Раді Вас бачити!

До вечора Соломійці стало гірше. Періодично вона відчувала в тілі жар та озноб. Навколо все крутилося, а кінцівки тремтіли. Нічого подібного вона не пам’ятала. Навіть коли бабуся Оксана лаялася, сезонний грип внучка переносила на ногах та весело жила далі. Але сьогодні з нею робилося щось страшне!

В гуртожитку хвора зміряла температуру й побачила на шкалі – тридцять вісім... Вже посходилися додому сусідки по кімнаті й почали вечеряти копченими ковбасками зі смаженою картопелькою та маринованим оселедцем. Вони дружно стирчали біля столу й запихалися стоячи, щоб більше влізло.

Соломійку дівчата теж намагалися погодувати, прямо в ліжку. Але як тільки вона відчула аромат їжі - вискочила геть до нужника та віддала там все, що колись раніше з’їла. Здавалося, що завагітніти можна від одних думок про гарного чоловіка!

Колективний жіночий розум відчув, що одній з них зле та почав працювати відразу у всі боки. Одна допитувалась про останні критичні дні, інша намагалася обмацати груди хворої, а третя взагалі запропонувала змірити температуру в попі...

– Годі, дівчата! Зав’язуйте цю божевільню й викличемо Соломці швидку, бо ще здохне тут з нами, – скомандувала одна з сусідок.

Чесно кажучи, військові лікарі (навіть без війни) трішки відрізняються від тих, що сидять в поліклініках й лише мріють про чергову шоколадку чи пляшку коньяку. А ці дядьки, у військовій формі, дещо тямлять у лікуванні хворих.

Ось і зараз лисий чоловік візуально обстежив зовнішні органи пацієнтки, помацав таки живіт та й почав щось писати.

– Жити боляща буде? Вона не заразна? – заглядаючи з-за спини медика, спитала сусідка, а той тільки кивнув і продовжував малювати рецепт.

– Нервовий зрив від роботи чи десь з поляками проштрафилась? – уважно подивився Соломійці в очі він, коли дописав. Військовий лікар вірно поставив діагноз, але не вгадав причину.

Соломійка мовчки покрутила головою й опустила палаючі гарячкою очі. Тоді слуга Гіппократа вмить зрозумів:

– Ясно. Мужика не поділила з кимось. І через це треба отак побиватись? Та нас на світі, як трави в полі. Хіба тебе для цього мама народила? Ну от що: сходіть до аптеки та принесіть їй ліки, а я поки зроблю укол, щоб поспала. Приймай, як написано і через три дні до мене - лікарняний закрити.

– Не хочу укол... – залізла глибше під ковдру заслабла красуня.

– Хіба я питав: чого ти хочеш? Давай руку, не тремти, – сам дістав що треба, задрав кофтинку і так хвацько влив заспокійливе, що Соломійка навіть штрикання не відчула. – Ось і все, а ти боялася. Будьте здорові!

Далі вона притихла і не пам’ятала снів. Як прокинулась, побачила на стільці пігулки й флакончик та зрозуміла, що всю ту гидоту їй треба прийняти. І навіщо вона взагалі поперлася до того Кракова? Сиділа б у своїй секретній канцелярії й нічого не сталося. Але ж до лісу її все одно повезли б, а там був Він...

Соломія застогнала від незрозумілого внутрішнього болю, що відчувався скрізь. Потім тяжко зітхнула, вилізла з-під ковдри й почала читати призначення лікаря. Ніжки були слабкі, а голова навпаки важка, наче їх десять. Невже кляте Кохання в усіх таке медикаментозне?

Наступного дня дівчата розбіглися по службах. Соломійка звечора виконувала поради лікаря й тілу стало легше, але де взяти ліків для душі? Навіщо Андрій марно зачаровував її? Хоча нічого такого він поки не зробив, та вона хотіла всього на світі... Чому Бог дав Йому ті очі, що проникають наскрізь і народжують мрії, про які до Нього вона навіть не здогадувалась? Думала, що прийшов янгол, а виявився звичайний підлий чоловік.

Потихеньку вона сходила в душ, вимила коси та з’їла апельсин. Їсти сказали багато, але нічого не лізло. Вона випила ложку гидоти з флакончика й подивилася за вікно. До Сілезії знову прийшла чарівна осінь. Листя поступово жовтіло й червоніло та падало додолу. Саме туди, куди впало її серце...

У двері постукали. Соломія тяжко зітхнула, глянула на себе зелененьку в дзеркало й дозволила зайти. Але коли побачила гостя, пошкодувала про дозвіл. На порозі стояв Андрій з яскравим пакетом, тільки сьогодні він не посміхався.

