті, з’являється пружна, тверда земля їхнього двору, і я на секундочку готова її розцілувати, але швидко відсмикую себе від цієї думки.
Опустивши голову, спершу я бачу лише чоботи. Багато чобіт. Чорні, добротні, начищені. Потім підіймаю погляд вище. Вони вже встигли сформувати півколо. Вершники різного віку: хтось старший, зі шрамами й тяжкістю в очах, є й зовсім молоді, мої ровесники. На всіх — одноманітність: чорна шкіра з червоними елементами, емблеми, драконяча луска. На всіх обличчях — одноманітність теж. Подив. Недовіра. І найзнайоміше — відраза. Хтось із моїх попутників устиг розпатякати, і теорія про те, що чутки швидші за швидкість світла, підтвердилася:
— Це що, демон?
— Ти жартуєш…
— Він привіз демонесу? В Академію?
— Після всього, що вони зробили?..
Шепіт іде хвилею. Дехто не шепоче, а говорить майже вголос, вважаючи, що так можна. Що можна дати мені ляпаса своєю думкою, яку ніхто не питав.
— Тримайте гаманці, — хмикає хтось збоку. — Демони ж люблять брати чуже.
— Дивиться, щоб вона не підпалила ліс.
— Я думав, таких спершу саджають на «карантин».
Я стою посеред цього півкола, мокра, втомлена, у своїй старій зеленій сукні й куртці, і почуваюся брудним мохом під ногами вершників. У них усе чисте, гостре, підтягнуте. У мене одяг пом’явся й давно протерся, садно на щоці й відчуття, ніби мене вивернули навиворіт і поставили посеред строю.
У грудях починає стягуватися тугий пояс. Повітря стає густим. Звук відходить кудись убік: голоси — ніби крізь воду, тільки окремі слова спливають: «війна», «демони», «помилка», «потвора», «це жарт?».
Прокляття, серйозно? Таке вже було зі мною, дуже давно. Коли голова стає надто важкою, щоки горять, а дихання не слухається. Коли ноги погано тримають і у вухах починає дзвеніти.
Попелоїд! На мене накочує справжня паніка. Поки тиха, але вона наростає з кожною миттю…
