Раді Вас бачити!

Ще цілих пів року ходила Соломійка до того НДІ та повертала голову кудись, коли бачила у вестибюлі Остапа Шаповала. А він не міг відвести від неї зачарованого погляду. З його поведінки виникало запитання: невже цей лінивий працівник наукової сфери дійсно кохав її?

Та до його страждань красуні Холод не було жодної справи. Наразі цілеспрямоване створіння цікавив лише виїзд за кордон. Вона, як ніхто, діставала майора четвертого відділу військового комісаріату й той не витримав та якось запитав її:

– Ти ж звісно не скажеш, але через подібну настирливість з’являються підозри, а чи варто взагалі випускати за межі таку шустру? У нас не буде проблем з твоїм поверненням назад до країни? Що за терміновість?

– Чесно? Частково Ви праві, пане майоре. Я дійсно дуже хочу зникнути звідси, але не назавжди, а на деякий час. Я розірвала стосунки зі своїм хлопцем та він продовжує діставати. Ось я й хочу прислужитися Батьківщині й заразом зняти тягар зі своєї душі. Але не збираюся зраджувати, – випалила Соломійка так натхненно, що військовий повірив кожному слову і відповів:

– Зрозуміло. Тоді спробую допомогти, чим зможу. Здається твої документи вже повинні бути на підході до Києва. Я перевірю. Зателефонуй мені через пару днів.

Соломія не дуже надихнулась тією обіцянкою, адже всі дядьки однакові та й чекає вона доволі довго. А цей, мабуть, просто захотів покрасуватися перед дівчиною, який він всемогутній. Власне, всі ці «дядьки» з радянських установ були страшенно меркантильні й частенько використовували службове становище, як їм вигідно.

Та в конкретному випадку, через два дні, на Соломійку таки чекало диво. Дозвіл надійшов до комісаріату вже тоді, коли дівчина запитувала. Але майор навіщось відтерміновував щастя. Соломія прийшла до нього з коньяком. Той звично кинув пляшку до столу, а натомість діловито поклав перед нею теку й сказав наступне:

– Завтра, о десятій, у міському комісаріаті інструктаж. Тримай справу та не запізнюйся. Там збирають групу на виїзд. Вам видадуть службові паспорти й вимоги для залізниці, щоб купити квитки.

Соломія аж встала:

– Невже сталося?

– Чого ти побіліла? Пів року збиралася, а тепер передумала? – розсміявся мордатий майор.

– Ні за що не передумаю і страшенно рада, що збулось. Дякую Вам за допомогу! – дзвінко відповіла майбутня підлегла Міністерства оборони й відчувала, як калатається в грудях збентежене від новин серце.

– Не мені, Батьківщині віддячиш вірною службою. Щасливої дороги, службовець Холод Соломія Назарівна. Дивись, не осором ім’я батька! Бо коли б не його заслуги перед країною, з такими як твоя мати, бачила б ти закордоння тільки по телику.

Соломійка ввічливо кивнула та схопивши теку, помчала на вулицю, щоб цей пронира нічого не спитав у неї про американського дядька. Вона не розуміла, що запитання рядового працівника військкомату вже не мають жодного значення. Просто навіть молоді люди, котрі не зазнали жорстоких знущань від більшовиків як попередні покоління, теж намагалися тримати язик за зубами аби не нашкодити собі чи близьким.

І хоч містер Грицай приїздив до союзу геть не на зустріч з рідними, а подорожував з паствою, все одно хтось міг напатякати відповідним службам, що рідні бачилися посеред Одеси. Тій зустрічі передувала ціла історія, щоб через інших емігрантів, Поліна з дочкою на годинку змогла перетнутися зі ще одним живим з роду Грицаїв. Але тема пішла в небуття й набагато цікавіше: що станеться тепер.

