Раді Вас бачити!

Сьогодні зранку Марко осідлав свого улюбленого Орлика, взув блискучі високі чоботи та празникову свитку, поцілував дружину й відбув до земської управи, з серйозною справою.

Видно, що діло у Грицая було важливе й невідкладне. Вершник прилаштував перед сідлом бесаги (подвійну торбу), з овечої шкіри та прикрив файним золотавим тороччям.

Певно вантаж виявився важкуватим, бо навіть сильний Орлик зопалу присів та здивовано покосився на господаря.

З того часу, коли в російському Петербурзі відбувся більшовицький переворот на півдні, як на горе, зачепилися неспокійні часи. Та вільне козацтво тішилося, що Універсалом прийнятим у центрі, губернія зайшла до складу УНР.

Не встигли волелюбні українці зрадіти цій події, як знову по окрузі засновигали нахабні більшовики. Тієї весни, за допомогою іноземних військ, українські Січові Стрільці відстояли незалежність краю й повернули Херсон.

Марко їхав легкою стройовою риссю, милувався тихими водами ріки Інгулець і продовжував наспівувати мелодійних українських пісень.

А Марічка нагодувала дітей, розчесала й заплела коси синьоокій Ганнусі та відрядила сина Олексу, замість батька, до ланів. Сама пішла розібратися з кухарками, бо чомусь старша стряпча жалілася, що не вистачить гуски робочим на обід.

Дивно, господиня точно знала, що на куліш та гаряче повинно стати якраз, але Явдоха вперлася, що ні. Марічка дала дозвіл забити ще качку й не створювати зайвих проблем на рівному місці.

Семимісячна вагітність давалася взнаки й спину весь час тягнуло болем. Притримуючись за поперек, жінка пішла в бік конюшні тому, що конюх Гожо жалівся, ніби Димок занеміг.

Яскравий представник ромського народу мав власну родину та жив недалечко в таборі. Але на конюшні Грицаїв крутився зрання й до пізнього вечора так, наче нікуди й не ходив. Він дбайливо годував і чистив жеребців, а стійла були сухі й охайні та завжди пахли свіжим сіном.

– Вітаю Вас, чарівна пані! – шанобливо скинув свого веселого кашкета Гожо й пропустив Марічку до молодого коника. – Ось дивіться, він зовсім не їв, важко дихає та весь змок...

– Бачу, Гожо, що жеребець не при собі. А що ж робити? Марко поїхав і ліки купити не зможе. Він не відає, що кінь захворів, – бідкалася Марічка й ніжно пестила вороному гриву, а тварина вдячно косила оком на хазяйку й серцем відчувала доброту.

– Не тривожтеся, пані. Я все зроблю. Піду додому й приготую йому відвар із трав. Бог дасть, воно обійдеться. Але ж повинен був доповісти. Дивіться: від Ваших рук у нього вже погляд веселіший! – запримітив дбайливий конюх.

– Дякую, Гожо. Твоїм запевненням я вірю. Візьми з кухні страв додому, на обід. Коли Зорі готувати? Її справи набагато важливіші, – посміхнулася Марічка та пам’ятала, що скоро їй теж знадобиться допомога повитухи Зори.

Ще коли народжувала двійняток, серед стогів, тоді й познайомилася зі вправною знахаркою. Та прибігла відразу, як дізналася й допомогла, чим треба.

Так і жила родина Грицаїв поруч з людьми усіх народностей і не грошима чи продуктами, а вільними стосунками й доброю душею підкупала всіх навколо.

– ...Йди звідси швидше, бо он повзе зі стайні наша бариня. Ця пронира відразу побачить, що не вистачає пів качки в казані, – гримнула на дочку кухарка Явдоха та випхала на задній двір, з украденим м’ясом.

Тепер зрозуміло: чому не досить гуски! Далі заздрісниця одягла на обличчя доброзичливу посмішку й крутилася по кухні, наче її ключиком завели.

– Ну, як Докійко, нині всього вистачає? Ой, треба поспішати. Скоро Олекса прискаче, а в нас ще нічого не готове. Давай, я тобі допоможу! – хвацько закотила рукава красивої вишитої сорочки Марічка.

– Та що Ви, ясновельможна! Я все сама зроблю. Куліш готовий і картопля в печі доходить, – вона прикрила своїм тілом стіл і не пускала господиню так, наче там лежав тифозний.

– Добре, коли так! Бо людям серед степу вже точно їстоньки хочеться. Ось, чую вороного Олекси. Давай я складу паляниці до кошика, – все зрозуміла та не стала журити крадійку господиня й швиденько розкинула чистий лляний рушник на сусідньому столі.

– Мамо! Де ти? – весело зіскочив з коня старший син. Він лагідно попестив морду тварини й прив’язав за чумбур (кінська упряж) до сохи.

– Я тут, синочку! Наразі майже все готове. Ходи, вмийся та молочка попий. А там і обід поспіє, – засяяла дивлячись у прекрасні карі очі, що дісталися хлопцеві від батька, чарівна Марічка.