Раді Вас бачити!

Соломія намагалася забути ті очі, що бачила вже двічі. Вперше – на Київському вокзалі, а вдруге – в брезентовому наметі на полігоні, під час тривоги. Але не могла! Важко сперечатися з серцем, що підказувало почекати, коли Він знову з’явиться у її нелегкому дівочому житті.

Пройшов тиждень і диво сталося! Боєць, що чергував біля телефонів дальнього зв’язку, заглянув до віконця канцелярії:

– Соломіє, Вас там по дальньому викликають.

– Мене? Хто? – тривожно перепитала Соля.

– Не сказали. Йдіть швидше, бо як начальство дізнається, всім по вухах надають, – побіг назад на місце служби строковик.

Дальній зв’язок - це щось на кшталт міжміського. Власне так воно й було. Просто в кабінетах керівництва для розмов між гарнізонами стояв окремий телефон. А для робочих перемовин службовців нижчим рангом - відокремлена кімната та черговий боєць. Хоча для особистих пліток між друзями цей кабінет точно не призначений.

– Слухаю, службовець Холод. Хто питає? – байдуже вимовила Соломійка й почула у відповідь:

– Точно слухаєш? Радий чути. Це Андрій. Як життя, чарівна землячко?

Тепер вона була рада, що ввічливий строковик запропонував їй свій стілець. Ніжки чомусь затрусилися, а серце почало тьопатися, як дурне... Що такого, коли знайомий робить дзвінком красивий жест? Він же не на побачення її кличе!

– Дякую, все добре. А в тебе?

– Ось тепер краще не буває. А ще я маю до тебе справу. Тут у нас зібралися їхати на екскурсію до старого Кракова. Ти як, готова приєднатися? – виходить таки кличе, розгублено подумала дівчина.

– Але ж...

– Що? Вже була чи не хочеш? – настирливо посміхався десь там Андрій.

– Ні, не була й дуже хочу. Але ж це ваші їдуть. Я тут до чого? Мене не відпустять ні за які гроші. Маю на увазі...

– Перестань! Я почув і домовлюсь. Тебе відпустять, обіцяю. Тільки вони ще радяться: коли їхати. В цей вихідний чи наступний? Я зателефоную пізніше й за тобою пришлю когось, – впевнено говорив чоловік і Соломійці стало цікаво: хто він там у них такий?

– А літак зі Шпротави можеш надіслати? – не стрималася й пожартувала щаслива дівчина про радянський військовий аеродром.

– Ні, на жаль. І не жартуй, будь ласка. Я дуже хочу з тобою на екскурсію. А рішення про виїзд - то дрібниці. Ти ж будеш в групі зі своїми колегами, що тут такого? – вмовляв Соломію він.

– Андрію, я не проти. Навіть якщо не вийде, не ображусь. Будеш в наших краях, заходь, – намагалася попрощатися вона, а голос чомусь тремтів.

– Все вийде. Обіцяю! Дуже радий був почути твій чарівний голосок, – така поведінка людини, котру вона випадково бачила двічі у житті, здавалася доволі дивною. Але нового дзвінка Соломія чекала з нетерпінням.

Ким він був насправді той Андрій Бойчук у своїй частині та як йому вдалося переконати її начальство – невідомо, але наступної неділі о п’ятій ранку за Соломійкою заїхав туристичний автобус. Лєгницькі служаки вибралися подивитися музеї й костели неповторного міста та підхопили колегу по службі, зробивши невеликий крюк через Свідницю.

Находились і надивилися на неповторну красу старого міста військові туристи досхочу. Перекусили в якомусь приємному кафе та пішли далі. Звісно ніжки дівчат, що приїхали служити до Польщі вже були доволі натренованими. Адже вони витримували біганину крамницями в обідню перерву, потім заносили товар додому, намагалися кинути щось до рота й знову невтомно прямували на службу. А це вже тягне на марш-кидок!

Як вже відомо, у маленьких містечках з транспортом - сутужно. Ні, тут їздять багато авто й навіть рейсові автобуси прямують між містами, але ж ніхто зі службовців не додумався ще брати таксі та, з вітерцем, ганяти Свідницею по крамницях. Для цього слугували витривалі спортивні ноги.

