Раді Вас бачити!

І як воно робиться на світі? Ось у Марка й Марічки Грицаїв було все: кохання, дітки, добро. Але раптом життя тріснуло на шматки й перетворилося на горе і смерть. Їх найстарший син став вигнанцем, а найменша донечка – сиротою.

Та Полінку виростила добра жінка, що відмовлялася заради дівчинки від власної долі. Скільки страждань вони разом пережили, не злічити! Але вічність дала, кожній з них, коротку мить щастя. Поліні з її єдиним Назаром – крихітну Соломійку, а названій мамі Оксані – трішки радості зі щирим Павлом.

І знову прийшла люта смерть та відібрала їх чоловіків. Але серед голоду й принижень жінки виживали, намагаючись бути достойними людьми. Навчалися й навчали, рятували й лікували. Одним словом – жили.

А далі вже була черга Соломійки (третього покоління незламних берегинь роду) тримати удари долі, що покликала її за межі теперішньої країни. Та лише з другої спроби дівчина знайшла свого єдиного, знову через біль. Тобто щастя не дається їм без бою?

Закоханий до нестями, сміливий красень Андрій Бойчук побував у союзі та привіз з відрядження документ, на який чекали двоє. Свідоцтво про розірвання його порожнього шлюбу дало дозвіл на поєднання з Соломією Холод, командирським наказом у Польщі.

Тепер молоде подружжя Бойчуків жило в окремій кімнаті жіночого гуртожитку в Свідниці та було найщасливішим на землі. Мабуть, то теж забаганки долі, що нескорені жінки цього роду не сидять на місці й ліплять своє гніздечко десь далеко від рідних країв?

Соломія з Андрієм поставили за мету заробити на власний дім самостійно й тому ще кілька років залишалися в групі військ на службі. Але першої весни молодятам влаштували гучне весілля, де гуляв увесь Яготин! Мама Поліна й бабуся Оксана щиро плакали і вперше так веселилися, разом з родиною Бойчуків. Виявилося, що в Андрія дуже прості й добрі батьки.

Якось всі сиділи під вишнями в Яготині та читали чергове вітання з Паскою від діда Олекси, зі Сполучених Штатів. Родина ставала все чисельнішою і святковий стіл, з пирогами й пасками, заворожував ароматами. Та ось перед очима Соломійки закрутилися квітучі вишні... Ой! Невже на світ проситься наступне покоління незламного роду Грицаїв та їх коханих половинок?

Пройшли роки і старенький сивий іноземець стояв перед козацьким хрестом на одному з київських кладовищ та в оточенні рідні розмовляв зі своїм славним батьком – Марком.

– Бачиш, тату. Вони хотіли знищити наш світ, але непереможні жінки зберегли й примножили козацький рід. Я пишаюся ними так само як ти, бо козацькому роду нема переводу!

І я там була та бігала поміж рідні, ще не знаючи всієї історії. А потім зібрала й написала для всіх, хто цінує своє коріння; з моменту як козак Грицай їхав рідним Херсонським степом та співав, адже був вільним і щасливим.

Мене звати Поліна, на честь ніжної й сильної синьоокої бабусі, без якої не сталося б усіх цих подій. Я продовжила традицію роду та від свого коханого чоловіка народила доньку. Хоча доля вирішила надалі дарувати наступників-козаків.

Мій онук ще зовсім маленький, але любить рідну мову та співає гордих козацьких пісень. Він вже знає наші традиції й страшенно пишається, коли вдягає вишиванку.

* * *

Сьогодні нашу рідну неньку-Україну знову топчуть поганські чоботи. Але вони підуть у небуття як всі, хто хотів поневолити квітучу землю. Бо немає в світі такої сили, щоб НАС перемогти й ніколи не буде! КОЗАЦЬКОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ!!!