Раді Вас бачити!

Не встигли у працелюбній родині Грицаїв відсвяткувати народження Полінки та забути страхіття пожежі, як нове лихо прийшло з сусідського двору.

Мати нареченої Олекси полізла білити около на старій драбині. А хатинка у них була височенька. Вона вибралася майже на останній щабель, втратила рівновагу й з розгону полетіла на землю, вдарившись головою об дрова, складні поруч...

Грицаї наполягали їхати до лікарів, але бідолашна відмовилася. Мабуть відчувала, що помирає, бо попрощалася з донькою та через кілька годин відлетіла у вічність.

Убита горем Христина замкнулася у собі та через жалобу, звісно, перестала ходити на вечорниці. Вона весь час була сумна й заплакана та більше не бажала виходити заміж.

Юний Грицай не ображався і не діставав кохану своїми пустощами. Навпаки намагався опікати та допомагати дівчині. Але тепер вони не нагадували закохану пару.

Марко й Марічка навіть просили Христину перебратися до них та горда дівчина для цього підстав не бачила. Так і сиділа вечорами на самоті з прядкою чи вишиванням.

Щодо синьоокої Полінки, то здавалося це дитя росте щохвилини. Вона була стрімка й весела та пізнавала світ своїми небесними оченятами так настирливо, наче боялася чогось не встигнути.

З того моменту, як дівчинка почала тримати голівку, вона майже не плазувала, а чіплялася за все підряд та прагнула звестися на ніжки.

Їй не було ще й року, а дитина спочатку пішла чи раче побігла, набиваючи синці. Але подряпини й біль геть не зупиняли вперте диво. Маленька дзвінко сміялася сама з себе, підіймалася та знову бігла кудись!

Можливо провидіння чи доля підказували цій крихітній спадкоємиці славних українських козаків, що народилася вона в надзвичайно буремні часи та лихо ось-ось впаде на їх голови.

І лихо таки впало! Спочатку до влади в краї прийшли денікінці й почали обдирали невиправдано великими поборами всіх, від заможних господарів до звичайних сільських трударів. Вони встановили правила внутрішнього розпорядку, обов’язкові, як для губернатора, так і для всього населення волостей чи повітів.

Далі стало ще гірше. Були ліквідовані українські навчальні заклади, закривалися газети й вилучалися книги та офіційною державною мовою визнали російську.

Але найстрашніше прийшло тоді, коли в ході контрнаступу червоної армії денікінські війська були розбиті, а владу захопили найбезжальніші покидьки – більшовики.

Того ранку в дім Грицаїв увірвалася ціла свита. Бездумно обвішані зброєю, наче ялинка іграшками, вони поводилися як дикуни чи тварини, що наїлися дурману.

Особливо один, у довгому шкіряному плащі, з цигаркою в зубах. Його адреналін та перезбуджене захоплення собою відчувалося на відстані. Хоч взагалі всі нові «володарі краю» більше нагадували звичайнісіньку банду голодранців, котра вирвалася з божевільні й упивається смаком влади.

Марко якось не звик до подібної поведінки непроханих гостей у власній оселі й намагався підказати манери. Але той високий і галасливий один, не довго думаючи, вдарив Грицая наганом по обличчю.

Козак похитнувся, але не впав, адже був доволі міцним. Марічка скрикнула й оповила Полінку обома руками. Вона з радістю кинулася б на того дурня, щоб загризти його зубами, але до її серця тулилася однорічна донька. Тому підсвідомо жінка притихла та молилася в душі.

– Собирайся! Поедеш с нами, куркуль недорезаный! Давай, колись, где золотишко припрятал! Иначе я твою бабу сначала сам оприходую, а потом своих бойцов по ней распределю...

Почувши такі слова, гордий козак метнувся до гада, але той лише кивнув і двоє здорованів вчепилися в Марка. Вони скрутили його й поволокли надвір.

Гидкий покидьок розвернув у роті самокрутку та зі зверхньою посмішкою пронизав Марічку хтивим поглядом:

– А ты пока приберись, красотка! Если твой хахаль не расколется, я ж за тебя возьмусь. Да выкинь ты куда-нибудь это мясо! Все-равно без сиськи здохнет. Я с мелочью долго не вожусь...

Марічка стояла мовчки, наче оніміла та все лагідніше пригортала до себе кровинку. А тим часом Марка зв’язали й жбурнули до власної брички, яку ці недолюдки вже конфіскували для потреб «революції» та й повезли у своє кубло на допит.

Звісно бідолашна жінка зроду не бачила такого дикунства й навіть уявити не могла, що якась зграя потвор отак увірветься в дім, поневолить господаря та пообіцяє катувати її.

Єдине, що заспокоювало – Олекса поїхав до Одеси. Хоча якщо тут біснуються такі виродки, то й біля моря та на шляху додому вони також скрізь! А ще Пилипко й Ганнуся наразі в гімназії. І хоч там вже навчають невідомо чому, але діти жадібно сприймають науки та ще відвідують заняття.

Не випускаючи крихітку з рук, Марічка вибігла надвір і кинулася до стайні.

– Гожо! Христом Богом прошу: вивези Полінку до табору. Ось візьми. Я зібрала коштовності. Тут вистачить на всіх. Тільки сховай десь моїх діточок, благаю! – простягнула конюху важкого вузлика й сповзла на коліна.

– Господь з Вами, пані, встаньте! Що скажете, все зроблю. Я ж бачив, як Явдоха нашіптувала щось цим... Нас у світі ніде не люблять, а ви поводилися, наче рідні. А як же Ви?

– Рятуй моїх дітей, Гожо. А ми з Марком разом жили, якщо треба - то й помремо разом, – сказала абсолютно спокійно, підвелася на ноги, ще раз поцілувала малечу. Потім щільніше загорнула її у маленький кожушок, перехрестила та впевнено пішла назад у дім.