Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
«Я був у Дикім Полі, дивився на кургани,
Там в реві вітру вольнім вчув посвист ятаганів...»
(Козацькі пісні)
На просторах безкрайого степу, підіймаючи за собою стовп пилюки, несеться польовою дорогою легка двомісна бричка. В неї запряжений чистокровний гнідий скакун, з чорнявою гривою.
Він мчить легким галопом та слухає як погонич весело посвистує йому й приємним баском наспівує козацьку пісню:
«...Чубатий отамане, низовий козарлюго,
Я бачу твої очі, що повні болю й туги...»
Марко прямує своїми ланами та, між співом, кидає хазяйським оком на поля кукурудзи, що вже готові до збору врожаю.
Сотні пудів відбірної пшениці й вівса дбайливо сховані в зручних великих клунях. Збіжжя добре просушене та готове до зимівлі.
Ось тільки двигун у сушарці виснажився та потребує ремонту, а ще краще поїхати до Миколаєва та купити новий. Все б нічого, тільки доба короткувата й зовсім не вистачає часу. Підходить осінь і світлі дні стають меншими, а роботи - непочатий край.
Саме тому Марко майже не бачить кохану дружину Марічку й тільки вночі блаженно обіймає свою єдину. А перед цим вони щовечора удвох милуються, як сплять посміхаючись їх чарівні діти. Кароокий первісток і батьків помічник шістнадцятирічний - Олекса та двійнята-семилітки Пилип і Ганнуся.
Коли молодий Грицай повернувся зі служби в війську, чарівна Марічка відразу припала йому до душі. Вони зіграли гучне весілля та ось вже сімнадцять років завжди нерозлучні.
Трудолюбна красива жінка - для Марка опора і кумир. Їй скоро народжувати, а вона геть увесь сезон збору врожаю провела на полі, поруч з ним. Жодна жінка не вміє так красиво й рівно викладати копну за копною, а Марічці все до снаги.
Та й сам заможний володар херсонських степів, що простягаються губернією на сотні верст, зроду не цурався будь-якої роботи. Звісно Грицаї працювали не самотужки.
Марко наймав людей звідусіль та обирав доволі прискіпливо. Спочатку саджав претендента за повний їжі стіл і разом обідав. Мудрий чоловік заводив щиру розмову та скоро знав, чим людина дихає.
А коли апетит найманого робітника його влаштовував, тоді переходили до переліку талантів вищезгаданого. Господар показував якусь роботу й працював поруч до сьомого поту, аж доки не розумів: підходить йому працівник чи ні?
Щодо роботи, то в господарстві невтомної козацької родини її вистачало на всі смаки. Потрібні були конюхи до стайні й вівчарі, доглядати за вівцями. А ще уваги постійно потребував великий млин і жвава олійниця. Ну, а вже поля та луги трударів жадали до лиха багацько.
Часто новачки з недовірою та подивом сприймали звички невгамовного пана. Посеред ланів, де траплялися купки дерев, були облаштовані довгі дерев’яні столи.
В розпал робіт, як підходила обідня пора, сам господар привозив нав’ючену кошиками й глеками бричку. Там, разом з усіма сідав за стіл і смакував наїдки від вправних кухарок, котрі щодня готували для трударів.
Пити оковиту козак Грицай не любив та не дозволяв це «нице заняття» всім найманим, у гарячу пору. А вже як наставав час підбиття підсумків збору врожаїв – організовував таку гулянку, яку було чутно до сусідньої волості. Ось тоді вино лилося рікою!
Одним словом, без хвастощів можна сказати, що слава про щедрого й справедливого херсонського козака Марка Грицая сама летіла просторами південного степу.