Його збентежений погляд був винуватим, але не злим. Він зачинив за собою двері й уважно вдивлявся у знищену красу, а потім сказав:

– Нічого не кажи, я все знаю. Тому тут. І проганяти мене не треба, бо я нікуди не піду. Не так я хотів розпочати нашу долю. Але Ритка, вона тварюка по життю. Собі все занапастила й інших зі світу зводить...

Далі гість спокійно поставив подарунки на стіл і підійшов ближче до мовчазної постаті дівчини. Вона не проганяла, не було сили та й наговорив він чогось незрозумілого. То нехай покається, якщо вже сюди приїхав.

– Давай сядемо, – обережно опустив він Соломійку на ліжко і взяв стілець та сів навпроти. Заплющив очі, потримався за лоба й продовжив: – Я сильніший, але якби мені сказали, я теж би захворів. Ми з тобою зустрілися не на вокзалі, а десь в іншому світі й відразу зрослись. Та між нами постала гірка правда. Але я не піду, доки всього не розповім.

Я дійсно одружений та тепер ненадовго. Коли я закінчив радіофакультет в Шевченка й почав працювати на заводі медтехніки - світ здавався дивовижним. У мене була улюблена професія, багато планів і можливостей змінювати світ. Ми вдосконалювали рентгенівські апарати та планували розпочати роботу над спецприладом для онкохворих. Це дійсно був прорив.

Навіть директор частенько приходив поговорити про новинки й почав просувати мене. А потім познайомив з дочкою. Я й не зчувся, як ми одружились. Та вже через кілька днів щиро пошкодував про свій вибір. Таку нахабну, злу й цинічну жінку, котра сидить в ній, важко й уявити. Вона любить гроші й чоловіків. До речі, я в неї офіційно другий.

Коли видалась нагода попрацювати за кордоном, сюди їхати вона відмовилась. А мені було байдуже куди. Тільки б змінити все навколо. Таточко вибив два місця, але замість неї поїхала найкраща подруга - Ритка. Звісно, щоб слідкувати за мною. Це вона телефонувала тобі.

А коли я побачив тебе, світ знову став яскравим і добрим. Соломієчко, повір, я скоро здихаюся тієї напасті й буду лише твоїм. І ти від мене нікуди не дінешся. Я тут привіз дещо. Зберігаю цю бридоту для адвоката чи суду, якщо знадобиться. Прошу: подивися й повір мені.

Він дістав з кишені піджака кілька листів у конвертах. Адреса: в/ч пп – його, а зворотна – місто Київ. Соломійка мовчки відкрила чужий лист і побачила рівненький жіночий почерк:

«Навіть не думай, козел, що я попхаюся туди! Просила придурка: їдьмо хоча б в Югославію. Так ні, він поспішав пертися в те село. Теж мені закордоння! Бачити не хочу пшецькі кущі й тих селян навколо. Що там робити? Замість розваг одні церкви. І зими не існує, а де я шуби свої носитиму? Ненавиджу тебе...»

Соломійка не посоромилась і відкрила інший лист. Тепер вона точно хотіла порівняти почерки, адже розумілась на них як органічний робот. А ще їй конче необхідно повірити Андрію або прогнати назавжди. Далі побачила такі ж рядки й знову гидоту:

«Навіщо тебе носило до тата? Я хіба дозволяла? Почув, що я живу з Родіком? Ну, то й що? Тобі яке діло? Ти ж лише залізом цікавишся, а жінка тобі на... не потрібна. І чого ти не привіз валюти? Рублів у мене самої до чорта! Ти паразит на тілі нашої сім’ї й слизняк недороблений...»

Далі вона знову принижувала чоловіка й Соломійка склала страшну кореспонденцію та повернула Андрієві. Раніше вона думала, що їх жіночій родині сутужно живеться на світі. А як йому, розумній і добрій людині, відчувати той пекельний біль навколо себе? Від цих думок світ знову закрутився й вона заплющила очі.

– Все, лягай і забудь. Не треба тобі знати більше. Просто інакше я не міг довести, в якій халепі стирчу. Але я відмиюся, повір. Для тебе повинен бути найчистішим на світі. Ти ж наче крапелька святої води, що мене напоїла. Прости, що завдав стільки болю! Я не встиг закрити тій паскуді рота.

– Андрюшо, не перепрошуй. Я вірю тобі та маю теж багато чого розповісти. Але не зараз. Ось вичухаюся і ми погуляємо осіннім парком, добре? Тут навколо стільки краси! Ти не думай, це не хвороба. Просто я дуже боялася втратити тебе.

– Добре. Все життя гулятимемо разом. І ти мене не втратиш, бо я ТВІЙ.

Соломійка потягнулася до нього рукою, а чоловік обхопив її долонями й тихенько цілував та знову, мовчки очима, говорив про потаємне. Зараз Андрій був для неї найкращими ліками, а в недалекому майбутньому – невідворотною щасливою долею.