Раді Вас бачити!

У дівочому гуртожитку було не все так погано. В підвалі – купа душових кабін і теплої води скільки завгодно. Соломійка вимилася, попила запропонованого чаю та трішки поспала. Після раптової втрати свідомості бойова подруга Наташка більше не намагалася кошмарити її. Вона нарядилася в модні речі й вийшла кудись. А зморена мандрівниця задрімала...

Ввечері, коли зі служби збіглися всі дівчата, Наташка скомандувала робити перестановку. Вона й справді відсунула в куток своє трюмо з парфумами, а три ліжка прилаштували поруч, головами до стіни так, щоб можна було лише вільно встати на ноги.

Сама ж «старша» кімнати залишилася навпроти, щоб вести спостереження. Дивні тут були порядки! Виходить той, хто довше всіх служить і є головним. Тобто нічогісінько не змінилося. Та ж дідівщина, тільки в профіль!

Що в Сибіру колись, що наразі за кордоном. Радянська армія – мала свої неписані закони геть на всіх рівнях. Цій системі безвідмовно підкорялись навіть полковники й генерали, тільки у них все працювало набагато складніше та мало абсолютно іншу ціну. Будь-який «гвинтик» в системі повинен був крутитися так, як йому накажуть.

Вранці, першого робочого дня, працівник кадрів взяв у Соломійки фото та почав готувати для неї посвідчення. Адже в штаб групи, як і додому в червоне місто, без цього документа вона ні за що не пройде. На вході й виході з військових містечок – серйозна охорона, зі справжніми автоматами на плечі.

Наприклад, сам штаб охороняли такі красиві міцні синьоокі хлопці-строковики, що хоч картини з них пиши. І приїхали вони сюди служити, як не дивно, з Полтави, Києва чи Харкова. Ну, не охороняли генералів представники Киргизстану чи Колими! І це не шовінізм автора, а чистісінька правда!

Далі Соломійку познайомили зі співробітниками головної канцелярії. За друкарськими машинками там сиділо кілька жіночок середніх років, що навряд чи приїхали по виклику, за контрактом. Вони ліниво перекладали папірці й здається працювати намірів зовсім не мали. А ще тут було кілька молоденьких працьовитих бджіл. Саме вони безвідмовно «пахали» й стукіт від їх машинок, до обіду, вже гудів у новобранки в голові.

Суворі дядьки, час від часу, приносили якісь теки чи журнали й просували у віконце. Адже заходити до канцелярії заборонялось навіть їм – людям з зірками на погонах. Тоді головна приймала папери та деякі миттю ховала до камери схову, а ключ тримала у себе в кишені. Тобто це й були «страшні таємниці» міноборони...

Соломійку й тут приткнули у куточок та дали подрукувати. Спочатку в неї не дуже виходило, але Тамара (головна) оцінила її високу грамотність і сказала, що з часом все вийде, просто треба напрацювати темп.

На обід дівчата повели новеньку до місцевої їдальні. Тепер стало зрозуміло: для чого купа людей так прагне потрапити сюди? Ні, Холод не зовсім дика, бо в Києві та Яготині вже теж продавалися ковбаса й масло. Але ці «дари» виявилися дещо іншими – вони були свіжі та дуже смачні.

Річ у тому, що продукти на кшталт м'яса, сиру, ковбаси та й зелені також – сюди доставлялися з польських фермерських господарств. А вони не мали звички тримати роками, в кістку переморожений провіант на складах за Уралом, а потім везти його до продуктових магазинів країни та заморожувати нову сировину.

Хто не розуміє, про що я – зараз поясню. Всі ми знаємо про колообіг води в природі, а також живий продовольчий ланцюжок у тварин. Мабуть, совєцькі розумники взяли ті закони природи за основу. Правда, спочатку перебили працьовитих трударів, які грамотно підходили до вирощування й зберігання. Перевернули все з ніг на голову й вихваляються світом: які вони «хазяї».

Слава Богу, що тепер все повертається до норми і ми знову смакуємо свіженькі копчені ковбаски, в які сучасні талановиті трударі кладуть якісну сировину. І м’ясо на ринку купуємо те, що вчора хрюкало чи співало. А в поляків так було завжди. Вони не дуже любили совєцьких загарбників, але навіть для них привозили свіже продовольство.

Ще в тій «столовці» Соломія вперше побачила Боржомі та Фанту й крихітні ніжинські огірочки, на баночках яких було чітко написано «місто москва». Уявляєте? Ніжинські огірочки, котрі вирощували посеред їхньої кривавої площі. А де ж тоді гуляв турист? Та попереду ще стільки продовольчих курйозів! Наприклад, смачна грузинська аджика теж стверджувала, що вироблена вона в москві...

Все! Залишимо наразі у спокої гастрономічні загадки, бо вони ще неодноразово з’являтимуться серед рядків з відкриттями, від яких можна слинками зійти! Поїли дівчата за місцеві копійки, а Соломійці позичили кілька злотих (у ті часи польська валюта мала геть інший курс та цінність).

Тепер працювати стало веселіше. Тамара вже зрозуміла, що новенька добре шарить у редагуванні й підсунула їй звіт командира якоїсь частини, щоб трохи змінити стиль та прибрати грубі лексичні помилки. А вже після цього можна й друкарці нести.

Виправлений Соломією «шедевр» незнайомого полковника дуже сподобався Тамарі.

– То ти для нас просто знахідка! Ось саме цим і будеш поки займатися. А як отримаєш дозвіл, думаю, справа ще краще піде. Поки вчися друкувати. Такий кадр нам точно знадобиться, – констатувала дівчина.

До вечора Соломійка відредагувала ще кілька робіт, а потім взялася вивчати друкарську справу. Під високою стелею гуділи й моргали в очах довжелезні лампи денного світла. Вони в ті часи були скрізь і завжди, бо до світлодіодних - люди ще не доросли!

Рівно о вісімнадцятій жіночки, що цілий день нічого не робили, швиденько зібрали свої ридикюлі й весело попрямували на вихід. А дві страшенно затуркані роботою бджоли продовжували пахати. І старша теж залишилася на «бойовому посту».

– Сьогодні продовжуєш працювати з нами до ночі! – дала команду Тамара.

– Добре, як скажете. А чому ті дами, навіть не спитали й пішли? – сходу почала вивчати неписані закони радянської армії Соломійка.

– Тому, що вони офіцерські дружини й можуть за статусом взагалі не працювати. А щодо цих, то краще взагалі нічого не питай. Зрозуміла? – сумно й суворо відповіла Тамара.

Та зрозуміти Соломійці таке було доволі важко. Її мама - Поліна Холод назавжди залишиться дружиною офіцера, але вона ніколи не ховалася за його спиною та працювала. Навіть у морозному Сибіру, вагітна, вона не сиділа на шиї у тата Назара. Але ж проситься аксіома: не вміють лінуватися Грицаї!

Здається новенька хоч і розумна, але в «системі» поки геть тупить. Не може допетрати: навіщо ті дамочки приходять просиджувати стільці? І знову неписаний закон в дії! Ну, не хочуть дружини полковників і генералів сумувати вдома на кухні. Їм веселіше стирчати в штабі, але так, щоб не бачити своїх чоловіків.

Ось саме через таких і чекала Соломія на виклик цілих пів року. Та виявляється, що їй дуже поталанило. Дехто зі службовців пізніше розкажуть, що виклику сюди чекали роки.