Звісно кожна людина відчуває себе невпевнено, коли робить щось вперше. А вже таке: як вибратися у ті часи вільно, без переслідування за кордон, взагалі вважалося вселенським дивом! Тому розумне дівча розгубилося й не знало - куди спочатку бігти? Вона притискала теку до грудей, наче там було щось живе або дуже коштовне. А хіба ні?

Вирішила почати з відділу кадрів інституту та написала заяву про звільнення. Педантична й відповідальна особа намагалася встановити Соломійці термін відпрацювання, але коли побачила військовий виклик, навіть окуляри зняла та погодилася віддати трудову книжку відразу.

Далі майбутня військовозобов'язана поїхала додому збирати валізу та слухати прощальні стинання родичок. І чому у старих жінок так багато сліз? Про це думала Соломійка, а з її личка не сходила радісна посмішка.

Скласти речі їй поталанило в тиші, бо працьовита рідня ще знаходилась на своїх постах – в лікарні та бібліотеці. Дівчина поки не розуміла: брати зимові речі чи ні? Адже вона не зможе сісти до потяга й через годинку опинитися в Яготині... Господи! Це ж наче їхати до тюрми. Звідти цілий рік нікуди не випустять. Таке щасливиці дійшло лише зараз.

Викинула все тепле, взяла новеньку кофтину, що прислав дядько на Паску, білизну, два сарафани й сіла...

– Боже, що я роблю? Там на мене натягнуть військову форму. Чи ні? Ого! Ще й не служила, а вже сама з собою розмовляю, – посміхнулася Соломія й почула з-за спини переляканий голос матері:

– Солю, а що діється? Куди ти збираєшся? Невже туди, куди я думаю?

– Мамо! Якщо ти про прихисток розпусти в Києві, то НІ. Ось я отримала дозвіл на виїзд і збираю речі, бо скоро вони мені знадобляться в іншій країні, а вам з бабусею я буду часто писати листи.

– НІ! Не може бути, – традиційно розгублено всілася на ліжко Поліна й наразі її сині очі миттю наповнилися слізьми.

– Почалося! – тяжко зітхнула Соломія й намагалася сісти на валізу, щоб та закрилася. Потім викинула ще пару речей і тоді скринька піддалася їй.

– І куди ж ти їдеш, можна дізнатися? – перелякано витирала сльози Поліна та не могла надивитися на свою єдину спадкоємицю, що покидає рідний дім.

– Поки не знаю, мамо. Завтра в центральному скажуть. Але сподіваюся, що це буде не Сибір. Хоча він належить нашій державі. Та мені хотілося б попрямувати у зворотному напрямку, на Захід, – жартувала донька, а Поліна вже крутила диск на телефоні, щоб сповістити про новину бабусю Оксану.

Десь хвилин через десять та примчала під хату на швидкій. Відпустила службовий автомобіль і заскочила в дім, як завжди енергійна та в повній бойовій готовності.

– Що уже?

– Так, бабуню! Я дочекалася. Тільки хоч ти не пускай, як мама, сліз. Я ж не помирати, а служити їду.

– Це так. Але ж, Господи, ми не побачимо тебе цілий рік! Кажи, що треба робити, – збентежено крутилася по хаті санінструктор Нещадим і наразі здавалося, що німців у лісах під Києвом бив хтось зовсім інший.

– Всього лишень рік! Зате я приїду у відпустку аж на тридцять днів. За цей час виросту, а ви завтра проведете мене на потяг, – веселилась життєрадісна молодість.

– Як завтра? – сіла поруч з мамкою бабця і малій контрактниці це починало набридати.

– Так, дамочки! А у нас не знайдеться чогось поїсти, бо за оцим збиранням я страшенно зголодніла. І взагалі: приготуйте мені щось у дорогу поїсти. Тільки, заради Бога, яйця не варіть! – командувала вільнонаймана Соломія Холод та продовжувала жартувати й, можливо, десь з високого неба нею милувався батько - Назар Холод.