Раді Вас бачити!

Рік за роком невпинно тече ріка життя. Хтось дорослішає, а хтось старіє. Світ навколо змінюється та ставить трьом поколінням жінок нові завдання й вимоги.

Не дивлячись на чвари та спротив деяких викладачів, Соломія Холод з відзнакою закінчила середню школу і вступила до Київського політеху, на факультет хімічного машинобудування. Її мама – Поліна Холод навіть не намагалася відговорити доньку. Вона прекрасно розуміла, що дивлячись у те розумне личко бачить її тата – Назара, котрий обожнював технічні дисципліни.

А найстарша з родини, відверта й безкомпромісна фронтовичка Оксана Нещадим, виборола право знову керувати місцевою медичною установою. Вона намагалася залишити на столі в райкомі партквиток, але їй не дали. Головна умова якісного лікування людей, як виявляється не знання та працелюбність, а підтримка лінії партії й регулярні внески до комуняцької казни.

За декілька років яготинці звикли до закордонних зв’язків жіночої родини. Та й Олекса Грицай не надсилав подарунки дівчатам кожної неділі. Упродовж року він поважав лише кілька свят: Різдво, Паску та дні народження Поліни й Соломійки.

Юна студентка підхопила колишню мамину традицію і весь навчальний тиждень проживала в інститутському гуртожитку, а на вихідні приїздила ласувати пиріжками та любов’ю мами і бабусі Оксани.

З листування з братом Поліна вже знала, що родину на чужині він не створив. Дивні люди ці Грицаї, бо кохають лише раз у житті! Виходить Олекса не забув катам і не простив знущання та смерть своєї нареченої Христини.

Як зміг (через цензуру) чоловік пояснив, що на початку свого проживання в заокеанській країні мав проблеми з законом. А ще його дуже сильно побили та коли б не українська релігійна спільнота, то вже й не жив би на землі.

Але у кожного своя доля й міцний молодий українець, після одужання, почав працювати викидайлом в одному відомому нью-йоркському ресторані. Можливо за щирість його козацької душі скоро Олекса потрапив у поле зору керівництва і його почали навчати господарській діяльності.

Може ще й тому, що Грицаї споконвіку народжували вмілих та розумних. Хоча до більшовицького путчу й подальших страшних подій, він встиг закінчити волосну гімназію. А вже скільки книг з родинної бібліотеки перечитав цей кароокий молодець, не перерахувати!

Потім був перший кредит і невдала спроба започаткування власної справи. Але настирливість теж невід'ємна риса роду Грицаїв і він знову навчався й позичав, аж доки діло не пішло на лад. З притаманним йому вогником та вірою в удачу, Олекса боровся за рейтинг закладу і скоро до дверей ресторанчика потягнулися українські емігранти. Тут, на чужині, ці люди почуваються одним живим організмом.

Здається все склалося, от тільки не було в житті нового капіталіста найважливіших речей – рідні та Кохання. Тоді духівник з православної Катедри Святого Володимира підказав Олексі шукати підходи до країни, куди дуже важко підійти.

Будь-який контакт піддавався жорстокій цензурі. Нескінченна брехня та паскудна комуністична пропаганда намагалися, за будь-яку ціну, стати на заваді спілкуванню «ворожих елементів з членами соціалістичного табору». Вони називали населення країни – масою, а самі жили геть іншим життям. І не гидували закордонними подорожами та якісними речами.

Та Божою милістю чи велінням долі, група вірян православної церкви, що подорожувала святими місцями, прибула до славного міста Одеси. І ось вже Олекса схвильовано спускається з трапу саме там, де понад тридцять років тому зник з цієї країни.

Як же все змінилося! Портове місто стало набагато вищим та гарнішим. Тепер тут їздять не на конях, а на автомобілях. Навколо повно люду і всі вони одягнені в капелюхи та плащі, а симпатичні дівчата прямують у квітчастих сукнях поміж лотків з товаром. Тобто не все вже так і погано у цій державі за семи замків?