– Зморилася? Давай я понесу твою сумку, – лагідно вимовив Андрій, що весь день міцно тримав Соломійку за руку.

– Все добре, я звикла. Знаєш, спочатку як приїхала тижнів зо два взагалі не розуміла: як тут люди живуть без трамваїв і тролейбусів? А потім поступово навчилася користуватися власними ногами та геть не шкодую, – впевнено опиралася на його долоню дівчина і їй було так добре, наче вони ходили рука в руці все життя.

– Зі мною так само. Розбестив нас Київ, а тут люди нормально живуть і рухаються пішки дуже багато. Правда Краковом, як і вдома далеко не побіжиш, але в наших містечках - це нормально. Знаєш, я такий радий давно не був. І хоч тут вже вчетверте, наче все вперше бачу, – відкрився раптом Андрій.

– Як вчетверте? А навіщо ж ти поїхав? У них тут точно кожного разу один і той самий маршрут та розповіді, – здивовано подивилася йому в очі Соломія, але відповідь була очевидною:

– З тобою я і вдесяте побував би тут. Яка різниця: де? Головне разом!

Тепер він міцніше стиснув її долоньку в своїй руці й Соломія відчула, як збентежено забилося серце, дихання прискорилося та виказувало її хвилювання. Вона миттю опустила очі на бруківку Кракова, а всередині горів вогонь, якого ще ніколи в житті вона не відчувала.

Звісно можна пригадати її похибку з коханням під назвою Остап Шаповал, але тоді це був скоріше напад хвороби розпусного чоловіка, а їй воно було - вперше, образливо, соромно та власне ніяк.

Зате коли оцей неймовірний красень дивиться в її очі, стискає руку теплими обіймами й говорить майже звичайні речі, але так дбайливо й лагідно, дівчина готова злетіти до небес і звідти співати: як їй з ним поруч добре!

На прощання вони не цілувались, адже автобус завіз її до першого в Свідниці контрольно-пропускного пункту й попрямував далі до Лєгниці. Всю дорогу парочка сиділа дуже близько одне до одного, Андрій частенько поглядав на зморену Соломійку та здавалося розмовляв з нею серцем і вона розуміла кожне сказане ним слово...

Наступного дня він знову використав службовий зв'язок і дівчина піднесено кинулася до трубки, але почула незнайомий жіночий голос:

– Ви Соломія Холод?

– Так, а Ви хто? – чомусь дуже недобре затріпотіло серце вчорашньої туристки.

– Я власне ніхто. Була вчора з вами на екскурсії в Кракові й спостерігала ту ідилію. Андрій звісно гарний, з усякого погляду чоловік, вихований і розумний, але є одна дрібничка. Мабуть, він не казав Вам, що одружений вже кілька років. Там, в Києві на нього чекає дружина, а він крутиться тут навколо синьоокої пройдисвітки. Всі ви претеся в армію за мужиком, але ж чужого відбирати недобре! – на цьому зв’язок перервався.

Коли Соломія почула, що знову стала на ті ж граблі, їй миттю захотілося померти. Як так? Чому саме з нею відбуваються ці жахливі речі? Той гад в НДІ він навіть не намагався нічого приховувати. Хизувався статусом чоловіка й коханця та спаплюжив початок її жіночої долі.

«Ну, з дому вона втекла, а зараз куди тікати від проклятої карми? Чи може забити на сором та закрутити роман зі звабливим чорнобривим майором? Або з дідусем-полковником, котрий начитує їй поруч свої звернення до керівництва? А може взагалі поїхати до москви та переспати з тим дядьком, з міноборони? Йому ж подобаються друкарські роботи якоїсь контрактниці. Господи! За що ти дав мені хрест легкодоступної жінки? Я не зможу його нести!» Десь такі думки безсило борсалися в голові Соломії Холод.

– Толю, ти більше не клич мене до трубки й хлопцям перекажи, що я ні з ким звідси розмовляти не буду. Дякую! – тихо промовила вона до бійця й пішла геть з перемовної.

Не пам’ятаючи себе, Соля зайшла до канцелярії, сіла на улюблений стілець та хотіла працювати далі, але за сльозами геть не бачила рядків...