Після поселення до готелю Олекса освіжився й почав збиратися на зустріч з ріднею. Вона була призначена на Дерибасівській. Знервовано поглядаючи на годинника, Грицай пройшов пішохідною вулицею до обумовленого місця, де на нього вже очікували.

Крихітна Полінка з однорічної дитини перетворилася на точну копію мами Марічки. А трохи вища за неї струнка дівчина поруч, то звісно його племінниця Соломія. Як вперше глянув на прислане фото, подумав, що фотограф був талановитим. Але коли побачив рідних жінок насправді, зрозумів, що в житті вони набагато вродливіші.

Грицай на мить розгубився, а потім сказав перше, що прийшло до голови:

– Полінко, крихітко це ти?

Жінка ніжно посміхнулася й Олекса відчув як його тіло наскрізь пронизав шалений біль та почув таку ж дурницю:

– Лесику! Господи, я ж пам’ятала тебе у снах саме таким... А може просто уявляла?

Тепер рідні забули про людей і навколишній світ та кинулися в обійми одне одного. Поважний іноземець в гарному вбранні пригортав до себе єдину рідну людину, яка вижила серед пекла голоду та війни. Здавалося, що час звернувся докупи, а вони то дзеркальне відображення своїх батьків. Це було одночасно дивовижно й жахливо!

Соломійка стояла мовчки, не рухаючись і схвильовано спостерігала зустріч найрідніших і в її бабусиних синіх очах стояли сльози. Ось Поліна згадала про доньку, трохи відхилилася від Олекси та взяла її за руку:

– Доню, познайомся. Це він весело грався зі мною і читав казки, хоч я ще нічого не розуміла. Мій прекрасний братик і твій дядьо Олекса. А це моя найбільша радість у житті. Тільки вона й залишилася від сімейного щастя, моя Соломійка.

Олекса тримав однією рукою сестру, а потім простягнув другу й огорнув обох жінок своїми обіймами. Сльози горя й радості текли по щоках усіх та ніхто не намагався зрозуміти, що більше вони символізують: блаженство чи біль?

– Ось тепер все о’кей. Тепер я вдома. Які ж ви гарні та дорослі - мої найрідніші на землі! – Олекса силувався бути врівноваженим, а вода лилася з очей, як весняні струмки.

– Лесику, пішли кудись. Ми тут нічого не знаємо, але хоч посидимо та поговоримо, – не випускала його з рук Поліна.

– Зараз, я на хвильку! – відійшов він до дороги й зупинив автомобіль. Сказав щось водієві й дав купюру. Той вибіг, прочинив дверцята та ввічливо впустив пасажирів досередини.

Скоро керманич підвіз їх до вишуканого ресторану. За валюту навіть в радянському союзі можна було відвідати доволі пристойні заклади, де обслуговували та годували не гірше, ніж у будь-якій нормальній країні світу.

Приємне світло, чудові скатертини, столове срібло та офіціанти, що готові принести на тарілці для клієнта власну душу (звісно за валютні чайові). Здавалося, що ні голод, ні війна це місце не зачепили. Їм подавали смачне вино та страви, котрі замовив американський ресторатор. А для вихованих, але скромних жінок родини Холод тут було не дуже затишно. Та ображати гостя вони не могли.

Поліна тихенько пригощалася й лагідно відповідала на запитання Олекси, а на душі шкреблись якісь невблаганно жорстокі кігті тварин. Чому все це сталося з ними? Хіба не могли вони прожити на Херсонщині великою щасливою родиною до скону днів? Виростити серед широких ланів вже свої молоді родини та наповнювати коханням і щастям білий світ?

Але ж ні! Тим ницим заколотникам не сиділося у своїх темних щілинах і вилізли вони та пішли вбивати й калічити. Відібрали в України її неповторність, мову, перебили розумних і талановитих, навчили красти і дурити, а потім ще й привели на родючу землю фашизм.

І не мають вони тепер з Олексою нормальних родин, пам’ятають тільки горе та втрату рідних. Сидять і не можуть надивитися одне на одного, бо зустрілися через тридцять років. А далі знову чекає розлука, що розділить та гулятиме серед океанських хвиль.